Корови
МАЙКЛ
Вони ходили поміж людей і машин, що пролітали на страшній швидкості, і не помічали їх. Що там люди – вони літаків, що пролітали низько, не помічали. Худі і голодні, вони припали до трави своїми мокрими мордами. Клапті зеленого трав’яного дива і чорно-білі істоти на ньому – посеред сірого мертвого бетону міста. Справа і зліва – шалений темп автостради, якою пролітають металеві таратайки на чотирьох колесах. Попереду – багатоповерховий Сихів, позаду, за хвостами, – пересувний пост ДАІ в “Запорожці”. Потім Новий Львів, через міст. Той самий, на якому вони пасуться, корови. Вірніше, їх пасуть. Великі тварини з рогами на голові, великі домашні тварини, які дають молоко, сир, сметану і купи доброякісного гною.
Старий сивий чоловік у допотопному плащі кольору безнадії з матеріалу болонья слухає приймач і робить вигляд, що дивиться, де вони і як вони пасуться. За декілька сотень кроків, якщо спуститися з мосту вниз, – велика довга ріка людей, що продають речі, які вже колись належали їхнім братам по крові з далекого, багатого і ситого зарубіжжя. З самого рання, коли тримається роса і він переганяє своє стадо, їх ще немає. На місці розкладачок і просто постелених на землю квадратів з цирати стоять половинки цегли, деколи цілі піраміди – це так “забивають” ділянки. Дві цегли: площа тротуару між ними – це торговельний майданчик когось. Люди, котрі торгують старими лахами, мештами, телевізорами і навіть роверами, стоять, сидять, смалять і п’ють все, що горить і навіть навпаки – просто воду з крана. Поміж розкладачками на якихось “самопальних” возиках, перероблених з дитячої коляски, розносять капучіно, чай і саморобні пляцки двоє добре засмаглих і погано вбраних людей. Чоловік невизначеного віку, змучений життям і сонцем, поряд жінка, спалена злиднями і алкоголем. Там продає дитячий одяг з Німеччини його дружина Роксолана (не свій, бере під реалізацію). Заробляє вона копійки, але і то хліб при їхній-то пенсії.
Корови, чорно білі, молочної породи, які випасає на міських клумбах Сихівського житлового масиву старий сивий чоловік у допотопному плащі кольору безнадії з матеріалу болонья, не його власні – сусідів. Вони наймають його вже досить довго, більше року. Зеновій Франкович Резерфорд – пенсіонер. За життя, сповненого бажань плоті і непомірних амбіцій – створити нову фізичну картину світу – всіх у сумі нереалізованих, Франкович викладав квантову механіку в інституті. Серйозна спеціальність – аудиторії, лабораторії, зали бібліотек... Спеціальність, при якій свіжу траву і небо з хмарами він бачив тільки у вихідні, гуляючи Стрийським парком. Самотній, як породистий пес, якого викинули на вулицю, Франкович завжди плекав мрію про життя десь там, за межами міста. На межі неживої природи і ботаніки в оригіналі. Трава, небо, дерева, горобці і дикі свині. Все в оригіналі. Живе, не намальоване. Можна підійти і помацати руками, відчути запах – сморід гнилі і розкладу, цвітіння липи, акації і конюшини. Жодного телебачення, реклами і гучної музики. Пси, коти і кури. Інколи – приймач: “Радіо “Свобода” – це святе. Це традиція. Він все життя за совдепії слухав “Радіо “Свобода”.
Він одружився на вдові. Вона працювала в їх деканаті, була його ровесницею і мала хатину там, на межі між містом і дикою природою зруйнованого новим міським районом села. Нічого особливого: трохи городу, три дерева – вишня, грушка і яблунька – і сарай, кури, собачина і дві качки. Сусіди одного разу, коли захворів їх головний пастух, попросили поглянути за коровами. Жінка погодилась – вони віддячили молоком. Наступного разу вона не змогла – і довелося піти йому. Корови – це не рівняння Шредінгера, але він трохи спереживався. Особливо, коли вони не хотіли йти в потрібному напрямку.
Найгірше – це переходи через дорогу. Корови не вміють бігати. Машини рухались надто швидко, і їх було надто багато. Чекати на паузу в русі доводилось довго, деколи хвилин сорок. Це втомлювало і дратувало спочатку, два роки тому. Тепер втягнувся. Йому навіть сподобалось. Ніхто не вимагав від нього надзусиль. Переписати наново курс для першокурсників, тому що вони їдуть збирати помідори, виступити на партійних зборах з нагоди якоїсь річниці, допомогти у роз’ясненні елементарних речей декану і завкафедрою.
Приходячи додому після дня, проведеного під сонцем, вітром і дощем, Резерфорд якось по-новому став дивитися на прості людські радощі. Тепле сухе приміщення, гарячий свіжий запашний чай на травах (сам збирав), вечеря в колі сім’ї, навіть якщо це одна людина – дружина, і ще мільйон дрібних щоденних речей, які ми помічаємо тільки при втраті. Не можна сказати, що він їх узагалі не помічав у минулому. Ні. Але творячи свою, нову фізичну картину світу, Резерфорд слабо реагував на відображення в дзеркалі. Байдуже, де він є, і що він їсть, і що має на собі – ним рухала ідея. Вона, ідея, все ще тримала його при собі. Він і на пенсію пішов з радісним почуттям: нарешті в мене буде стільки часу, скільки я хочу, і я зроблю це. Перші дні тиші в його однокімнатній квартирі він був на сьомому небі. “Завтра я посплю, і сяду за стіл, і в мене вийде. Завтра, – казав він собі. – Я сходжу в парк, трішки перейдуся, потім сяду за стіл – і в мене все вийде”.
Через два тижні Резерфорд почав панікувати. Він ніяк не міг зосередитися. В голові не було жодної свіжої ідеї, він продовжував пережовувати вже відоме, старе. Випита пляшка коньяку мало не перенесла його в царство духів. Тоді, зайшовши з відчаю в деканат, він і зустрівся з нею – Лідою Онуфріївною Кюрі.
Власне зустрівся, тому що, творячи свою історію світу, він не звертав найменшої уваги на людину, яка сиділа в передпокої деканату. Скільки талонів і залікових перейшло через її руки. Тисячі. Сотні тисяч...
Тепер, урівняні одним визначенням – “пенсіонер”, вони мали про що перекинутися словом. Він, відчуваючи легеньку паніку перед поверненням у порожню квартиру, запросив її на каву. Вона, свіжоспечена вдова, переживаючи черговий напад самотності втрати, погодилася піти з цим фактично незнайомим їй чоловіком. Заочне знайомство упродовж 25 років не рахується. На диво, в них виявилося немало спільних тем. Він любив музику і літературу – вона добре зналась на них. Спільні походи в філармонію стали приємною несподіванкою для обох. Більше того, вони обоє були людьми мудрими і тактовними – не лізли на заборонену територію, не порушували неписаних табу. Резерфорд не “копав”, яким був її чоловік-небіжчик і чому її діти не пишуть і не відвідують свою стареньку матір. Ліда Онуфріївна не діймала його великою фізичною теорією, що переверне наше уявлення про всесвіт. А найголовніше, що цементувало їхні відносини, – це те, що вони обоє перестали нарешті відчувати той пекучий, ні, не дискомфорт, скоріше, внутрішній неспокій (...щось не так, ми нікому не потрібні і життя пройшло намарно...). По правді, вони перестали думати над такими вічними питаннями. Вони просто жили. Так, як могли, і так, як хотіли.
На щастя, вони хотіли небагато. Гроші, виручені від продажу квартири, тримали на чорний день і витрачали у крайніх випадках, дуже раціонально – ліки або вкрай необхідний одяг. За рамки цього правила вони виходили тільки Новий рік.
Тоді вони робили закупи – щоб якось забути, що час рухається проти них. Тоді вони накривали святковий стіл у кімнаті, запалювали свічки і відкривали шампанське. Резерфорд відкладав свою майже щоденну писанину (теоретична картина світу), Кюрі не брала до рук сімейного альбому. Вони сідали за стіл. Вони дивилися в очі одне одному і бачили там щастя. Спокій. А можливо, зовсім інше. Але хто то знає. Старі люди небалакучі. Можливо, він говорив це коровам або подумки. Але хто то знає. Корови...
|
|
