РЕВЮ
Біл Клінтон до Львова так і не приїхав. Вистачило з нього, що Гіларі тут кілька років тому намерзлась та вимокла під дощами Королівського столичного міста. Лише у Києві провів кілька годин, промовляв до народу, але чи щось від тих слів залишилось? Хіба що курс долара трохи підскочив.
Народ і далі страждає ностальгією за колишнім “отєчєством”, і, окрім галичан та тонкого прошарку доморощених олігархів, Україна нікому не потрібна. Навіть Європі з Америкою, котрі, звичайно, хотіли б поширити якнайдалі на схід сферу московського впливу, але хочуть зробити це щонайменшим коштом. Так не буває: за все доводиться платити. Не захотіли західні держави допомогти Україні у 1919-1923 роках – дістали за це ІІ світову війну.
До чого призведе поступ нинішніх подій, здогадатись не важко. Компрометація української державності, економічний занепад, загальне зубожіння викличуть серйозний соціальний вибух з вимогою юридично оформити фактичну залежність від Москви. І ми знову опинимося у слов’янсько-православному союзі. Можливо, цей процес проходитиме еволюційним шляхом та затягнеться на кілька років, та вислід буде один: нова “залізна завіса” на західних кордонах України.
Тож чи потрібна нам така Україна? На переломі 80-х та
90-х галицька локомотива намагалась шарпати переобтяжені вантажем минулого інші регіони України у напрямку до Європи. Результат бачимо самі: замість їх до Європи, нас тепер тягнуть до Москви.
Іншого виходу, ніж розчепити вагони-регіони, на жаль, не видно. Треба віддати належне В’ячеславові Чорноволу, коли він десять років тому робив певні кроки у напрямку галицької автономії. У надрах обласної ради розглядався навіть проект проведення референдуму на кшталт кримського, готувалися відповідні документи. Але поборники соборности тоді його буквально заклювали, і пан Чорновіл змушений був відмовитися від ідеї реґіоналізації України.
Хоча насправді Україна з етнічних, психологічних, географічних, історичних, економічних міркувань мала б набагато більше підстав мати федеральний устрій, ніж, наприклад, Німеччина чи Бразилія. І не треба боятися сокальських чи збручанських кордонів. Чи відзначаємо ми їх на мапі, чи ні – вони залишаються де-факто. Нехай би була спільна валюта, військо чи навіть президент. Але галичани самі мали би дбати про використання своїх земель, економічного потенціалу, про охорону правопорядку чи національних та культурних прав.
Навіть наш намісник Степан Сенчук на зустрічі з нагоди Дня журналіста закликав завжди відчувати, що ми галичани, та не забувати про це. Видно, і його вже добряче “дістали” столичні можновладці та їх місцеві ставленики, бо пан Сенчук змушений був заявити: “Ми не можемо допускати, щоб хтось нехтував законом, нацією і територією, на якій вона проживає”.
А львівські міліціянти, не згадуючи вже про розшук злочинця з “голубими очима”, який підозрюється у вбивстві Ігоря Білозіра, знайшли собі нове заняття – відкрили кримінальну справу проти тих, хто з відчаю та зневіри у правосуддя погромив у день похорону артиста “Цісарську каву”.
Очевидно, що натхненники цього інциденту сидять у Москві. Адже саме російська преса розпалювала антиукраїнську істерію у зв’язку з убивством Ігоря Білозіра. Дописалися навіть до того, що його вбили за співання “русскіх пєсєн”. А явно не знайомі з ситуацією у Львові люди керували молодиками, що писали гасла “Смерть москалям!” на львівських кнайпах. Такі слова було, наприклад, написано навіть біля однієї з кав’ярень, якою керує один відомий рухівський діяч. Але проти “своїх” правоохоронці не копатимуть – “нєльзя!”.
Здається, депутатам обласної та міської рад необхідно використати всі свої законні права, щоб поставити на місце місцеві правоохоронні органи та змусити їх працювати задля інтересів громади, а не чужих господарів. Це потрібно зробити і задля власного самозбереження. Бо ж якщо й далі так піде, доведеться все частіше ховати відомих краян, яких і далі безкарно мордуватимуть.
А поки що пан намісник висловив своє задоволення пресою Львівщини, як вона поступово здоровшає. Бо якщо сьогодні хворі три гілки влади, не може залишатися повністю здоровою “четверта влада”.
Не може не тішити, що обласна влада вперше відзначила працівників “Поступу”. Не тішмо себе ілюзіями, що це від надмірної любові, але з нашою газетою, її впливом вже не можна не рахуватися та просто не помічати, як це робилося дотепер.
Порадували нас минулого тижня черговими підвищеннями цін на хліб, цукор та багато інших харчових товарів. Доводиться тепер нашим громадянам розплачуватись за позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, коли з минулорічного врожаю експортували з України понад п’ять мільйонів тонн зерна. Тепер мають імпортувати за значно вищими цінами. А різниця опинилася в кишенях наших аграріїв та олігарчиків.
Натомість російські олігархи знову влаштують під час жнив чергову паливну кризу. Мудрі люди могли б приховати собі трохи солярки про запас. Але пальне не цукор, просто так не постоїть, може і зайнятися.
Може запалати і праведний гнів наших галичан, якщо над ними і далі будуть так знущатися місцеві та столичні урядовці. Що тоді буде? Не берусь пророкувати, бо краще пожежу попередити, ніж потім її гасити.
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
