Праві в Україні: запекла боротьба за маргінес
Кость БОНДАРЕНКО, Центр політичних досліджень "Нова Хвиля"
Колись (ще у часи Великої французької революції) прихильників різних ідеологій умовно поділили на “правих” і “лівих”. З того часу право-ліва термінологія настільки увійшла у наш лексикон, що визначення типу “Він – правий” або “Він – лівий” сприймається майже як свідчення про кастову чи кланову приналежність (на рівні “Він – кшатрій”, “Він – брахман”, “Він – Монтеккі”, “Він – Капулетті” еіс.). І дуже часто праві ображаються, коли їх називають правими, а ліві не відають, що вони – ліві.
Ліві стали об’єктом дослідження політологів. Їх використовують як розмінну карту у президентських іграх. Лівою загрозою лякають. Про правих згадують переважно в іронічних тонах. Але ж іще років п’ять тому правих розглядали як потужну політичну силу. То чому ж вони перестали відігравати належну їм роль у суспільстві? Чому вони зійшли на марґінес нашого політичного буття?
Пропонуємо розглянути цю проблему під різними кутами зору.
Брак лідерів
Правий рух в Україні дійсно не має лідерів – яскравих, харизматичних. Останній претендент на харизму – В’ячеслав Чорновіл – не зміг вповні стати національним лідером. Визнання, яке прийшло до нього після смерті, поставило його у ранг національного героя. Найвищий результат, якого будь-коли добивався правий кандидат, це був результат В.Чорновола на президентських виборах 1991 року – 25% голосів. Він цілком співмірний з тими голосами, які традиційно здобувають під час виборчих кампаній представники Комуністичної партії України.
Загибель Чорновола та розкол Народного руху України призвели до пошуку лідерів у правоцентристському середовищі. На чолі фракцій Руху стали Геннадій Удовенко – професійний дипломат, екс-міністр закордонних справ, та Юрій Костенко – екс-міністр екобезпеки.
Українська республіканська партія – найавторитетніша у правому середовищі на початку 90-х років – після двох розколів відійшла на маргінес політичного життя. Колишні політв’язні-дисиденти, що спільно руйнували радянську систему, не витримали випробування незалежністю і перетворилися на суперників – і Степан Хмара, і брати Горині, і Левко Лук’яненко.
Діячі з середовища емігрантів – Слава Стецько та Микола Плав’юк, – прибувши в Україну після багатьох десятиліть вигнання, замість конструктивної діяльності зайнялися з’ясуванням старих суперечок. “Крайові націоналісти”, протестуючи проти такої політики, розгорнули кампанію ІЗ створення численних структур, що самонайменувалися як ОУН в Україні.
Християнський рух в Україні також не представив безсумнівного авторитету в середовищі, близькому до християнсько-демократичних ідеалів. Віталій Журавськии є надто офіційним, Стретович і Шишкін – надто невиразними.
Українським християнським демократам бракує постаті, рівної А.Шептицькому чи І.Огієнкові. Рівно ж як націоналістам бракує людини рівня Є.Коновальця.
Соціал-національна партія України є надто радикальною і надто незрозумілою для загалу. Останнім часом СНІГУ зробила помітний крок від романтизму до прагматизму. Однак розвинути цей напрямок без тісної співпраці з офіційними державними структурами в Україні практично неможливо.
Абсолютно комічно виглядала така категорія правих, як українські монархісти. Через розрізненість та наявність значної кількості претендентів на український престол, а ще більше – через відсутність тривалої монархічної традиції в модерній Україні прихильники тих чи інших королів і князів узагалі не впливали на політичне життя України.
Професор Ярослав Дашкевич та багатолітній політв’язень Юрій Шухевич, два “патріархи” українського правого руху, які мають безсумнівний авторитет і досвід, а також володіють потужними інтелектуальними й ораторськими здібностями, які могли б претендувати на роль принаймні “совісті нації” – розчарувалися у реаліях сьогодення і вирішили самоусунитися від активної політичної діяльності. Можливо, у нинішніх умовах це єдиний правильний хід: український народ, очевидно, не дозрів до розуміння і усвідомлення ідеалів правого руху.
То чи потрібен мудрий пастир, коли немає пастви?
Брак електорату
Фактично провальні наслідки останніх виборчих кампаній для правих сил стали наслідком кількох причин.
По-перше, в Україні щойно починає формуватися стан власників –необхідна передумова активізації та успішної діяльності правих партій.
По-друге, в Україні офіційна влада, заявляючи, що “національна ідея у нас не спрацювала”, не вважає за потрібне сприяти зміцненню національних правих сил.
По-третє, дається взнаки антимодернізм українських правих.
По-четверте, варто врахувати факт відсутності у правому таборі лідера та популярних гасел.
Ще українські націоналісти під час Другої світової війни зіштовхнулися з лівацькою психологією наддніпрянців. Це сприяло певній лібералізації програмових засад ОУН 1943 року (оскільки з’ясувалося, що переважно галицьке середовище Організації українських націоналістів жило хибними уявленнями про більшість українського загалу, ради якого вони й сподівалися здійснити революцію). 1945 – 1946 рр. Іван Багряний в умовах еміграції найбільш повно акумулював досвід роботи на Наддніпрянщині і створив Українську революційно-демократичну партію з виразно лівоцентристським забарвленням. Багряний (сам виходець зі Східної України) чудово розумів: соціальна база правих партій була ліквідована під час боротьби з куркульством.
Праві не змогли чітко окреслити свій електорат. Їхній електорат є переважно ситуативним і складається з людей, які сприймають ідею державності на рівні modus vivendi, ветеранів визвольних змагань, колишніх дисидентів та незначної кількості молодих фанатиків. Іншою є ситуація на Заході України ( у Галичині та на Буковині), де праві є досить потужною силою. Однак і тут ініціативу перебирають правоцентристи, а класичні українські праві сходять на маргінес.
Доки праві в Україні не визначаться: на яку соціальну верству вони переважно скеровуватимуть свою діяльність, у якому середовищі намагатимуться здобути максимальну прихильність – доти говорити всерйоз про можливість підвищення симпатій до них з боку електоральних мас буде неможливо
Брак ідей
Праве середовище в Україні не випродукувало нових, оригінальних ідей.
Правоцентристи апелюють до ідеологічних схем, напрацьованих кілька десятків років тому у Європі і які у світі вважають уже застарілими. Крайні праві намагаються реанімувати ідеологічні схеми Д.Донцова, при цьому забуваючи, що він жив і творив у 20 – 30-х роках, здійснивши еволюцію від переконаного марксиста через інтегрально-націоналістичні ідеї до переконаного адепта демократії західного типу. Праві часто люблять поговорити про справи З0 – 40-х років, про героїчну боротьбу УПА, а на Наддніпрянщині – взагалі апелюють до часів УНР і навіть козаччини.
Праві досі не запропонували альтернативних урядовим програм економічного чи культурного розвитку. Бунт проти засилля російської мови є ситуативним та стихійним – праві сили виявилися безсилими (перепрошую за каламбур) розробити програму чіткої українізації. Ліві, що здобули владу в Україні у 20-х роках, були трохи кращими українізаторами. У той час з’явилася геніальна формула М.Куліша: “Українізація лише тоді переможе в Україні, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською”. Отже, була мета. Нині праві переважно сповідують ірраціональну українізацію – заради українізації. Відсутність мети призводить і до нерозуміння необхідних засобів.
Праві є здебільшого або прихильниками “високої культури”, або споживачами відвертого кічу з національним забарвленням. Такі речі, як бойовики, еротика, фантастика, детективи, горрор, фентезі тощо для прихильників правої ідеї в українському варіанті не існують. Здається, українські праві і надалі сподіваються на втілення однієї з програмових постанов II Великого збору ОУН:” ...за новий героїчний зміст української культури”, хоча не зауважують того, що мають справу переважно з так званим “поколінням пепсі”, демолібералізованим поколінням молодих людей, для яких є ближчим західний стиль життя.
Найгіршим є те, що праві усвідомлюють свою “правизну” лише на рівні “антиросійськості”, хоча основне гасло “Геть від Москви!” вони перейняли у лівих (націонал-комуністів 20-х рр.). Ототожнення націоналізму і правизни, яке помилково склалося на початку 90-х, призводить до серйозних непорозумінь.
Скажімо, програми ОУН та її епігонів є фактично лівими, оскільки соціальні мотиви у них відіграють надзвичайно важливу роль. Більше того: проф.Я.Дашкевич кілька років тому охарактеризував мрію українських націоналістів – “моноетнічна, моноконфесійна держава з соціалістичним ладом”. У цьому випадку права, але проросійська партія Громадянський конгрес України або та ж таки Партія слов’янської єдності у нас сприймаються як ліві (виключно через проросійськість), хоча насправді є класичними правими партіями.
Антимодернізм, ретроградство сучасних правих в Україні не сприяє притоку молоді в лави партій цього спектра. Тому більшість, як вони самі себе іменують, правих партій в Україні поступово перетворюються на “клуби для тих, кому за 50”. Тобто, праві партії в очах електорату стають безперспективними.
Брак єдності
У “Марші українських націоналістів” одна із строф починається словами: “Доволі нам руїни і незгоди. Не сміє брат на брата йти у бій”. Хоча сама історія ОУН заперечила ці благородні слова – особливо, коли згадати протистояння між прихильниками А.Мельника та С.Бандери у роки Другої світової війни та у повоєнний час.
Дух розколу, виплеканий у діаспорному середовищі, зробив свою чорну справу. В Україні він з’явився у вигляді прецеденту і знайшов поєднання з іще одним фактором – традиційною рисою української ментальності “Де два українці – там три гетьмани”. Саме тому від початків українського руху за демократизацію почалася хвиля незгод та розколів.
У 1990 р. в середовищі Української гельсінкської спілки утворилася структура, яку очолив В.Чорновіл – Українська незалежна видавничо-інформаційна спілка. У квітні того ж року УТС перетворилася на Українську республіканську партію. В.Чорновіл зі своїми прихильниками відмовився вступати в УРП. Згодом він очолив Народний рух України.
У молодіжному середовищі стається розкол: у Спілці незалежної української молоді утворюється “Революційний провід” СНУМ на чолі з О.Вітовичем, який до кінця 1990 року перетворюється на окрему партію – Українську міжпартійну асамблею, а згодом – на Українську національну асамблею (УНА – УНСО). З монолітної структури один за одним виходять люди, що займали чільні позиції: Юрій Шухевич, Дмитро Корчинський, Олег Вітович.
Українська республіканська партія ділиться двічі – спочатку від неї від’єднався Степан Хмара з прихильниками, створивши Українську консервативно-республіканську партію, а згодом – Микола Поровський з братами Горинями, створивши Республіканську християнську партію.
Народний рух України пережив два розколи – спочатку від нього відійшла група Лариси Скорик, що заявила про себе як Всенародний рух України, а 1999 року – група Юрія Костенка. Розкол пережила Демократична партія України, у якій на противагу В.Яворівському з’явився новий прагматичний і фінансово потужніший лідер – Ганна Антоньєва.
Християнсько-демократичне середовище представлене нині чотирма політичними силами – ХДПУ, УХДП, РХП та ХНС. Соціал-національна партія України навіть попри свою нечисельність 1997 року пережила відхід від організаційних лав групи Ю.Криворучка, яка нібито влилася в середовище Народного руху України.
Однак надто строкатим і розмаїтим вийшов табір крайніх націоналістів: 1995 року кількість структур, що використовували термін “націоналістичний” у своїй назві зросла до 12!
Як результат – правий табір виявився роздрібленим і змарґіналізованим. До того ж перед правими постала ще одна гостра проблема –
Брак коштів
На початках процесів демократизації основні фінансові потоки в Україну йшли переважно з-за кордону. Іноді суми, які потрапляли цією лінією в Україну окремим політика правого табору, були особливо високими і вимірювалися сотнями тисяч доларів. Скажімо, 1994 року на виборчу кампанію одного демократичного блоку лише з Канади було передано $1 млн. – на той час сума просто фантастична (згадаймо, що середня місячна зарплата 1994 року становила $8 – 10).
Однак після утворення незалежної України допомога від Заходу почала йти через державні структури, а не через середовище дисидентів.
Після 1994 року стало очевидним те, що українські політичні партії (якщо вони хочуть залишатися на плаву) повинні шукати внутрішні резерви – тобто спонсорів у середині держави. Народний рух України, зайнявшись пошуком коштів, наштовхнувся на непередбачувані труднощі. У березні 1994 року внаслідок зухвалого пограбування офісу НРУ було викрадено частину партійних коштів, а керівник Секретаріату Руху Михайло Бойчишин зник без вісти. Згодом В.Чорновіл задля стабільності Руху намагався укладати бізнесово-політичні угоди з Е.Гурвіцом, М.Бродським, В.Чайкою, О.Іщенком та іншими. Зрештою, розкол Руху стався переважно на ґрунті невідповідності у бізнесових розкладах.
Ангажування у політичні структури представників великого бізнесу зіграли злий жарт з Демократичною партією України, яка спершу спробувала працювати у тандемі з Ю.Зв’ягільським, а коли цей союз не продемонстрував ефективності, лідер ДемПУ В.Яворівський пішов на співпрацю з генеральним директором лікеро-горілчаної фірми “Артеміда” Ганною Антоньєвою. Як результат – сюжет відомої казки про Козу-Дерезу, яка вигнала зайця з його власної хати.
Поступово, під егідою окремих правих структур, почали виникати фірми, малі підприємства, інвестиційні компанії та товариства з обмеженою відповідальністю. Але легко побачити більшу активність лівих (комуністів і соціалістів) у процесах підприємництва. Взагалі, більшість підприємців, що нині посідають свої місця у Верховній Раді, пройшли у парламент за списками лівих партій – КПУ та Зелених.
|
|
