Міро прагнув зрозуміти очеретину
РЕТРОСПЕКТИВА
Наталка СНЯДАНКО
Якщо скласти докупи біографії кількох десятків митців, як наших сучасників, так і їх попередників, неминуче складається враження, що життя художника – це суцільний потік нещасть, страждань, скандалів, нерозуміння, неприйняття, конфронтації, і врешті – неминуча смерть, часто теж трагічна. А якщо серед всього цього раптом трапляється більш-менш щаслива біографія, успіх, визнання і прийняття, то виникає відчуття чогось майже непристойного, і автор, який пише таку біографію, відчуває себе зобов’язаним давати якісь пояснення, виправдовуватися.
Такою, що потребує виправдань, є й біографія Хуана Міро, чиє існування від самого початку супроводжувалося успіхом. Початки всіх найважливіших напрямків сучасного образотворчого мистецтва у всьому світі, так чи інакше, можна знайти у Міро, і недаремно авангард живопису донині вважає його своїм батьком.
Цей митець народився 20 квітня 1893 року в Барселоні, у родині ювеліра (можливо, звідси бере початок його невтомне прагнення поєднати у своїй творчості вогонь і воду, вишикувати їх у чіткому порядку, створити ієрархію). І прожив він до 1983 року, руйнуючи міф про те, що генії довго не живуть. З 1910 року родина переїжджає в Монтруа, де починається захоплення юнака сільським життям і краєвидами довколишньої природи, яке потім яскраво відобразиться у його творчості. Його успіхи у школі були дуже посередніми, він займався неохоче, а весь вільний час проводив за малюванням. Хоча батько й не розуміє зацікавлень сина, але не заперечує, коли той подає документи одночасно і до торгової академії, і до академії мистецтв (в останній, до речі, через три роки на нього чекало повне фіаско через його незгоду з академічними методами викладання). У 17 років він стає, як того хотів його батько, бухгалтером в одній великій парфумерії міста, і покидає надії стати коли-небудь митцем. Ще через два роки беззмістовність такого існування призводить Міро до нервового зриву, і він їде у відпустку, яку проводить за інтенсивним малюванням.
У 1912 році він нарешті має змогу відвідувати приватну школу мистецтв Франциско Галі. Перша світова війна наближає Барселону до Франції, і в 1918 році Міро отримує змогу зробити першу свою виставку в Парижі.
У той час як його рисунки цього періоду стають дедалі легшими, живішими і яснішими, його живописні роботи є важкими, темними, невпевненими і занадто сильно перебувають у полоні предмета зображення. Його натюрморти і пейзажі цього періоду сильно нагадують Матісса і Сезанна, спираючись на експресіоністичні традиції: “Село і церква”, “Двір”, “Вулиця”. У його тогочасних роботах видно впливи колористики імпресіоністів, форм кубістів і елементів потужного, двовимірного каталонського фольку, церковні фрески.
У сільській ізоляції Міро знову зустрічається зі своїми дитячими враженнями, які він так описує у листах до друга: “З того моменту, коли я починаю працювати над пейзажем, я починаю його любити такою любов’ю, яка має на увазі повне розуміння. Це відчуття щастя – навчитися розуміти очеретину у довколишньому пейзажі, тож навіщо зневажати це відчуття? Очеретина настільки ж прекрасна, як і гора або дерево. За винятком давніх народів і японців, ніхто не займався цим божественним предметом. Ми шукаємо і малюємо величезні маси дерев і гір, не зважаючи на музику, яка йде від малесеньких квітів, очеретин чи камінців на березі”.
Міро дуже швидко завойовує успіх своїми роботами і має можливість самоствердитися перед сім’єю, коли він спершу у 1927 році переїжджає до майстерні на Монмартрі, далі організовує виставку в одній із найпрестижніших паризьких галерей Жоржа Бернгайма, а потім у 1929 одружується зі своєю кузиною Пілар Юнкоса. У 1931 році народилася його донька Долорес. Період з 1929 до 1931 року – своєрідна криза, коли художник займається посиленою самокритикою і ставить під питання всі засади традиційного живопису. Він знову згадує юнацькі захоплення дадаїзмом і намагається знайти свій власний стиль, ні на кого не подібний. Основним мото його робіт на той час стає живопис як виклик, як провокація.
У 1939-1940 рр. Міро постійно мігрує, тікаючи від наступу німців. Спершу – на Майорку, далі – в Монтруа, Париж, потім – в Барселону. Це один із найважчих періодів у його житті. Скрутна матеріальна ситуація, погані умови для роботи. Але незважаючи на це, він продовжує працювати: “Натюрморт зі старим черевиком”, “Автопортрет”, “Цирк”, “Спів пташок восени” та ін. Що важчою стає політична ситуація, то сильніше він поринає в роботу, бере участь у всіх можливих виставках. З 1942 року Міро на постійно оселився у Барселоні.
У 40-х рр. Міро починає свою діяльність як кераміст – і відразу ж досягає помітних успіхів. У 1944 помирає його мати. У 1947 він здійснює подорож до США і повертається з масою вражень, які проявляться у наступних роботах.
Основне відчуття, яке з’являється при погляді на його роботи, – це відчуття свята, відтворення забутих дитячих емоцій, відновлення здатності захоплюватися і дивуватися, бути безпосереднім і наївним. Залишивши позаду мету дадаїстів і сюрреалістів, Міро став єдиним з них, хто пішов настільки далеко, щоб зобразити сон у всіх його проявах, за допомогою всіх можливих засобів вираження, зробити його деталлю нашого повсякдення. Його живопис – це візуальне втілення сюрреалістичної поезії. Ці напівсонні видіння дуже часто іронічні, містять спотворені анімалістичні елементи, поєднують органічні форми з геометричними конструкціями. Його картини часто мають нейтральний фон, насичену гаму кольорів, особливо синього, червоного, жовтого, зеленого і чорного. Нечіткі, аморфні лінії поєднані з чіткими, конкретні форми і фігури – з абстрактними лініями, ідеями і кольорами.
Багатогранність і невичерпна працездатність художника дивують. Особливо в останні роки його життя. Крім живопису і графіки, він працює і як скульптор та колажист. Особливо слід відзначити його роботи з кераміки, дві з яких навіть прикрашають будівлю ЮНЕСКО у Парижі (“Стіна Місяця” і “Стіна Сонця”, 1957-1959). Міро помер на Майорці, в Іспанії, 25 грудня 1983 року.
|
|
