Типово англійська пристрасть
ПОРТРЕТ
Катерина СЛІПЧЕНКО
Англійці мають до мистецтва портрета любов особливу, вимогливу і майже хворобливу. Французи досі ображаються на англійських організаторів виставки портретів Енгра, яка була показана в Нью-Йорку та Лондоні, але не в Парижі, хоча саме французькі музеї подали половину творів. Та це їх приватні справи.
Є й поважніші докази цієї англійської пристрасті: Лондон зробив собі подарунок, якого не має жодна інша столиця. Тут працює Національна галерея портрета, повністю незалежна від знаменитої Національної галереї.
Вона була заснована у 1856 році, щоб об’єднати у своїх стінах колекцію портретів англійської слави – монархів та інших видатних осіб, і постійно поповнюється. Патріотизм вимагав, щоб і художники також були англійцями, хоч Гольбейн та його школа широко представлені у залах галереї, та й Жак-Еміль Блан презентований портретом Бердслі.
Музей може ввести досвідченого глядача у ступор: міщанський затишок, який супроводжуватиме туриста і в музеї Вікторії та Альберта, присутній і тут – все добротно та традиційно. Картини розташовані у хронологічному порядку, проте хронологія стосується не художників, а моделей. Зрештою, моделям надано перевагу недвозначно: про модель можна прочитати повну інформацію, а про художника – лише невелику згадку. І це незалежно від того, чи це таке гучне ім’я, як Гейнсборо чи Рейнолдс, чи постать, мало відома в мистецтві. У портреті тут передусім цінується схожість, а вже потім – його художня цінність.
Ця концепція не заважає наявності у галереї прекрасних картин: особливо чарівним є автопортрет Джошуа Рейнолдса. Проте це камерне, ліричне полотно дещо губиться між незворушними військовими мундирами.
Експозиція поступово рухається від минулого до теперішнього. Виставлені у цокольному поверсі роботи мають переконати, що практика портрета не перервалася у Великобританії в XX столітті. Ось художники-портретисти з 1945 року: Бекон, Сазерленд, Хокні... Вони мають учнів, послідовників. Проте там представлені й інші майстри, що становлять анахронічний гібрид кубізму, експресіонізму та імпресіонізму. Якість деяких із цих робіт така, що невідомо, чи варто захоплюватися відвагою, чи шкодувати про необачність.
Пожвавлює експозицію широта відбору експонатів: тут суміщаються несумісні для, наприклад, Національної галереї речі. Поруч із живописними портретами вивішені малюнки та фотографії. Око звикає і починає тішитися інформацією. Інша заслуга: галерея не цурається сучасних кумирів – політичних лідерів, економістів, футболістів... На стіні Боббі Чарлтон є сусідом Spice Girls. Крикет, театр, мода – ніщо не забуте.
Простір для тимчасових виставок зараз зайнятий творами Джона Еверетта Міллеса – спочатку прерафаеліта, а потім реаліста. Полотна та малюнки розповідають, зокрема, про те, наскільки Міллеса приваблювала дружина його найкращого друга Раскіна під час їх спільного перебування в Шотландії у 1853 році. Еффі – пані Раскін – любила прогулянки, а її чоловік надавав перевагу писанню. Міллес супроводжував даму – а потім вони були щасливі і мали багато дітей.
За допомогою своєї галереї Лондон намагається вирішити питання національної самосвідомості через мистецтво. Про це свідчить і недавня виставка портрета у галереї Тейт “Презентація Великобританії”.
|
|
