Україна хоче свою частку СРСР
ЗЕРО
Дмитро ЯЦЕНКО
У червні Верховна Рада повернеться до розгляду питання виконання постанови парламенту “Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступності стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР” від 19 лютого 1997 року.
Постанову про новий розгляд питання державних боргів СРСР парламент прийняв учора. “За” прийняття документу проголосували 238, “проти” – 10 із 399 депутатів, які зареєструвалися в залі. Напевно, це й є той конструктивізм у відносинах з Росією, про який вперше заговорили після обрання Путіна президентом цієї країни.
Нагадаємо, що після розпаду СРСР, за президентства Леоніда Кравчука, Україна і Росія домовилися про так званий “нульовий варіант”. Згідно з ним, наша держава відмовлялася від своєї частки в активах Радянського Союзу, а одночасно і позбувалася своєї частки боргових зобов’язань колишнього СРСР.
Аморфність та відсутність національного самоусвідомлення у тодішньої української владної еліти призвело до того, що угода про “нульовий варіант” таки була підписана. Однак дуже швидко стала зрозумілою і помилковість великої української політики, коли ще була нагода отримати свій відсоток спільного союзного майна. А справа в тому, що Росії вдалося дуже швидко і з великими успіхами реструктуризувати ці борги. Незадовго після цього покійний нині Вадим Гетьман, тодішній заступник голови комісії з питань фінансів та банківської діяльності, висловив ідею, що є єдиний шанс: “Скористатися тим, що документ про “нульовий варіант” парламентом не ратифіковано, і Україна вправі повернутися до перегляду цієї проблеми і отримати свою частку того боргу, який мають перед колишнім СРСР країни “третього світу”. Тоді ж Вадим Гетьман оцінив і саму суму – від 120-130 мільярдів доларів США.
Приблизно так усе й сталося: 19 лютого 1997 парламент України відклав ратифікацію угоди з Росією про розподіл боргів та активів колишнього СРСР до виконання низки умов. Зокрема, Росія мала подати повну інформацію про склад, балансову і ринкову вартість закордонної власності колишнього Радянського Союзу, яка була би підтверджена висновками міжнародного аудиту. Крім того, Росія повинна була повідомити про стан балансів Держбанку, Держскарбниці, Зовнішекономбанку колишнього СРСР та його філій за кордоном, активів у зарубіжних банках, обсяги золотого запасу та алмазного фонду, обсяги і структуру заборгованості країн-боржників СРСР станом на 1 грудня 1991 року, умови її погашення, а також її рух після 1 грудня 1991 року.
На основі цієї інформації, постанова Верховної Ради також передбачала повне погашення Росією заборгованості Зовнішекономбанку колишнього СРСР перед юридичними і фізичними особами України, в тому числі відсотків по залишкових внесках. Що ж стосується української частки боргів, то вони мали бути реструктуризувані на тих же умовах, що були визначені між РФ і Паризьким клубом кредиторів. Передбачалося також підписання угоди про оцінку розподілу алмазного фонду, оцінку розподілу і (або) грошову компенсацію золотого запасу колишнього СССР, а також угоди про повернення в Україну цінностей, що є національною, історичною або культурною спадщиною українського народу за переліком, визначеним урядом України. До тексту постанови не потрапив ще один пункт, це відшкодування за примусову працю українців у сибірських таборах.
Перспективи просто чудові, особливо, якщо навести конкретні цифри. У 1991 році Україна зобов’язувалася обслуговувати 16,37 відсотків боргу, а також взяла на себе право власності на такий же відсоток активів СРСР. Відповідно до протоколів договору, сума зовнішнього боргу СРСР становила 81 млрд. доларів, майно за кордоном – 3,5 млрд. карбованців (за балансовою вартістю), борги країн, що розвиваються, – 74 млрд. доларів, борги колишніх соцкраїн – 47,9 млрд. перевідних рублів, золото – 259 тонн. А коли Україна, нарешті, отримає своє від Росії, можна буде пошукати і скарби Полуботка в британських банках... А потім взятися і за Лазаренкові мільйони, привласнені Штатами.
|
|
