Шістдесяті роки
Віхи століття, що минає
Ілько ЛЕМКО
Продовження
Стрижнем усього життя шістдесятницької “просунутої” молоді була західна поп- і рок-музика, стрижнем цієї музики були “Бітлз”, ну а найфеноменальнішим явищем, пов’язаним з Бітлами була звичайно ж бітломанія, яка не обійшла і Львів. А виникла вона 1963 року на батьківщині ліверпульської четвірки – у Британії. Хоч екзальтованих істеричок не бракувало у всі історичні епохи, починаючи із часів Стародавнього Єгипту чи Римської імперії; хоч ми бачимо на кінокадрах сцени масової істерії навколо Гітлера, Сталіна або культового кіноактора двадцятих років Рудульфо Валентіно, усе ж бітломанія – явище виняткове. “ Усі країни, де виступали “Бітлз”, – пише придворний біограф групи Хантер Девіс, – “стали свідками таких сцен повального божевілля, які неможливо було собі уявити ще зовсім недавно і які навряд чи повторяться у майбутньому.”
Дехто вбачає причини бітломанії у якомусь чарівному магнетизмі Джона, Пола, Джорджа і Рінго, у якійсь неймовірній привабливості цих хлопців, а також у блискуче зробленому іміджі групи. Дозволю собі з цим не погодитись. Пригадую, коли у дитинстві, не знаючи ні про яких довговолосих Бітлів, ні про яку істерію навколо них, я вперше почув по радіо “She Loves You”. Це неможливо описати, але всередині мого єства щось почало скажено скакати і наповнювати мене якоюсь чарівною радістю. Не знаючи хто це співає, не розуміючи жодного слова, я збагнув одне – це щось таке, заради чого варто жити на світі. Згодом я осягнув, що бітломанія – кайф, який доводить до затьмарення розуму – у самій музиці “Бітлз”, а всі зовнішні аксесуари – це так собі – мізерний додаток. Дозволю собі припустити, що бітломанія, викликана музикою “Бітлз” – це шалена, неймовірна радість, те почуття, яке дано відчути людині лише у молоді роки. Кожен пам’ятає ті хвилини безпричинної радості, які ми всі переживаємо, будучи юними, коли невідомо з якої причини хочеться стрибати, верещати і задусити в обіймах увесь світ.
Потужна енергія молодого тіла і душі не знаходить застосування, але життя в цю секунду видається прекрасним і віриш, що все, ще прекрасніше – попереду. Бітлам напевно вперше в історії музики вдалося виразити це почуття у звуках. Воно передається усім і запалює усіх. Створити щось подібне не вдавалося нікому до “Бітлз” і навряд чи комусь вдасться створити в майбутньому.
Бітломанія докотилася і до Львова. У нашому місті з’явилися перші молоді люди, які донестями слухали “Бітлз” і носили зачіски а-ля Бітлз. От де дружинники мали роботу, ловлячи “патлатих” і стрижучи їх деколи просто на вулиці. Пригадую у Львові 1965 року був бітломан на прізвисько Валет, який носив довге волосся і тому був об’єктом захоплення молоді. Валет своєю зачіскою а-ля Бітлз “Rubber Soul” набагато більше шокував тодішніх добропорядних гомо-совєтікусів, ніж потім голені з розмальованим фарбою обличчям панки, обвішані з голови до ніг ланцюгами металісти і навіть сучасні гранжовці з кульчиками в носі і довжелезними до пояса косами. Уже року 1967 мене з однокласником викликали на педраду до учительської з приводу наших патлів. Поважний учитель географії, звертаючись до решти вчителів на чолі з директором і показуючи указкою на мене, промовив: “Подивіться на нього, та це ж гоголівський дячок !” Нам було поставлено ультиматум до завтра постригтися, що ми і зробили, акуратно підрівнявши наші гривки вдома перед дзеркалом.
Але захоплення західною популярною музикою у шістдесятих почалося не з “Бітлз”. У перші роки десятиліття ще продовжувалась мода на “музику на ребрах”, тобто гнучкі платівки, підпільно записані на рентгенівських знимках.
Фарцовщики “музикою на ребрах” ходили вздовж гастроному на розі вулиці Кілінського і проспекту Леніна, що біля “мавзолею”, тобто громадських туалетів, тримаючи свій товар під полою і загадково шепотіли: “Елвіс Преслі, Баді Холлі, Еверлі Бразерс...” Кінець ері гнучкої “музики на ребрах” поклали перші котушечні магнітофони, які масово з’явилися на початку шістдесятих. Із совдепівських це були латвійський “Аідас” і російські “Маг-59”, “Тембр” і “Яуза”, величезні громіздкі апарати з 500-метровими котушками, які прокручували неякісну ще тоді плівку першого і другого типів із швидкістю 19 метрів на хвилину. 1962 року я вперше почув у свого сусіда записані на “Яузі-5” твісти Чеббі Чекера і серед них – неповторний “Let’s Twist Again”. 1966 року мій батько десь дістав один з перших совкових портативних (!) котушечних магнітофонів – “Весна’ зі стометровими котушками, який живився від шести великих круглих батарейок “Сатурн”. З другої половини шістдесятих масовим “народним” магнітофоном став “Дніпро” і тоді ж з’явилися якісніші плівки шостого та десятого типів, у тому числі і виробництва шосткінської “Свеми”.
Тоді ж у Львові з’явилися і перші фірмові чотиридоріжкові стерео магнітофони – західно-європейський “Грюндік’’, японські “Тошіба” і “Акаі”. Наприклад, найкращий з них, “Акаі” коштував 280 доларів і купивши “зелені” у студентів-іноземців за курсом один долар за два рублі можна було за 560 рублів мати супер-класний “маг”. До речі, уперше совєтські громадяни стали купувати долари у іноземних студентів (а це були, як і тепер, негри і араби) ще задовго до епохи валютних фарцовщиків під “Берізками”, “Каштанами” і “Дунаями”. Більш-менш якісні магнітофонні записи можна було зробити з західних платівок, але ці платівки треба було ще сюди привезти. Джерела надходжень плит були різноманітними : посилки від родичів “з-за бугра”, із США і Канади, ті самі студенти-іноземці ( з яким нетерпінням ми чекали на них на початку вересня, коли вони поверталися до Львова після канікул ), спортсмени, які їздили на змагання за кордон і дипломати. Близькість Польщі теж сприяла цьому процесові. У середині шістдесятих було дозволено виїжджати до прямих родичів у Польщу, і звідти поплив потік як фірмових плит, так і записів західних виконавців на платівках польської фірми грамзапису “Muza”.
Ціни на платівки були досить високими, так “Sergeant’a Pepper’a” Бітлів у липні-серпні 1967 продавали за 40-50 рублів, а 1968 я сам купив дві сорокоп’ятки “Magical Mistery Tour” за 30 рублів. У середині шістдесятих уже не випускали (навіть в СРСР) вінілових платівок із швидкістю 78 обертів на хвилину, а лише “гіганти” (ще їх називали “лонгплеями”) – 33 оберти на хвилину, куди вміщався альбом тривалістю до 50 хвилин і малі платівки із швидкістю 45 обертів на хвилину, де було по 1-2 пісні на кожну сторону. Але розкіш купити вінілову платівку міг собі дозволити далеко не кожний ( щоб купити “Magical Mystery Tour” мені довелося гарувати на розвантаженні вагонів з доломітом чотири дні). Звичайно ж шанувальники музики переписували її на бобіни.
Вартість перепису альбому була три рублі, а з року 1968 знизилась до двох рублів. Хлопці, які займалися записом музики, ще й самі укладали збірники. Найбільшим попитом у Львові користувались збірники Мирона і Дунаєвського. З відомих львівських переписувачів музики шістдесятих можна згадати Іванюка, Курського, Курбатова, Рудолю і Китайця. На одному збірнику могли бути Тріні Лопез і Вілсон Пікет вкупі з Бітлами і Ролінгами. Часто збірники укладали за бажанням клієнта. Люди, які робили для фанатів західної музики корисну справу, нещадно каралися міліцією. На переписувачів проводили облави, зокрема у Дунаєвського конфіскували звукозаписуючу апаратуру, усі платівки і касети, незважаючи навіть на те, що його клієнтом був син самого Добрика, першого секретаря Львівського обкому партії.
Далі буде
|
|
