BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX червня 2000 року |

Соціальна нерівність як проблема СТАНОВЛЕННЯ ПОСТЕКОНОМІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

Владислав ІНОЗЕМЦЕВ

продовження, початок -- стор.13.

Причиною зростаючої диференціації прибутків на цьому етапі стала зміна структури застосовуваної робочої сили. США набували вигляду світової наддержави, що спеціалізується на виробництві найбільш високотехнологічної продукції. У 1971 р. був винайдений персональний комп’ютер; у 1980 р. їхня кількість у США досягло 78 тис., у 1983 – 1 млн., а в 1985 – 5 млн. Виникли цілі галузі, що спеціалізувалися на виготовленні такої продукції на експорт.
В міру зростання масштабів високотехнологічного виробництва скорочувалася потреба в тих категоріях працівників, що їх Дж. К. Гелбрейт назвав (на противагу knowledge-workers – знаннєві працівники) consumption-workers (комсумпційні працівники). Автоматизація виробництва, перенесення підприємств у країни, що розвиваються, і зниження цін на продукцію привели до надлишку подібного роду працівників і викликали сильний тиск на ринок робочої сили. У результаті виникло явище, яке Ч. Вінслоу й У. Бремер визначили як “істотне розшарування за ознакою освіти”: “За період із 1968 по 1977 р. у Сполучених Штатах реальний прибуток робітників (з врахуванням інфляції) виріс на 20%, і це збільшення не залежало від рівня освіти працівників. Але за наступні десять років різниця в рівні освіти стала вирішальним чинником. З 1978 по 1987 р. прибутки в середньому виросли на 17%, однак прибуток працівників із середньою освітою фактично впав на 4%, а прибуток випускників коледжів підвищився на 48%. Число робочих місць, що не вимагають високої кваліфікації, різко скорочується, і тенденція ця збережеться і в майбутньому”.

Дослідники, що аналізують проблеми зростання нерівності в 1980-і роки, усе пильніше звертають увагу на фактор освіти. Відомо, що протягом десятиліття “погодинна заробітна плата (з врахуванням інфляції) для чоловіків, що мають вищу освіту, збільшилася на 13%, а для тих, що мають незакінчену вищу освіту – знизилася на 8%. Для чоловіків із середньою освітою погодинна ставка скоротилася на 13%, а ті, хто не закінчив навіть середню школу, втратили 18% заробітку”.

Основними чинниками подібного розшарування традиційно вважаються різке зростання попиту на кваліфіковані кадри з боку наукомістких галузей промисловості, зміна пропозиції на ринку висококваліфікованих кадрів, у значній мірі викликана скороченням кількості випускників коледжів у
1980-і роки, а також зростання іноземної конкуренції і деякі інші. Однак останнім часом з’являються публікації, автори яких вважають, що постійне зниження рівня життя низькокваліфікованих працівників у США мало зв’язане з інтеграцією країни у світове господарство; напроти, “найсерйознішою проблемою малооплачуваних працівників у Сполучених Штатах є невідповідність між усе вищими вимогами роботодавців до персоналу і рівнем кваліфікації, із котрим молодь виходить на ринок праці”.

Наприкінці 1980-х і першій половині 1990-х років професійна структура перестала бути найважливішою підставою диференціації заробітної плати. Прибутки управлінського персоналу спочатку зрівнялись із заробітками промислових робітників, а потім істотно відстали від них. Причому ця тенденція проявилася не тільки в сфері масових послуг, але й в галузях, що традиційно прийнято відносити до четвертинного сектора (банківський бізнес, страхування, ріелтерські послуги). Навпаки, прибуток носіїв унікальних знань і досвіду в будь-якій сфері суспільного виробництва став непорівнювальним із середньою оплатою персоналу в тієї або іншої галузі.

На цьому етапі нове місце інформаційних працівників у структурі суспільного виробництва забезпечувало їм додаткові прибутки практично незалежно від попиту на висококваліфіковані кадри, тому що в останніх з’явилися широкі можливості альтернативної зайнятості. У нових умовах “деякі дуже успішні компанії починалися з інвестицій усього в декілька доларів”; саме до цього періоду належить виникнення більшості широко відомих сьогодні компаній програмного забезпечення. Відповідно, і потреби в робочій силі стали вимірюватися не стільки кількісними, скільки якісними показниками. Персонал корпорації “Майкрософт” не перевищує 20 тис.; тоді як питома вартість останньої в розрахунку на людину (включаючи допоміжний персонал) складає біля 15 млн. дол. Унікальність сучасної ситуації ілюструє і той факт, що кількість персоналу 20 найбільше швидкозростаючих високотехнологічних американських компаній із загальним капіталом у більш як 1 трлн. дол., не перевищувало в 1995 р. 128 тис. чол. – у шість разів менше, ніж у корпорації “Дженерал моторс”. Крім того, на думку К. Келлі, “сьогодні 25 мільйонів американців працюють у компаніях, що складаються лише з однієї людини; якщо ця тенденція потриває протягом ще двох десятків років, то в майбутньому кожний стане самостійною господарською одиницею, що працює сам на себе, і наша країна перетвориться в державу незалежних індивідуальних працівників”. У такій ситуації кваліфікований фахівець або член соціальної групи, що усе частіше стала розглядатися як “клас професіоналів”, стає власником інтелектуального капіталу й одержує новий ступінь свободи. Однак входження в цей клас вимагає вже не просто диплому про вищу освіту, а найвищої кваліфікації і великого досвіду. Саме представники нової соціальної групи, що почала формуватися в середині 1980-х, і стали носіями ідей “революції інтелектуалів”, а сам період після 1986/87 р. може бути названий другим етапом цього важливого процесу.
Революція інтелектуалів розвивається на основі нової якості сучасного освіти і нового ставлення до неї американських громадян, некомерційних організацій і промислових компаній. У цих умовах, як відзначав Н. Гінгріч, “навчання розглядається як процес, що продовжується все життя. У різні його періоди і на різних рівнях майстерності людям необхідно буде вивчати різні речі, і суспільство в цілому дає всі можливості для продовження освіти”. Як наслідок, хоча інвестиції в підготовку кваліфікованих кадрів різко зросли, ці вкладення стали приносити набагато більший, ніж колись, прибуток. Значення даного чинника таке, що ми вважаємо за необхідне зупинитися на ньому більш докладно.
Ще в 1950-і та 1960-і роки освіта дозволяла не тільки швидко зробити кар’єру, але і забезпечити чималі прибутки. Як відзначав П. Дракер, навчання в коледжі, витрати на яке у той час зрідка перевищували 20 тис. дол., “дає можливість додатково заробити 200 тис. дол. протягом тридцяти років після закінчення навчального закладу, і не існує іншої форми вкладення капіталу, здатної окупити себе в десятикратному розмірі, приносячи в середньому 30% річного прибутку протягом 30 років”. Відповідно, якщо в 1940 р. у США менше 15% випускників шкіл у віці від 18 до 21 року вступали у вищі навчальні заклади, то до середини 1970-х цей показник виріс майже до 50%. Але в 70-80-і роки ситуація кардинально змінилася. Сьогодні для одержання освіти, необхідної для роботи у високотехнологічному виробництві, потрібно не менше 100 тис. дол., що в 5 разів перевершує всі інші витрати – на харчування, житло, одяг і т. д. майбутнього працівника до досягнення їм повноліття. Більше того, ці витрати навіть перевершують середню вартість виробничих потужностей, на яких цей працівник згодом буде працювати (біля 80 тис. дол.). Однак і результати подібного вкладення засобів вражають. Вже в 1992 р. працівник із дипломом коледжу міг заробити за свою кар’єру на 600 тис. дол. більше, ніж людина, що одержала тільки шкільну освіта, а розрив в очікуваних прибутках власника докторського ступеня і випускника коледжу сягав 1,6 млн. дол.

Некомерційні організації, промислові компанії і держава усе більше уваги стали приділяти підготовці кадрів. Біля 60% витрат, що спрямовуються на соціальні й освітні цілі, здійснювалися через різноманітні некомерційні організації. Серед компаній, що спрямовували на освітні цілі найбільші засоби, виділялися, зрозуміло, високотехнологічні корпорації. Держава надає студентам і фахівцям, які постійно підвищують свою кваліфікацію, усе нові й нові пільги.

Таким чином, інвестиції в освіту сьогодні – одні з найбільш вигідних, причому вони приносять не тільки додатковий матеріальний прибуток, але й забезпечують високе суспільне становище і визнання. Саме наприкінці
1980-х – початку 1990-х років розвиваються наступні тенденції, що свідчать, на наш погляд, про початок революції інтелектуалів.

По-перше, протягом останніх десятиліть не можна говорити про постійне зростання доходів осіб із вищою освітою: досягнувши в 1972 р. максимального значення в 55 тис. дол. (у купівельній спроможності 1992 р.), вони зберігалися на цьому рівні аж до кінця 1980-х, коли почалося їх зниження. На наш погляд, призупинення зростання доходів осіб із вищою освітою наприкінці 1980-х має ту ж причину, що й аналогічна тенденція відносно випускників шкіл, що спостерігається із середини 1970-х. Тоді випускники шкіл на фоні випускників коледжів виявилися в ролі ординарної робочої сили, а сьогодні останні самі перетворилися в “середніх працівників” на фоні тих, що пройшли солідну післявузівську підготовку, мають учені ступені і звання, вже проявили себе у високотехнологічних компаніях. Зазначена тенденція свідчить про те, що сьогодні цінується вже не формальна освіта, тобто інформованість, а знання – як спроможність до творення, до самостійної творчої діяльності.

По-друге, із середини 1980-х років відзначається зростання продуктивності праці в американських компаніях на фоні стабілізації і навіть зниження оплати праці. У цьому феномені багато хто вбачав одну з найважливіших причин посилення соціальної нерівності. Не можна заперечити, що зростання доходів підприємців утрачає колишній тісний зв’язок із фінансовими показниками діяльності їхніх компаній – наприклад, за підсумками 1996 р. прибуток компаній, що входять в індекс S&P500, виріс на 11%, курсова вартість їхніх акцій – на 23%, а прибутки керуючих – на 54%. Незважаючи на звично негативний зміст, захований у подібній констатації, важко не зауважити в даному процесі цілком природні й об’єктивні складові. Сьогодні, коли керівниками більшості компаній і корпорацій є не просто високоосвічені люди, а носії унікального знання про ринкову стратегію компанії і її завдань, то швидке зростання їхніх прибутків (із перевищенням середнього заробітку робітника у 35 разів у 1974 р., до 120 – у 1990 та 225 – у 1994) здається логічним.

Різноспрямованість динаміки показників продуктивності і заробітної плати уявляється винятково важливим фактом: нині збільшення прибутків американських промислових і сервісних компаній в основному пов’язане з інтелектуальними зусиллями працівників їхнього вищого ешелону, а також із технологічними нововведеннями, неможливими без використання інтелектуального капіталу. Частка нематеріальних активів у балансовій вартості компаній досягла 30%, а частка чистих активів у ринковій оцінці сьогодні неправдоподібно низька.
По-третє, важливого значення набула тенденція до закритості нової вищої соціальної страти, особливо помітна відтоді, як процес одержання знань став основою підготовки до професійної діяльності в сучасному суспільстві. З 1970 по 1990 р. середня вартість навчання в приватних університетах США зросла на 474%, тоді як середнє зростання споживчих цін не перевищило 248%.
Подорожчання освіти призводить до закритості вищої страти, як це раніше було з підприємцями: на початку нашого століття дві третини вищих керівників компаній були вихідцями з заможних сімей, а в 1991 р. біля половини студентів провідних університетів виховувалися в сім’ях, прибуток яких перевищував 100 тис. дол. За даними американських економістів, у 1980 р. чотирирічний коледж закінчували тільки 30% молодих людей, чиї батьки мали прибуток, що перевищує 67 тис. дол.; сьогодні цей показник виріс до 80%.

Наслідки такої закритості представляються набагато серйознішими, ніж просто зростання можливостей вихідців із високозабезпечених кіл. Фінансові ресурси, необхідні для оплати навчання молоді в коледжах, у представників цих кіл були і раніше. Сьогодні ж, на наш погляд, у вищого класу відбувається радикальна зміна системи цінностей. Як відомо, новий тип мотивації поширений не стільки серед тих, хто вже домігся матеріального успіху; навпаки, як відзначає Р. Інглхарт, “за самою природою речей, постматеріалістами стають найчастіше саме ті, хто з народження користуються всіма матеріальними благами, чим значною мірою і пояснюється їхній прихід до постматеріалізму”. Тим же, хто в юності прагнув домогтися економічного успіху, набагато складніше засвоювати творчі моделі поведінки і постматеріалістичні ідеали. В даний час, як нам бачиться, склалася “критична маса” особистостей, що керуються новими мотивами діяльності, і є всі підстави думати, що в найближчі десятиліття постматеріалістичні цінності одержать новий розвиток у силу нинішніх міжгенераційних змін. А оскільки, “будучи колись обраними, цінності змінюються дуже рідко”, можна прогнозувати стрімке зростання нематеріалістично мотивованої верстви сучасного суспільства, у яку буде перетворюватися колишній вищий клас індустріального світу.
Характеризуючи новий вищий клас американського суспільства насамперед за спроможністю його членів до творчого мислення і неординарних рішень, Р. Гернштейн і Ч. Мюррей відзначають: “Поза залежністю від заможності їхніх батьків, людей, що належать до цієї групи, із радістю приймають у кращі коледжі, потім у кращі університети, що дають можливість одержати ступінь магістра і більш високі вчені ступені. Закінчивши освіту, вони успішно будують кар’єру, що дозволяє їм реалізувати свої спроможності й домогтися поваги. Досягнувши зрілості, ці щасливчики, як правило, мають прибуток, що виражається шестизначним числом. На них працює технологія, розширюючи їхні можливості для вибору і підвищуючи ступінь їхньої свободи, дозволяючи їм займатися тим, чим подобається. У міру того, як життя обсипає їх благами, вони починають тяжіти один до одного, одержуючи, завдяки своєму багатству і технічним засобам, усе ширші можливості для спільної роботи і тісного спілкування в повній ізоляції від усіх інших”. Дане прагнення до закритості відзначають сьогодні багато соціологів: “завжди існував привілейований клас, але ніколи раніше він не перебував у такій небезпечній ізоляції від навколишнього світу”.

Таким чином, у рамках нової соціальної структури, що складається, можна прогнозувати як продовження існуючої поляризації, так і закритість різних соціальних і професійних спільнот із подальшою поляризацією усередині кожній із них.

Деякі висновки

Хоча з формальної точки зору диспозиція двох основних класів залишається колишньою, але джерела суперечностей між ними якісно інші. Представники панівного класу на все глибшому рівні засвоюють систему нематеріалістичної мотивації: по-перше, у силу того, що їхні матеріальні потреби задоволені настільки, що споживання стає однією з форм самореалізації; по-друге, поповнення цього класу відбувається за рахунок творчих людей, що прагнуть не просто досягти матеріального добробуту, а самоутвердитися в якості унікальних особистостей. І навпаки: представники пригнобленого класу тією ж мірою, що й раніше, прагнуть задовольнити свої матеріальні потреби і продають свою працю насамперед заради матеріальної винагороди, керуючись лише економічними стимулами. При цьому нове класове протистояння виникає не між прихильниками одного типу цінностей, що диспонують різними можливостями для їхньої реалізації, – зріє конфлікт двох суспільних груп, кожна з яких виступає носієм власної ціннісної орієнтації, принципово відмінної від іншої. Більше того, у нових умовах панівний клас не тільки володіє засобами виробництва, що є невідтворюваними за своєю природою (земля) або створеними працею пригнобленого класу (капітал) на основі сформованих принципів громадської організації, але й сам створює ці засоби виробництва, забезпечуючи процес формування і самовідтворення інформаційних цінностей. Таким чином, нижчий клас виявляється в ізоляції, адже колись стосовно вищого класу він відігравав роль “його іншого”, без котрого той не міг існувати. У результаті претензії нижчого класу на частину національного продукту, що раніше представлялися більш ніж обґрунтованими, сьогодні виглядають набагато менш аргументованими, чим значною мірою й пояснюється наростаюча матеріальна нерівність між представниками вищої і нижньої суспільних верств. Люди сьогодні розділені не стосовно засобів виробництва, не за рівнем матеріального статку, а за типами цілей, до яких прагнуть, і такий поділ є найбільш принциповим з усіх, які знала історія.

Нинішні суспільні процеси не можна описати тільки за допомогою подібних схем. Говорячи про людей як про носіїв матеріалістичних або постматеріалістичних цінностей, соціологи розглядають у якості критерію нового соціального розподілу суб’єктивний чинник, тобто цінності й інтереси. Однак сьогодні класова приналежність визначається не тільки рівнем самосвідомості того або іншого члена суспільства, і не тим, до якої соціальної групи або страти він себе зараховує. У сучасному світі реалізація прагнення людини долучитися до постматеріалістичних цінностей, влитися в ряди працівників інтелектуальної праці і самому стати творцем інформації і знань обмежена і суб’єктивними, і об’єктивними причинами, основна з який – обмеженість доступу до освіти і знань. Інтелектуальне розшарування, що досягло безпрецедентних масштабів, стає основою всякого іншого соціального розшарування.

Люди, що складають сьогодні еліту суспільства, незалежно від того, як вона буде названа – новим класом, технократичним прошарком або меритократією, – мають якості, не зумовлені зовнішніми соціальними чинниками. Сьогодні ані суспільство, ні соціальні відношення не перетворюють людину в представника панівного класу: людина сама формує себе як носія якостей, необхідних для представників вищої соціальної страти. Вперше в історії умовою приналежності до панівного класу стає не право розпоряджатися благом, а спроможність ним скористатися.

Новий соціальний розподіл викликає і нові проблеми. Поки в суспільстві головними були економічні цінності, існував певний консенсус щодо засобів досягнення бажаних результатів. Більш активна робота, успішна конкуренція на ринках, зниження витрат та інші економічні методи призводили до досягнення економічних цілей – підвищення прибутку і рівня життя. У господарському успіху підприємств більшою чи меншою мірою були зацікавлені й зайняті там працівники. Сьогодні ж найкращих досягнень домагаються підприємці, орієнтовані на максимальне використання високотехнологічних процесів і залучення кваліфікованих фахівців (як правило, вони самі мають неабиякі спроможності до інновацій в обраній ними галузі технології та бізнесу).
Ставлячи перед собою значною мірою неекономічні цілі, намагаючись самореалізуватися в бізнесі й забезпечити суспільне визнання створеним ними новаціям, а також розвинути нову корпорацію, що виступає вираженням індивідуального “Я”, ці люди домагаються вражаючих економічних результатів. Навпаки, люди, чиї цінності мають чисто економічний характер, як правило, не можуть піднятися до рівня нової еліти суспільства. Додаткового драматизму ситуації додає і те, що останні практично не мають шансів приєднатися до нової соціальної групи, оскільки коли людина усвідомила себе недостатньо освіченою, оптимальний період для одержання сучасної освіти вже минув. Крім того, здібності до інтелектуальної діяльності нерідко обумовлені спадковими чинниками.

Чи посилиться соціальна поляризація на наступних етапах постекономічної трансформації? Чи реальною є перспектива еволюційного переходу до постекономічної епохи? Як можна оцінити наслідки відкритого конфлікту між соціальними протистоячими стратами? Відповідь на ці, без сумніву, актуальні питання може дати тільки хід соціального розвитку найближчих десятиліть. Прогрес сучасних суспільств у першу чергу пов’язаний зі здатністю до формування все більш досконалих форм інформаційного суспільства, тому держава повинна забезпечити умови для прискорення революції інтелектуалів. У випадку ж виникнення з ініціативи нижчого класу конфліктних ситуацій, держава повинна бути готова не стільки до поступок, скільки до проходження вибраним курсом, тому що тільки він здатний привести до реального приросту суспільного багатства, що у результаті сприяє становленню основ більш передового суспільства.

POSTUP - ПОСТУП
№ 97 (541), 6
червня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Несподіванка у Ватікані
·Мадяри вимагають реваншу
·Львів як політична столиця
·Клінтон закликає до боротьби

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Від Львова до Гданська
·Дев'ятини від дня смерті Білозіра
·Християнство очима дітей
·Львівські депутати знайдуть правду й у Києві

НАША СТОЛИЦЯ
·Вчимося, поки тепло
·Сумна хроніка вихідних
·Потрібен депутат Чорновіл
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Політичні ігри з газовим краном
·США претендує на майно Лазаренка
·Мером Запоріжжя став Поляк
·Оголошено війну піратам

ПОСТУП У СВІТ
·Від ракет Росію захистять США
·Журналістика - свята місія
·Процесу проти НАТО не буде
·Коль "нажебрав" 8 мільйонів
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Тотального відключення не буде
·Реабілітація a la France
·Безробіття як наслідок депресії
·СВІТ

СПОРТ-ПОСТУП
·Вітриченко відмовилася продовжувати змагання
·"Динамо" - чемпіон, а "Шахтар" за крок від срібла
·Медведєв "пролетів", як фанера
·СПОРТ-БЛІЦ

АРТ-ПОСТУП
·Школа вищої камерної майстерності
·Школа вищої камерної майстерності

ОГЛЯД У ПОСТУПІ
·Події тижня: факти, тенденції, коментарі
·Рейтинг згадуваності

ОСОБИСТІСТЬ У ПОСТУПІ
·Олександра Деркач - епоха української камерної музики

ВЕРСІЇ ПОСТУПУ
·Не було невідомих нападників-втікачів Білозора,
·Відгуки закордонної преси на смерть Білозіра

ІНТЕРВ'Ю У ПОСТУПІ
·Провокаційне інтерв'ю з Зіновієм Куликом

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Соціальна нерівність як проблема СТАНОВЛЕННЯ ПОСТЕКОНОМІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА
·Соціальна нерівність як проблема СТАНОВЛЕННЯ ПОСТЕКОНОМІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

ПОСТУП З ПРОДОВЖЕННЯМ
·Шістдесяті роки

ПОСТ-SCRIPTUM
·КАЛЕНДАР
·Кримінальні байки
·ГОРОСКОП

 






медицинская справка для занятий спортом