Майстер і Маргарита
Фо-па Михайла БУЛГАКОВА
Розділ 14
Чорна магія та її викриття
Камерний оркестр філармонії у найкращому складі і урочистому концертному вбранні вийшов на сцену під мляві оплески переповненої зали. Публіка явно не бажала віддавати гроші заради не передбачених в афіші музичних екзерсисів, та гамір серед невдоволених вщух швидко, коли поперед заохочених музикантів випливла тендітна фігура пані Орисі Ціммерфрай, штатної музикознавчині. Склавши довгі пальці оголених рук перед грудьми, вона завмерла, завернула очі, витримала паузу і казковим голосом оголосила:
– Шановні пані і панове, гості старовинного міста Лева! Розпочинаємо концерт! Перед сенсаційним виступом, – тут очі пані Ціммерфрай зайняли належне місце і стали великими і бездонними, – загадкового маестро Воланда, просимо Вас знайти місце у Ваших серцях для короткого музичного вступу. Його спонсорувало нам сьогодні, – і знову очі її змінились, випромінюючи якнайглибшу вдячність, – його величність... мистецтво магії! Ви-ко-ну-ється, – голос пані Ціммерфрай став, відповідно, урочистим, – попурі кращих сучасних українських пісень. Аранжація – концертмейстера камерного оркестру... – пані Орися відступила крок назад впів-оберта, і під широкий жест її точеної руки зал свистом і викриками “З пляжу!” привітав зніченого автора попурі.
Пані Ціммерфрай закопилила губу і покинула сцену. За нею спустошилось півбалкона і партеру. У фойє і в кафе “За кулісами” стало людно. На сцені оркестр з якоюсь безнадійною завзятістю приступив до музичної частини вечора.
Єдиною людиною, яка не бажала ані чути, ані віддати того, що відбувається в залі, був фінеконом міської адміністрації – Римський. Зовсім самотній сидів він на другому поверсі в кабінеті адміністратора філармонії Теофіля Заїди, сидів, покусуючи згин великого пальця, а обличчям його раз у раз перебігала судома. Незрозуміло як і куди запропастило Лиходія, і на додачу все ускладнилося ще й неочікуваною відсутністю Заїди.
Римський прекрасно знав, куди мав піти адміністратор, і той пішов і... пропав! Римський машинально перегортав якісь папери на столі і шепотів сам до себе:
– Двері кабінету не зачинив... Забув? Чи ненадовго вийшов?.. Куди ж він міг зникнути?..
І дивна річ: такій досвідченій особі, як фінеконом Римський, найпростіше було б, звичайно ж, набрати номер тих, до кого він послав Заїду, і дізнатись, що з ним стряслося. А між тим, Римський до цього часу не міг примусити себе спростувати страхи, що напосіли його ще зранку.
Коли минула восьма, він, здійснивши над собою зусилля, зняв трубку і переконався, що телефон мертвий. Цей, безсумнівно неприємний, хоча й не понадприродний факт довершив розбрат у душі фінеконома, але, з іншого боку, і заспокоїв: відпала необхідність і надалі вникати в перипетії загадкових подій.
У той час, коли в залі оркестр безнадійно розпалювався перед нетерплячою публікою, в кабінет адміністратора ввійшов працівник сцени і повідомив про прибуття гастролера. Фінеконома чомусь пересмикнуло; він став зовсім похмурим і землистим, але все ж подався за куліси, аби приймати гостя. Бо приймати було більше нікому.
Прибулий маг очікував у нижній кімнаті, під сценою, куди Римського супроводила знервована пані Орися Ціммерфрай. Тут уже зійшлися всі, хто не був задіяний в концерті. Знаменитість вразила всіх своїм невиданої довжини фраком незвичного покрою і тим, що маг з‘явився в чорній напівмасці. Однак, ще дивовижнішими виявились двоє супроводжуючих чорного мага: неохайний курдупель в широкобрилому капелюсі і надтріснутих округлих окулярах і жирний чорний свин з рожевою кокардою на хвості і великим золотим кульчиком у вусі. На превелике здивування присутніх свин увійшов на задніх лапах, невимушено розвалився в кріслі і, витираючи потилицю білосніжною хустинкою, почав цямкаючи, примугикувати в такт музиці, що пробивалась із зали.
Римський спромігся на сяку-таку посмішку, від чого обличчя його стало саркастичним і злим, і розкланявся з мовчазним магом, котрий сів поруч зі свином. Потиску рук не було. Зате блазнуватого вигляду курдупель сам відрекомендувався фінекономові, назвавши себе “їхнім помічником”. Ця обставина занепокоїла Римського: в контракті рішуче ані слова про жодного помічника не згадувалось.
Доволі вимушено і сухо фінеконом поцікавився у курдупля, що так несподівано звалився на його голову, де апаратура для фокусів.
– Сонечко ви наше весняне, милесенький пане начальнику, – нидіючим голосом відповів помічник мага, – наша апаратура завжди з нами. Дивіться! Айн, цвай, драй! – І покрутивши перед очима Римського короткими незграбними пальцями, раптом підскочив до свина, заліз рукою йому у вухо і витягнув звідти зв‘язку власних ключів Римського, які до цього були у фіндиректора в кишені, і яких він ніколи і нікому не довіряв.
Римський мимоволі перевірив кишеню, присутні ахнули, а свин вклонився, задерши хвіст з кокардою.
– Ваші ключики? Прошу Вас отримати, – нахабно усміхаючись, сказав курдупель і на брудній, з обгриженими нігтями, руці подав розгубленому Римському його зв‘язку.
– Злодійські штучки, але клас високий, – тихо і весело сказав електрик на вухо сусідові.
А свин тим часом відмочив фінт ще поважніший, ніж номер з ключами. З того ж вуха він вийняв підпалену сигару, глибоко затягнувся і випустив одне за одним димові кільця, які попливли кімнатою, склавшись в слова: “Хого-Фого1, пора на сцену”, і за ними на додачу великий, густий знак оклику.
Тут ніхто навіть і не ахнув, тільки роти пороззіхали, а електрик захоплено шепнув: “Супер-клас!”
У цей момент в кімнату збігла пані Орися і оголосила початок головного дійства. Присутні, розохочені млосним передчуттям цікавих номерів, повалили нагору.
Через декілька хвилин в залі пригасло світло, з крайніх лож балкона в центр сцени кинулись два промені і в їхньому перехресті, овальній білій плямі, постав перед публікою округлий веселий, наче дитя, чоловік у концертному фраці, з великою чорною мушкою. Це був спеціально запрошений на концерт, знаменитий у всьому СНД, а колись у Львові, Жорік “Жорж” Бенгальський.
– Вітаю вас, дорогі! Я – ще один Ваш сюрприз сьогодні, – заговорив, посміхаючись наївною посмішкою Бенгальський.
Тут він перервав сам себе і заговорив іншими інтонаціями:
– Я бачу, Львівська філармонія переживає старі добрі часи. Як жаль, що мене, корінного львів‘янина, давно у нашому місті не було, і який дивний випадок звів нас всіх сьогодні в цьому залі. Старожили Львова, надіюсь, ще мене не забули... а тепер, – Бенгальський зітхнув і краєм фрака змахнув з ока сльозу, – тепер я коротаю мої роки в Москві, цьому жахливому мегаполісі. І як приємно повернутись в далеке, далеке минуле. Сьогодні я буду з вами, з музикою і магією. Правда, – знаменитий конферанс‘є зобразив розчарованість, – симпатичне попурі у виконанні ваших неперевершених музикантів почули далеко не всі. – Голос Бенгальського ще раз змінився, він дрібно засміявся і сказав: – Пригадався мені анекдот, що ходить тепер по Москві. Пізна година. Дзвінок. Заспаний мужик відкриває двері, йому кажуть: “Вася! Ти шо?! Твоя жона в реанімації, а ти вдома сидиш!”. Мужик продер заспані очі, накинув сорочку, натягнув штани, вискочив на вулицю, впав у таксі і погнав в реанімацію. Приїхав, зайшов в лікарню і тут подумав: “Стоп. Та я ж не Вася! І жони в мене нема!” – Бенгальський зробив паузу, очікуючи, що зал вибухне сміхом, але ніхто не засміявся, і він продовжив: – ...отже, виступає неперевершений маестро Воланд з сеансом чорної магії! Просвічена публіка, така як тут, розуміє, що ми станемо свідками високої ілюзіоністичної техніки. Я особисто був на виступах славнозвісного Коперфілда, і дотепер не можу розібратись, як йому вдається “купувати” публіку. Але маестро Воланд, повірте, це супер-клас! Я тільки що переконався в цьому. А інтрига, інтрига, дорогі львів‘яни! Ми будемо присутні не тільки при демонстрації, а й при розкритті таємниць його високої техніки. А поскільки всі присутні, я так думаю, – за техніку і її можливості, то просимо, просимо маестро Воланда!
Проголошуючи цю тираду, Бенгальський шанобливо розвернувся в бік завіси. Вихід мага з опецькуватим помічником і чорним, як ворон, свином, котрий зайшов на сцену на двох, вмить приворожив публіку.
– Крісло мені, – неголосно велів Воланд, і в цю ж секунду невідомо звідки на сцені з‘явилось старовинне, обтягнуте тисненою шкірою крісло, в яке і сів маг. – Скажи мені, люб‘язний Астарот, – поцікавився Воланд у блазнуватого помічника, який називався, мабуть, і ще якось крім “Санчо Панчо”, – ти якої думки, етнос галицький дуже змінився, і львів‘яни іншими стали?
Маг-професор подивився на принишклу, вражену появою крісла із повітря публіку.
– Так воно і є, гномоне, – неголосно відповів Астарот-Санчо Панчо.
– І я так думаю. Міщани стали зовсім іншими... зовнішньо, як врешті-решт і місто. Про одежу і манери, а втім, і про уподобання не варто й згадувати. Зникли шляхетність, стриманість, і люди спілкуються тільки... як їх...
– Через засоби масової комунікації, – поважно уточнив помічник і додав, потупивши очі, – переважно матом.
– І вони сподіваються, що природа їх може змінитися, – з сумом в голосі продовжував маестро, киваючи головою, – і думають, що час – то гроші, а мова – то сміття?
Публіка уважно слухала цю розмову, гадаючи, що вона є прелюдією до магічних вправ ілюзіоніста. Бокові проходи партеру і балкон були забиті, хто “прорвався”, хто зумів “домовитись” про вхід, і між всіма обличчями можна було знайти напружене, бліде обличчя Римського, котрий чомусь відмовився від місця в ложі.
Фізіономія Бенгальського, запрошеного для коментарів та супроводу магічного сеансу, набула нетерплячого вигляду, а відтак почала зображати бентежне здивування. Він скривився, припідняв брову і, скориставшись паузою, заговорив:
– Не забуваймо, шановна публіко, що наш гість – маестро не тільки ілюзіоніст, а й спеціаліст в області етнопсихоаналізу. Такими прийомами, дозволю собі навіть уточнити – такою неочікуваною інтерпретацією – він дає нам зрозуміти, з яким захопленням сприймає професор Воланд ваші успіхи на шляху до модерної цивілізації і ринкової економіки.
Тут Бенгальський привітно усміхнувся, спочатку в бік артистів, а потім до зали.
– Мені, як вродженому львів‘янину, особливо приємно... - в цю мить Воланд, Астарот і свин повернули голови вбік Жоржа Бенгальського.
– Невже я висловлював своє захоплення? – перебив маг коментарі Жоржа, звертаючись до Астарота.
– Аніяким чином, гномоне, ви жодного захоплення не виявляли, – відповів той.
– То ж про що говорить цей чоловік?
– Та він просто несе якусь муру! – звучно на всю залу повідомив блазнуватий помічник і, звертаючись до Бенгальського, додав:
– Ви, шановний, – смурняк, з чим вас від щирого серця і поздоровляю!
З балкону і задніх рядів партеру потягло смішками, а обличчя Бенгальського налилося і очі його вибаламошилися.
– Але мене насправді не так вже й цікавить, чи вміють вони розмовляти гідно, і чи обожнюють всілякі такі “Пухи”, “Мерседеси”, комп’ютери і різну іншу...
– Байду! – підказав курдупель.
– Абсолютно правильно, дякую, – повільно говорив маг важким басом, – як і питання куди важливіше: чи здобулись люди у Львові на зміни внутрішні?
– О так, це питання найважливіше, ясновельможний гномоне!
Музиканти, відгорнувши край куліси, переглядались зніяковіло. Бенгальський застиг у напруженні, а Римський пополотнів як стіна.
– Але ми заговорились, дорогий Астарот, а публіка починає нудитись. Продемонструй нам для розігріву щось просте і зрозуміле.
Зала з полегкістю заворушилась. Астарот махнув рукою і на сцені з‘явились ще два крісла з високими прямими спинками. Вираз обличчя блазнуватого гаєра враз став зосередженим, колючі брови насунулись на його очі і між ними утворилась глибока складка буквою “V”. Помічник мага підійшов до свина, прокреслив руками в повітрі якусь фігуру і тихим, але становчим голосом сказав: “Спати!”. Свин, як стояв – повалився на сцену. Дехто в залі почав ритмічно розхитуватись, кивати головою, декількох стоячих довелось прихилити до стіни, з деяких місць почулося “Старо!”, але тут же зал застиг в повному мовчанні.
Курдупель з легкістю підхопив свина, поставив його розпростертого на спинки крісел так, що той важкою головою і нижніми лапами ледь торкався двох опор і запитав:
– Скажи нам, шановний Бельфегор, що ти бачиш?
Зал не встиг ахнути, як свин чітко, впевнено промовив:
– Серед публіки є людина з підробленими бланками шенгенських віз, – і тут же вправно і легко зіскочив, вклонився в залу, заломивши задню лапу і сягнувши вухами аж до підлоги, чим викликав неймовірні аплодисменти.
– Супер! Клас! – захоплено кричали в залі і за кулісою, а з балкона хтось вигукнув “Фанера! Під фонограму!”.
Курдупель підняв руку, зала стихла, він показав пальцем у партер і оголосив:
– Підроблені візи знаходяться в сьомому ряді у громадянина Пальчевського, в конверті разом з візитівкою приватного бурделю.
У партері зробився рух, почали привставати, і врешті-решт якийсь громадянин, дійсно Пальчевський, ліловий від люті, схопившись за кишеню, почав поспішно пробиратись до виходу.
– Старий фокус, – знову почулося з балкона, – той у партері працює на них!
– Ви думаєте? – заверещав курдупель, примружуючись в бік недовірливого. – Тоді і ви в компанії з нами, тому що візитівка бурделю і у вас в кишені! А у вашого сусіда, що кричав про “фанеру”, в дипломаті – лазерний диск, на якому записано справжній голос його бездарного родича, співуна, якого навіть у п`яну компанію без фонограми пускати не можна.
На балконі зчинився гамір, спантеличений громадянин з дипломатом відщепив замок і зсередини неочікувано вивалилось, крім лазерного диску, ще декілька пачок новеньких банкнот. Залою пролетіло: “Гроші!”.
Публіка в партері повернула голови. У гармидері балконної кучі малої комусь вдалось зірвати запечатану банківським способом обгортку однієї з пачок, і тут всі дізнались, що за гроші в ній:
– Новенькі! Євро! – кричали з балкона радісно.
– Зіграйте і зі мною в такий фокус, – весело попросив якийсь добродій з середини партеру.
– Are you not happy in our country?! – відізвався курдупель, сам вигукнув “Yes!” і додав: – Чому ж з вами одним? Усі візьмуть участь! – В руках його з`явилась величезна хлопушка, він наказав: – Прошу всіх дивитись вгору!..
– Один! – інша рука вивільнила шнурок: – Два! – хлопушка націлилась в стелю. Він вигукнув: – Три!
Бабахнуло, спалохнуло, посипалось, і враз з люстри, перевертаючись у променях прожекторів, почали падати в зал кольорові папірці.
Вони розлітались в усі боки, на балкон, в проходи, на сцену. Через декілька секунд грошепад, щораз-то густіший, досяг крісел, і публіка почала папірці хапати.
Здіймалися сотні рук, глядачі розглядали небачені досі банкноти, перевіряли, чи є рифлений металодрук, розглядали до світла водяні знаки. Запах також не залишав жодних сумнівів: це був ні з чим не зрівнянний, витончений запах щойно видрукованих грошей. Попервах розвеселена, а відтак розбуяла публіка розсадила філармонію. Повсюди гуло від слова “Євро, євро”, чулися крики “Лови двохсотки і п`ятисотки!” і зловісний сміх. Дехто вже повзав між кріслами і в проходах. Багато хто стояв на сидіннях, хапаючи вертляві папірці, що падали зигзагами.
На обличчях поважних глядачів поволі вимальовувалось ніякове здивування, а музиканти почали атаку на сцену.
Із задніх рядів партеру пробилися голоси зовсім непристойні, і голоси ці виявили в залі декілька “бригад”, які вже наперед ділили побори з публіки після концерту. Почулися глухі удари. Тут же з фойє увірвались правоохоронці, з партеру вивели декількох людей. Взагалі збудження наростало, і невідомо, в який бік би все це вилилось, якби помічник мага не припинив грошову заметіль, раптом подувши в повітря.
1 Фокус-покус
Далі буде
|
|
