"Театр у кошику" виріс із памперсів
Тепер йому потрібен щонайменше театр
ЗА ЛАШТУНКАМИ
Із режисером творчого об’єднання “Театр у кошику” Іриною ВОЛИЦЬКОЮ розмовляє Наталя КОСМОЛІНСЬКА:
– Якби я знала, що мене чекає, я б ніколи за це не взялася, – сказала на святкуванні 3-річного ювілею “Театру у кошику” режисер Ірина Волицька. – Але так є в житті, що людина ніколи не знає заздалегідь і тому береться. Так само я свого часу, напевно, не взялася б за дослідження творчості Леся Курбаса, якби знала, що мене чекає на тому шляху.
З “Театром у кошику” – це насамперед труднощі психологічного характеру. Це – велика відповідальність за тих людей, з якими працюєш, яких запалила, які йдуть і хочуть щось робити. Вони повірили в мене. І хоча це дуже складно, багато в чому доводиться відмовляти, бо страждає моя наукова робота, від якої я теж не можу відмовитися. А в театрі – це постійний страх не зіпсувати, не скалічити. Бо як і кожний експериментальний театр, наш вторгається в якісь потаємні невідомі зони. І ніколи не знаєш, як воно обернеться для актора: і для його психіки, і для його фізіології. А такі складності, як брак коштів, плітки чи хтось не дає приміщення, не такі вже й значні. Їх завжди можна перейти.
Тих театрів, які є нині у Львові йому категорично замало. Є один академічний, два експериментальних, кілька дитячих. Конче потрібен камерний театр. Колись у Львові він був, а ще була дуже цікава традиція домашніх театрів. Словом, на таке місто, як Львів, театральний простір є завузьким. Але звісно, що ніхто зараз нового театру не відкриє. І якщо вже ми працюємо в таких умовах, то хотілося б принаймні більшої уваги від влади. Голова обласного відділу культури Роман Лубківський, наприклад, говорив, що він дуже багато чув про наш театр, але жодної вистави не бачив. Правда, нещодавно він уже переглянув “Украдене щастя”, але ще не бачив “Мотилів”, хоч ця вистава була навіть у Парижі...
– Вашим виставам закидають, що вони зроблені на Захід, що в них вихолощено все українське.
– Так думають: немає вишиванок, гопака, чарок, вечорниць, немає звиклих співів, – значить, все українське вихолощене. Але сама вистава на українській ментальності зроблена, на українські архаїці: на аркані, архаїчному бойовому танці. В основі п’єси лежить пісня про Шандора, яку Ольга Рожкевич записала для Франка в Лолині і на основі якої він вже потім написав свою драму. А цей білий килим домотканий, в Долині куплений, а костюми, стилізовані під автентичний бойківський одяг. Так що там є чимало українського, але воно не нав’язливе, а справжнє – без шаровар. То чому “українське вихолощено”? Досить-таки збережено. Французи сказали про наших “Мотилів”: “Ось нарешті, ми побачили український європейський театр”. Дуже багатьох ми запрошували з міської ради на наші вистави, і от, ясна річ, Тарас Возняк був, а Василь Куйбіда не був, хоча йому відносили запрошення неодноразово. Тут ідеться про звичайну увагу з боку влади до культурного життя міста. Адже ми їх запрошуємо не як владу, не як людей, які можуть щось допомогти, а як інтеліґентних глядачів. Бо про театр говорять, театр багато їздить, і це такі вистави, які не осоромлять ні міста, ні України, та, як виявилось, і Парижа не осоромили. Скільки разів ми запрошували Горака – директора музею Івана Франка, відомого франкознавця. Можна виставу приймати або не приймати, але не так часто ставиться “Украдене щастя”, не так часто до Франка підходять по-новому, своєрідно. І дивно, що це не зацікавило директора Франкового музею. Він же в першу чергу мав би прийти подивитися.
– Дуже часто доводиться чути плітки, що цей театр у Львові не грає, що вони тільки гастролюють по закордонах.
– Єдиний закордон, де ми були, і найбільший, то Париж. А взагалі, все, що ми робили і робимо – це перш за все для своїх людей. Лише з думкою про них і для них. Проблема нашого театру – аж ніяк не проблема закордону. Знайдемо гроші – поїдемо. Не знайдемо – не поїдемо. Це передусім реалізація якоїсь внутрішньої потреби, свого уявлення про театр, про його місію, про те, що ми хочемо зробити в театрі.
– І що ви хочете зробити в театрі?
– Поки що так складалося, що у нас були тільки класичні тексти.Я хотіла сказати, що й українську класику можна сприймати, як то кажуть, “на рівні Достоєвського”, бо в нас звикли, що Достоєвський – це щось глибоко-високе, а Франко чи Стефаник – це вже дещо нижче. А це зовсім не нижче, – ось що хотілось показати. Взагалі в мистецтві немає жодної ієрархії. І знову ж таки, хочеться говорити про ті проблеми, про які театр не говорить, а конче треба. Хоча би про проблеми театральної форми. Це й експерименти з ритмом і з текстом, а втім, коли починаєш працювати зі Стефаником, виявляється, що наші актори просто не вміють говорити. Їх треба спочатку навчити говорити. Вимовляти звуки, букви, склади, фрази, абзаци. Рухи – це вже пізніше... Зрештою, я розумію, що вони не винні. Вся історія театру ХХ ст. розвивалася по лінії редукції слова. Ставка робилася на видовище. Ще й постмодерністська свідомість до того спонукала. Вербальний ряд був не важливим, тому що була задекларована недовіра до слова. Мені здається, що театральне мистецтво повертається зараз до слова. Це повернення важке, воно на іншому рівні повертається. І, в принципі, про наші вистави, де пластика, рух, жест, слово є рівноцінні, я думаю, може, історики колись скажуть, що це був переломний момент в українському театрі. А, може, й не скажуть...
– Скажуть принаймні про рівень сприйняття України, який ви декларуєте.
– Так. Йдеться в першу чергу про те, що такі вистави необхідні. І це довели наші поїздки до Дніпродзержинська та до Луганська. У квітні цього року ми їздили в Луганськ на запрошення директора українського музичного драматичного театру п.Михайла Кошового, який робить все для того, щоб українська театральна культура хоч якесь місце посідала на просторі зросійщеного Донбасу. І було дуже цікаво, як нас приймали. Якщо на Дніпропетровщині є хоч якісь культурні традиції, то Луганськ – дуже злюмпенізоване місто. Там до культури взагалі є осторога, а до української – особливо. Але в нас були повні зали, багато преси. Всі говорили потім: “Як нам потрібні такі вистави”, “Невже українську класику можна так поставити”, “Як ви гарно говорите”. Вони вслухалися в нашу мову. Словом, у нас був успіх. І мені здається, що в справі національній ми отими виставами, може, це прозвучить патетично, зробили більше, ніж всі наші партії разом узяті. Ми довели, що українська класика чогось варта.
– Культуртреґерська місія?
– Так. Тому що через мистецтво ідеї не дуже нав’язливі і легко сприймаються. Бо якщо наша класика чогось варта, то варта й наша культура, варта й наша мова, варта й наша держава. Бо Україна – не є якоюсь абстракцією, вона конкретна, це те, що ми робимо один для одного... Тому я вважаю, що конче необхідно нашим театрам їздити на Схід. І нашому, і ім. Заньковецької, і Кучинському, і Федоришину. І треба, щоби влада бодай трохи подумала про це.
– Зараз така економічна ситуація, що ніхто не відкриє нового театру у Львові, але якісь форми існування варто було б шукати.
– Мусить бути зацікавлення не тільки з нашого боку, але і з боку тих структур, які відповідають за культуру. Бо, може, самих себе хвалити не випадає, але те, що ми робимо – це серйозно, цікаво і має право на існування. То чому б не дати цьому простір?
– А ми кажемо, що в нас нема нормального українського театру, що в нас гине українська культура, що її топчуть, душать...
– А хто топче? Самі ж і топчемо, зрештою. От ми є. І що? Яким чином ми можемо далі розвиватися. Так, ми проіснували три роки. Поки що на одному ентузіазмі. Всі вистави робимо на власні гроші. Єдине, що нам трохи допомагають наші друзі, люди, яким не байдужа наша справа. Тож, якщо шукати з того якісь виходи... Ось скажімо, в нас є Перший український театр для дітей та юнацтва. Вистави там ідуть в обід, не пізніше, а ввечері він порожній. Очевидно, що було б корисно і для міста, і для театру домовитися, щоб ми ввечері грали там свої вистави. Ми могли б бути при ТЮГу або як філія, або як експериментальний театр.
– На якому рівні це вирішується?
– Не знаю. Але, щоб нам допомогли це вирішити, урядові службовці мали б спершу побачити, що ми варті того. Вони не ходять на наші вистави, не бачили постановок, не знають взагалі, що є такий театр.
– Але дехто з них прийшов, побачив і зробив висновки, що тут “вихолощено все українське”. І що далі? Бо ж “судді хто”?
– Так, якесь замкнене коло. Але це дивує, бо, якщо взяти І.Франка, відкинути всі побутові і етнографічні елементи, то його конфлікти – це конфлікти всієї тогочасної західноєвропейської драматургії, літератури і мистецтва. Франко – це акумулював у свої твори. Інша справа, що він змушений був обставинами вкладати ці проблеми в ось такий побутово-селянський антураж. А забрати його – це щонайменше Стріндберґ.
– Плани “Театру у кошику” на ближче майбутнє...
– Ми взяли в роботу дві вистави. Збиралися їх показати в кінці червня, але тепер відклали на осінь. Це – знову Стефаник. Вистава буде називатися “Морітурі (ті, що чекають смерті)”. Буде задіяно шість акторів: про жінку можу сказати, що це Лідія Данильчук, що ж до чоловіків – поки що таємниця. Друга вистава буде за п’єсою Ж.Ануя “Томас Беккет”. Це маловідома п’єса, її чомусь ніколи не ставили в пострадянському просторі, та й у Франції ставили мало. Режисерів, напевно, відлякувала велика кількість персонажів. Але в нас знову ж таки все буде зведено до трьох акторів. Це п’єса, в якій зібрані проблеми держави і релігії, церкви і віри, любові в різних її проявах. Можливо, це буде трохи шокуюча вистава, трохи скандальна. Але поза всім цим ми будемо говорити про серйозні речі. П’єса дуже щемлива. Це буде розмова крізь призму англійської історії знову-таки про нас: про українців і про українство, про нашу політику і про любов, звичайно. Бо без любові не буває нічого.
|
|
