КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
Коли підінспектор Мулик влетів до Бонцьового кабінету, піт лився з нього струменями:
– Ґвалт, пане комісаре! Це він! Я його вистежив! Треба його нагло лапати!
– Дайте ся на стримання, Мулику. Всядьтеся собі, ликніть води і розкажіть усе за порядком: кого ви там вистежили і кого потрібно лапати? – Бонцьо налив із карафки води і простягнув склянку захеканому помічникові.
– Та яке там всядьтеся, пане комісаре! – розпачливо гукнув Мулик, – не можна зволікати ані хвилі! Я і так квадранс часу стратив на дорогу до комісаріату. Я вистежив тамтого фальшивого телефонного майстра. І знаєте, де він нині грасує? – у тій камениці в Клепарові, де я винаймаю льокаль!
Бонцьо миттєво зрозумів, про кого йдеться. Цей “телефоніста” віддавна завдавав клопоту львівській поліції. Одного прекрасного дня до помешкання чергової жертви дзвонив гречний молодик у кашкеті з гербом львівського поштамту і з великим мотком телефонного дроту на шиї: “Направа телефону, прошу дати ключ від стриху”. Зазвичай ошуст миттєво отримував ключа, хоча деякі обивателі спочатку знімали слухавку і переконувався, що апарат не працює. За якийсь час жертва вирішувала поцікавитися, як там іде направа і – о горе! – спостерігала на стриху вельми сумну картину: білизну, розвішану для сушки, вкрадено, скрині з різним хатнім добром порозбивані, а по “майстрові” не лишилося і сліду. Пошуки серед місцевих зв’язківців виявилися марними.
– Я, як зобачив його з балькону, то одразу скочив до телефону, а там ніц не пікає! – гарячково оповідав Мулик, – тому я і до комісаріату не міг задзвонити, аби нагло вислали поміч.
– Яку ще поміч? – озвався зі свого бюрка інспектор Піскозуб. – Ти що, Юрцю, сам не міг його притримати? Дав би кільканадцять разів у рило і притяг до комісаріату. Чому я тебе тільки вчив?
– А як він озброєний? – перестрашено витріщився Мулик.
– Чулисте, пане Юзю – і то говоре поліцай! То що, ти пустив того драба на вільні стопи?
– Та ні, я його не пустив. Я залишив під каменицею чатового.
– Чатового?
– Так, Франя, хлопця Цеголкової. Ще й морозива йому купив, аби він пильнував вхід до брами. То телефоністі нема де подітися – камениця має тільки один вихід.
– Що ж, тоді їдьмо на Клепарів. Є надія, що прихопимо того пташка на гарячому.
Навпроти камениці вони і справді побачили типового хлопчиська-вуличника, вбраного у завеликого кашкета і закороткі сподні. Хлопчисько підпирав мур жидівського шпиталю і зосереджено лизькав морозиво.
– Ну що, – кинувся до нього Мулик, – тамтой не виходив?
Франьо мотнув головою, вкусив великий кавалок морозива і заканючив:
– Пане Юрцю, треба б доплатити. Майте серце – який би вар’ят парився у таку спеку за якісь там паршиві льоди!
– Та зачекай ти з льодами, – спересердя гримнув Мулик, – а ти ніде не відходив?
– Та де, пане Юрцю, – канючив далі хлопака, – був тут, як ви і наказали, певно, матиму нині сонячний удар. Здало б ся доплатити!
– То він ще у камениці, – полегшено зітхнув підінспектор.
За півгодини поліціянти обійшли всі мешкання і переконалися, що ніхто з льокаторів не бачив жодного телефонного майстра і нікого, тьху-тьху, не пограбовано. Ретельне збадання стриху та інших закапелків також не дало результату. Спантеличені поліціянти спустилися на двір.
– А може, той невловимий “телефоніста” – котрийсь із ваших сусідів? – звернувся Бонцьо до Мулика.
– Та де, – засмучено озвався нездалий підінспектор, – я тут усіх добре знаю.
– А може, той телефоніста взагалі Юрцеві примарився, – похмуро буркнув Піскозуб.
– Пане Піскозубе, – ледь не плакав Мулик, – таж бігме він був, бігме до брами заходив! Не знаю вже, що й гадати!
Під шпитальним муром ще стояв Франьо, заглиблений у своє морозиво.
– Слухай, хлопче, – Бонцьо простягнув малому жменю дрібних монет, – а ти можеш заприсягнути, що ніде не відходив?
– Та най би шляк мене трафив, пане комісаре!
– І що, взагалі ніхто не виходив із камениці? Не міг же той “телефоніста” у повітрі розчинитися!
– Ну, виходив абсольвент медицини Козевич з третього поверху, потім дітлахи вибігали. Ага, ще бабця виходила. Старенька така, згорблена, а на горбі двигала великого клунка.
– О! – заволав Мулик. – Це, певно, він! Він перебрався бабцею і обвів нас довкола пальця. Слід тепер пошукати тоту фальшиву старушку!
– А я вважаю, що вже пізно когось шукати, – зденервовано озвався Бонцьо. – Ні, щоби вам, пане Мулику, відправити Франя до комісаріату, а самому пантрувати вхід до будинку! А тепер що з малого спитаєш.
Бонцьо махнув рукою і попростував до поліційного авта.
Чому Бонцьо переконаний, що вони прогавили стрихового злодія? Відповіді – наступного четверга.
Відповідь на кримінальну загадку “ Історія з кокаїном”, вміщену у “Поступі” від 1 червня
Коли б Варцабова вирішила позбутися свого чоловіка, вона би вдалася до якогось іншого методу. Художник мусив сильно здивуватися, якби дружина запропонувала йому закурити. Очевидно, Варцабу могла пригостити отруйною папіросою тільки Ландовська, а він, граючи роль джентльмена, не відмовився.
Л. А.
|
|
