BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX червня 2000 року |

Олександра Деркач - епоха української камерної музики

Артур МИКИТКА


Святкуючи 40-річчя Львівського камерного оркестру, ми складаємо шану організатору цього колективу – професору Олександрі Деркач, яка й досі радіє разом з нам кожному успіху оркестрантів.Таких інтелігентів з великої літери я більше не зустрічав. У неї не було нічого показного, все виходило якось природньо. З таким характером вона була дуже вразлива і мала багато моральних травм навіть в стінах консерваторії.

А це ж була першої величини західноукраїнська скрипалька! У 1950-60-х роках вона зробила багато записів на радіо, які музикознавець Олена Онуфрів зберегла до наших днів усупереч вказівці керівництва все то знищити. Взагалі Олександра Деркач – така постать нашої культури, яка заслуговує на видання монографії й збірника спогадів.

Популяризацію камерної музики Олександра Деркач вибудовувала на пошуках нових творів і на підтримці ентузіазму керівників інших оркестрів. Олесандра Пилипівна стояла на чолі того руху, всюди встигала, була на всіх репетиціях, ніколи не відмовляла в консультаціях іншим колективам. Скільки разів вона приходила до мене в училище, щоб порадити мені щось із залу, бо я стояв завжди за пультом, і погляд збоку був мені важливий. Скільки добрих слів сказала вона на підтримку не одного музиканта!

Тільки з відстані 40 років, які налічує наш камерний, можна оцінити, що було закладено професором Олександрою Деркач на початках створення цього оркестру. Її учні потім самі вже створили дуже багато інших камерних оркестрів у багатьох містах Укарїни. А наш колектив був першим студентським оркестром, який об’єднав людей, що надзвичайно любили свою справу. До цього таких оркестрів просто не було! А тепер уже тільки в самому Львові існує до 10 камерних оркестрів! Початок цій епосі камерної музики поклала Олександра Пилипівна Деркач.

Лідія Шутко:

Я мала велике щастя бути ученицею прекрасного педагога і музиканта, професора Олександри Пилипівни Деркач. Мені просто пощастило знатися з такою наставницею. Адже Олександра Пилипівна виховала мене не тільки як музиканта, а й як людину. Роки навчання в школі й консерваторії я вважаю найкращими роками в моєму житті. Досі залишилася в пам’яті атмосфера її уроків. Особливо я любила ті уроки, які відбувалися в неї вдома серед старовинних меблів, картин, багатої бібліотеки. Це було щось надзвичайне: коли туди йшла, в мене завмирало від насолоди серце. У тій атмосфері було дуже гарно грати.

Олександар Пилипівна велику увагу звертала не тільки на працю над музичними творами, а намагалася кожного учня розвинути інтелектуально. Давала мені багато книжок, радила, на яку виставку варто піти, що почитати. Крім того, вона запровадила класні збори (а я тепер перейняла від неї цей досвід для своїх вихованців). На ті збори сходилися учні її класу і грали один перед одним. А це, повірте, не те саме, що грати перед вчителями, – перед своїм грати набагато важче. А ось коли вже ти зміг заграти перед своїм класом, то значить зможеш і перед іншою аудиторію грати! Надзвичайно важливий виховний момент! Навіть конкурси серед нас своєрідні були. І найкращих Олександра Пилипівна могла нагородити якоюсь гарною книжкою чи платівкою, – дуже зворушливо то все відбувалося. У такій невимушеній атмосфері студенти вчаться казати правду один одному, ділячись враженнями, самостійно висловюючи свої думки, критикуючи один одного.

Олександра Пилипівна завжди є для мене еталоном жіночої краси. То був не лише взірець музиканта, а й людини, в якій все було прекрасним. А в жінки, що пильнує за модою, мусить бути ще й особливий шарм сміливості, в і тому вона була неперевершено вишуканою.

Із великого жіночого серця вона намагалася ненав’язливо виховати в нас милосердя. Пам’ятаю, як ми ходили до одної дівчинки, яка не мала ніг і була прикута до інвалідного візочка. Та дівчина писала дуже гарні вірші. Коли Олександра Пилипівна познайомила нас, це справило дуже сильне враження. Ми зрозуміли, що незважаючи на фізичні страждання, та дівчина була непересічною особистістю, а людина, яка щось вартує, викликає велику повагу й захоплення.
Уроки Олександри Пилипівни завжди були спокійними, вона поважала думку учня. Траплялися навіть такі випадки, які я з відстані років оцінюю вже зовсім по-інакшому, боюсь, що я своїм учням такого, може б і не дозволила.
Наприклад, я колись готувала Концерт Паганіні, і вже мали бути репетиції з оркестром. А ж тут по радіо передали Концерт Моцарта у виконанні Ойстраха, і він мені так страшенно сподобався, що я сказала Олександрі Пилипівні: “Не буду грати Паганіні, а візьмуся за Моцарта”. Я сама не знаю, як наважилася на таке. Вона на то зреагувала дуже спокійно, хоч вже було багато роботи вкладено в підготовку Концерту Паганіні: “Гаразд, але концерт за тиждень, отже за три дні, якщо ти прийдеш в клас і заграєш Моцарта на відповідному рівні, я тоді дозволю тобі виступати”. Я вправлялася день і ніч, щоб вивчити той твір. Мені хотілося довести собі й професору, що я можу мати свою думку.
І я таки заграла Концерт Моцарта, хоч на афіші вже заздалегідь було вказано, що звучатиме Паганіні. Я вдячна педагогу за той випадок, адже Олександра Пилипівна не тільки дала мені змогу висловити своє бажання, дала свободу, але й домоглася, щоб я підтвердила це якимось вчинком. У тому великий дар викладача, який довіряє своїм вихованцям.

Ще інша риса добре характеризує Олександру Пилипівну як музиканта – її стосунки з колегами, побудовані на дружбі й взаємопідтримці. Засновником оркестрової кафедри в нас був Дмитро Лекгер – до шостого класу я вчилася в нього, а потім він пішов зі школи. Та навіть коли я перейшла до Олександри Пилипівни, ми завжди перед підготовкою нової програми приходили до Дмитра Миколайовича консультуватися, бо вона з великою повагою ставилася до мого попереднього педагога. У Дмитра Миколайовича була змога робити запис на старому бобінному магнітофоні. Я грала, він записував, потім поздоровляв мене й Олександру Пилипівну і урочисто дарував запис. То була найвиша приємність, коли цей професор схвально оцінював нашу роботу.

Раніше концертне життя вирувало у Львові дуже бурхливо: на гастролі приїжджало багато визначних виконавців. Усі професори по класу скрипки прекрасно знали Олександру Пилипівну і цінували її, після концертів приходили в школу або консерваторію, і неодмінно слухали її учнів. Особливо Давид Ойстрах, з яким в неї був дуже тісний контакт. Вона завжди мріяла, щоб я в нього продовжила навчання, і так воно зрештою й сталося. Колись я в школі грала 15-й каприс Паганіні, і там було якесь таке незручне місце, на яке Олександра Пилипівна придумала дуже зручну аплікатуру. Коли я заграла, Ойстарах здивовано спитав, чия то аплікатура. І коли я відповіла, що то винахід Олександри Пилипівни, цей видатний скрипаль був шалено захоплений і навіть переписав собі той порядок пальців. Та й потім, коли я займалася в Москві у професора Янкілевича, він звертав увагу на вдалі аплікатурні моменти, яких мене навчила Олександра Пилипівна, – для них то було відкриття.

У розквіті свого таланту Олександра Пилипівна грала багато концертів. Я запам’ятала виконання десяти сонат Бетховена. Крім того любила, як вона виконувала віртуозні п’єси, наприклад Сен-Санса “Етюд в формі вальсу”. Грала вона й з учнями (я також намагаюся продовжувати цю традицію). Коли було 300 років з дня народження Баха, то ми (я і Матіс Вайцнер) грали з нашим професором в Органному залі всі сонати й партити Баха. То була грандіозна подія в два вечори!

Студенткою я грала також і в камерному оркестрі. Оскільки до репетиційних годин обов’язкових навчальних оркестрів додавалися якісь багатогодинні партійні дисципліни, якісь збори тощо – часу було обмаль. І Олександра Пилипівна не раз призначала репетиції камерного оркестру на 6 годину ранку і завжди приходила на вказаний час! Це свідчить про її ставлення до роботи. А ми,зрозуміло, не могли собі дозволити прийти на урок чи репетицію непідготовленими. Можливо, тому я не сприймаю в сьогоднішніх студентах такі прикрі риси, як неорганізованість і байдужість до занять.

Авторитет нашого педагога був надзвичайно високим: вона виховувала високих професіоналів через вимогливість до музичного тексту, до волі автора музичного твору. Нагородою за творчу працю були незвичайні гастролі на міжнародних фестивалях. Там перед Олександрою Пилипівною з повагою схилялися видатні музиканти і уважно приймали її вихованців. Усі, хто грав у камерному, тим, що в них є найкращого, завдячують саме Олександрі Пилипівні.
Марія Крих:

Я вдячна дуже Олександрі Пилипівні за те, що вона, вже будучи видатною скрипалькою і педагогом, грала зі мною – випускницею консерваторії 1957 р. “Тріо fis-moll” Людкевича (практично це було перше повне виконання цілого “Тріо”: віолончель – Володимир Третяк, скрипка – Олександра Деркач, фортепіано – я). Потім ми це “Тріо” з успіхом виконували на багатьох концертах, зокрема й на ювілейному концерті Людкевича.

Дуже скромна, тиха, маломовна, Олександра Деркач завжди була в епіцентрі творчого життя. Вміла як керівник камерного оркестру згуртувати довкола себе людей і примусити їх піднятися на вершину творчого злету. Вона була надзвичайно красивою жінкою і вміла елегантно вбиратися. Були такі часи, коли почали входити в моду жіночі сподні, але офіційно носити їх заборонялося.
Молодіжна газета “Ленінська молодь” постійно критикувала “стиляг”. У нас в консерваторії також дивилися криво на жінок в штанях, тому студентки боялися приходити на лекції так вбраними. І ось – о диво! – приходить Олександра Пилипівна в чудовому білому костюмі, де низом - сподні! То було надзичайно вишукано. Після того всі замовкли, бо переконалися, що й штани можуть бути гарними. Олександри Пилипівна носила їх з надзвичайним шармом, вміла гарно подати будь-який одяг. А ще вміла мовчки переконати всіх у тому, де є правда.
Я, здається, маю право сказати, що вона мене любила, і я її так само. Дуже багато їй завдячую, і шаную як професіонала. На мій малий ювілей вона прийшла з подарунком – маленьким сувенірним будильником. “Щоб ти ніде не запізнювалася” – знаючи й за собою таку рису, побажала вона мені з тонким почуттям гумору!

Богдан Каськів:

Саме у Львові Олександра Деркач разом з Дмитром Лекгерем звели на дуже високий професійний рівень скрипкову школу. Тому ми маємо всі підстави називати це львівською скрипковою школою. Як учениця Лекгера, Олександра Деркач самостійно почала працювати від 1946 року. За півстоліття вона випустила масу фантастичних музикантів, зокрема й такого прекрасного професіонала, як професора Л. Шутко, доктора О. Бодіну, доцента В. Лапсюк.
До неї студенти горнулися. Вона володіла якимсь надприродним магнетизмом. Можливо тому їй і вдалося створити такий камерний оркестр. Хоч була вона дуже вимогливим керівником, – і насамперед до самої себе. Завжди її можна було побачити при скрипці, вона грала постійно, і цього ж вимагала від інших педагогів. І до студентів вона була дуже вимоглива, але вміла й підтримати їх у ті моменти, коли вони потребували допомоги. Ми її називали ласкаво “наша Леся”, бо вона для нас була і є найкращою, найсвітлішою особистістю у скрипковому мистецтві.

Олександра Деркач була також одним із співзасновників такого прекрасного колективу, як струнний квартет, у якому грав Зенон Дашак, Харитина Колесса, я і сама Олександра Пилипівна. Від 1965 року упродовж 15 років ми працювали над цікавими програмами. Наприклад, над циклом Бетховенських квартетів до 200-річчя від дня народження великого композитора. З української музики у нас в першому виконанні прозвучали “Сикстет” Барвінського, “Квартет” Людкевича, “Український квінтет” Лятошинського, а також “Квінтет” Шостаковича. Я вже не кажу про романтику Равеля, Брамса – чого тільки не було переграно у ті роки!
Ніколи не полишала скрипки. Це для неї святе! Сама грала до поважного віку. Пригадую, як виступала вона в нас на ювілеї професора Лекгера. Та й тепер жваво цікавиться новинами музичного життя. Коли я буваю в неї вдома, вона досить часто дає надзвичайно слушні консультації. Це людина, яка присвятила себе великому мистецтву скрипки і заслуговує на велику повагу колег не тільки старшого покоління, а й молодшої генерації.

Ігор Пилатюк

Є люди, які мають вплив на цілу епоху. Я сміливо можу казати, що це була епоха Олександри Пилипівни Деркач, коли вона свого часу, 40 років тому започаткувала Львівський камерний оркестр.

Олександра Деркач своїм баченням, розумінням історичної значимості камерної музики, її широким спектром дії (бо згодіться, саме камерний оркестр, який не має тої тяжкої артилерії: духових, ударних, великої групи контрабасів є надзвичайно мобільним гуртом) першою не тільки у Львові, а й на Україні створила камерний оркестр, який одразу ж став надзвичайно перспективним колективом. Оркестр на початках міг існувати на засадах суто доброчинних. І ті ж перші викладачі, які брали участь у цьому колективі, і студенти 40 років тому становили так би мовити “неформальний колектив”. Це вже потім він став цілком навчальним, і навіть дістав своє міце у розкладі занять. А відтак став справді школою, де виховувалися цілі покоління музикантів. За 40 років через цей оркестр перешло сотні скрипалів, віолончелістів, контрабасистів, альтистів.

Звісно, що такий колектив відразу мав шанс стати відомим. Уже перші концерти діставали резонанс, ставали досить популярними і знаними. І тому коли я в 1973 р. вступив до консерваторії, то застав колектив на гребені відомості. Це вже був відомий оркестр, потрапити до якого було за честь будь-якому музикантові. Окрім суто професійних рис, які безперечно були дуже важливими, робота в оркестрі вимагала ще й неабияких людських рис. Адже це був перш за все колектив однодумців, відданих людей, які, коли треба було вправлятися перед якоюсь програмою чи відповідальним виступом, не зважали ні на вихідні, ні на святові дні.

Працездатність колективу була надзвичайна, просто феноменальна! Мені запам’яталися слова керівника Матіса Вайцнера, коли ми одного разу зібралися 8 березня на репетиції у порожньому й незвично тихому приміщенні консерваторії (готували філармонійний концерт з якимось із солістів): “Ну от всі кажуть, камерний оркестр, там талановиті , здібні люди. Ні, – просто так ніхто не працює, як ми!” А взірцем працелюбності була Олександра Пилипівна - людина, яка вміла ставорити надзвичайний мікроклімат навколо оркестру. ЇЇ відданість музиці і тому ж оркестру виклакала надзвичайну повагу. В її присутності найзавзятіший “приколіст” моментально ставав покірним ягням. Ця тендітна симпатична жінка, яка завжди усміхалася, дуже коректно могла приструнити кожного жартівника (ми і зараз тішимося від того , що вона в доброму гуморі і здоров’ї). Дисципліна на оркестрі завжди була просто чудодійна.

Мала особистий підхід до кожної людини. Вона знала дуже добре, що кому треба сказати чи порадити, і який вид чи напрямок розвитку творчості тій чи іншій людині треба обрати. То велика проникливість і розуміння кожного зокрема, а не узагальнено. 5 років я грав у цьому колективі разом з А. Микиткою, В. Заранським, Х. Колессою, Л. Оленичем. У кожного покоління студентів були свої педагоги, але уроки Олександри Деркач мені стали в пригоді, коли я самостійно ораганізував камерний оркестр при Івано-франківській філармонії і довгий час керував ним. Пригодилися життєві зарисовки Олександри Пилипівни, надзвичайно людяні, перспективні і в якійсь мірі безапеляційні. Бо інколи її поради звучали як вердикт, як дуже доброзичлива, але неухильна установка: усе так, але вам потрібно те й те, ви повинні зробити те і те. І для кожного з нас вона мала індивідуальний підхід.

Усі роки після завершення навчання я підтримував з нею надзвичайно тісні стосунки, завжди ділився своїми успіхами, розповідав про все, і глибоко переконувався, що це унікальна людина! Унікальна своєю відданістю. Це було просто таке відношення до професії, до улюбленої справи, яка завжди була не до кінця запрограмована і на успіх. Адже готувати концертну програму(а особливо студентського колективу) слід з особливим розрахунком, що це вчить, навчає і сподіваємося принесе людям користь. А програми були просто чудесні. Багато з них ми записували на радіо. Були поїздки в Київ, були виступи із славетними музикантами. Але не зважаючи на те, що приїжджали знаменитості надзвичайно високого фахововго рівня, у нас були тут визначні виконавці: такі як С. Дайч, Л. Шутко, Б. Которович.

М. Вайцнер завжди проводив активний бік реперетиції, коли треба було шліфувати оркестр. І дещо в тіні (а це було навмисне так сплановано) дуже скромно стояла Олександра Пилипівна, яка в процес репетиційний втручалася дуже акуратно, не принижуючи гідності концертмейстера. Її зауваження були зроблені тактовно: "Це дуже добре, але спробуйте, Матісе ще таким чином..." І жодної зверхності, жодної декларативності... На початках вивчення програми, кожна репетиція була підготовлена наперед. До речі, програми завжди укладала Олександра Пилипівна.

Належу до людей, яким почуттям вдячності є дуже важливим. Для мене як ректора зараз важливо, щоб найстаріший комерний оркестр був завжди укомплектований, і щоб ті люди, які приходять до консерваторії, усівідомлювали, що то висока честь – грати в такому оркестрі. Тоді ніхто не буде шукати, щоб в іншому оркестрі йому заплатили. Бо де ж тоді честь музиканта? Де порядність, яка ніколи не дозволить переступити через кодекс честі музиканта.

Золота фраза Олександри Пилипівни: " Ви зваєте, Ігоре, там де починаються гроші, там закінчується мистецтво". Бо коли студент починає зраджувати рідний колектив у розрахунку на те, що в іншому оркестрі йому платять, а тут ні, то нехай пам'ятає, що в цьому камерному оркестрі йому насправді платять більше, ніж будь- де інде. Платять золотом своєї душі, досвідом, практикою. Тепер керівником найстарішого камерного оркестру України є прекрасний музикант Артур Микитка, і те, що він виховує колектив на засадах закладених Олександрою Деркач, можна було переконатися на ювілейному концерті в Оперному театрі з нагоди 40-річчя Львівського камерного оркестру ВДМІ ім. М. Лисенка.

POSTUP - ПОСТУП
№ 97 (541), 6
червня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Несподіванка у Ватікані
·Мадяри вимагають реваншу
·Львів як політична столиця
·Клінтон закликає до боротьби

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Від Львова до Гданська
·Дев'ятини від дня смерті Білозіра
·Християнство очима дітей
·Львівські депутати знайдуть правду й у Києві

НАША СТОЛИЦЯ
·Вчимося, поки тепло
·Сумна хроніка вихідних
·Потрібен депутат Чорновіл
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Політичні ігри з газовим краном
·США претендує на майно Лазаренка
·Мером Запоріжжя став Поляк
·Оголошено війну піратам

ПОСТУП У СВІТ
·Від ракет Росію захистять США
·Журналістика - свята місія
·Процесу проти НАТО не буде
·Коль "нажебрав" 8 мільйонів
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Тотального відключення не буде
·Реабілітація a la France
·Безробіття як наслідок депресії
·СВІТ

СПОРТ-ПОСТУП
·Вітриченко відмовилася продовжувати змагання
·"Динамо" - чемпіон, а "Шахтар" за крок від срібла
·Медведєв "пролетів", як фанера
·СПОРТ-БЛІЦ

АРТ-ПОСТУП
·Школа вищої камерної майстерності
·Школа вищої камерної майстерності

ОГЛЯД У ПОСТУПІ
·Події тижня: факти, тенденції, коментарі
·Рейтинг згадуваності

ОСОБИСТІСТЬ У ПОСТУПІ
·Олександра Деркач - епоха української камерної музики

ВЕРСІЇ ПОСТУПУ
·Не було невідомих нападників-втікачів Білозора,
·Відгуки закордонної преси на смерть Білозіра

ІНТЕРВ'Ю У ПОСТУПІ
·Провокаційне інтерв'ю з Зіновієм Куликом

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Соціальна нерівність як проблема СТАНОВЛЕННЯ ПОСТЕКОНОМІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА
·Соціальна нерівність як проблема СТАНОВЛЕННЯ ПОСТЕКОНОМІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

ПОСТУП З ПРОДОВЖЕННЯМ
·Шістдесяті роки

ПОСТ-SCRIPTUM
·КАЛЕНДАР
·Кримінальні байки
·ГОРОСКОП

 






Купить аттестат тут