Про шляхи зростання Церкви
Ректор Дрогобицького Катехитичного Інституту о.мгр. Мирон Бендик відомий як один із провідних інтелектуалів УГКЦ. Сьогодні він відповідає на запитання “Поступу” про актуальні проблеми церковного життя.
– Як відомо, ефективність і дієвість впливу Церкви залежить від рівня освіченості її священнослужителів. Як на сьогодні виглядає освітня стратегія УГКЦ?
– Це справді слабке місце сучасної Церкви. Священицьке середовище в УГКЦ є неоднорідним із двох об’єктивних причин: частина священиків вийшла з “радянського православ’я”, освітній рівень якого в умовах тоталітаризму не міг, зрозуміло, бути високим; друга частина наших священиків вийшла з підпілля, тобто з тих умов, де природно теж не могло бути доброї підготовки. В перші роки відродження головним завданням УГКЦ було дати “кількість”, заповнити парафії і розбудувати структури. І Церква долала ці проблеми шляхом “прискореного випуску кадрів”. Церква свідома того, що це негативно вплинуло на якість підготовки цих кадрів, сформованих в період “перерваної традиції”.
Тепер же УГКЦ повернулася до традиційної системи підготовки кадрів, відновила потрібні структури. При Львівській Богословській Академії регулярно проводяться спеціалізовані курси для підвищення освітнього рівня священиків, регулярно організовуються виїзди священиків за кордон, в католицькі освітні заклади, особливо до Люблінського Католицького Університету. Там у них є можливість написати і захистити богословську працю.
Зараз УГКЦ має 5 семінарій – Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Дрогобицьку і Ужгородську, – діє Богословська Академія, яка має до 1005 р. перерости в Католицький Університет і яка вже нині має міжнародне визнання.
При розбудові університету ми враховуватимемо досвід католицьких університетів Європи і традиції української богословської освіти. В університеті, де буде широкий спектр факультетів, людина зможе отримати не лише теологічну освіту, а й гуманітарну взагалі.
Сьогодні нам потрібна елітарна освіта, а не своєрідний “лікбез” з богослов’я. Тому Церква прагне бути максимально відкритою до нових ідей, передусім у сферах гуманітарних і соціальних наук. У цьому контексті розуміємо, що культурно-релігійний обмін-діалог – це якісний крок у майбутнє.
Адже очевидним є, що ІІІ тисячоліття буде ерою культурно-цивілізаційних протистоянь, як про це говорить відомий американський філософ Самюель Гантінґтон. Епоха домінування Заходу закінчується. Тому надзвичайно актуальним стає міжцивілізаційний діалог. І в цьому плані наша Церква, яка синтезувала в собі духовно-релігійні інтенції Сходу і Заходу християнства, просто приречена стати “Великим мостом” Порозуміння. Власне під цю ідею й має готувати базу наш майбутній Університет.
Повертаючись до проблеми кадрів, я погоджуюся з тим, що часто священики не відповідають духовно-інтелектуальному рівневі запитів суспільства, що є наслідком браку солідної богословської освіти. Їхня проповідь часто позбавлена живих ідей, млява, може зводитися лише до популярного переказу Євангелія і т. д. Це фатально, якщо священик не є Інтелектуалом, особистістю. Тому зараз плануємо звернутися до системи регулярних атестацій, до конкурсного обрання на парафію і под.
– Які є проблеми в розвитку богословської, християнської освіти?
– Передусім, це упереджене ставлення держави до Церкви. Держава вперто відмовляється визнати за Церквою право відкривати свої школи. Наприклад, у Дрогобичі ми вже б змогли відкрити середню школу, але наштовхуємося на нерозуміння (чи несприйняття?) чиновників. Чиновник вперто не хоче усвідомити, що Церква це не тільки релігійно-духовне, а й власне освітнє середовище.
Світські еліти ніяк не можуть збагнути того, що прірва між загально-науковою освітою і духовною є великою. Це цивілізаційна проблема, проблема передусім європейської культури. Ми маємо багатотисячні верстви людей інтелектуальних, але бездуховних. Це результат великого розходження суспільства і релігії, яке почалося ще в Середньовіччі. Процес раціоналізації буття призвів до втрати органічного сприйняття Бога, Божественного. Бог став ніби об’єктом для людини у її пізнанні світу. Вона відсторонилася від нього. Звідси в європейській цивілізації розвинувся той нігілізм і матеріалізм, який не раз приводив до великих соціальних катастроф – до насильницьких революцій, диктатур, анархізму, комунізму. Християнські ж принципи – це гармонізація Духу й Інтелекту. Сьогодні треба спільно вибудовувати платформу для цього великого синтезу, а не чіплятися за якісь дрібні непорозуміння і розходження. Нам треба подолати прірву екзистенціального і аксіологічного розходження, бо часто виходить так, що священика суспільство просто не розуміє на понятійному рівні, а він зі свого боку не навчений доступно розповісти, що робить і в чому полягає його місія в суспільстві.
Отже, витворення і розбудова християнської школи – це якраз ефективний крок до подолання такої прірви, це витворення органічної і глибинної основи для всесуспільного синтезу вартостей і гармонії між Розумом, Наукою і Духом, Релігією. Тільки цим шляхом наша надміру раціоналістична і технологічна цивілізація може здійснити якісний виток культурно-духовного розвитку.
У сучасній світській школі відбувається тотально атеїстичне тлумачення науки, історії. Наприклад, теорія Дарвіна подається як єдино правильна і єдино можлива, тоді як існують і інші теорії. Важливо забезпечити багатогранність, багатовимірність пізнання, а не робити його одноплощинним. Саме за цим стоїть перспектива майбутнього цивілізаційного піднесення. Сучасній школі взагалі бракує духовності, вона ніби зважена в один бік, у бік прагматизму та меркантилізму. Церковна ж доктрина передбачає виховання в дитині насамперед Особистості.
Безумовно, перед Церквою у цьому плані стоять ще й матеріальні проблеми: УГКЦ ще не реабілітована, нам не повернуте ще все матеріальне майно, приміщення. І виходить так, що кадрами вчителів-вихователів ми можемо забезпечити майбутню свою школу, а матеріально – ні. Тому передбачається один вихід – платні школи. Але й тут виникає проблема: наші школи стали б таким чином тільки школами для дітей т. зв. “нових українців”, для багатих. Зрозуміло, що християнська школа приваблювала б різних набагато більша, ніж звичайна, оскільки ми б забезпечували високу морально-духовну атмосферу, якість освіти, що виходило б з релігійної добросовісності, ретельності. Нашою ж метою є гуртувати людей, звернутих душею до Бога, а не лише тих, що можуть заплатити.
Крім того, потрібна відповідна законодавча база для розбудови мережі церковних шкіл, принаймні ми повинні йти до такого статусу церковної школи, який є у Польщі. Повторюю, ідеться не про те, щоб охопити своїми конфесійними впливами суспільство. Нам ідеться лише про те, щоб виховувати суспільство в християнському дусі, забезпечувати високий рівень його духовності і культури. Такою місія Церкви була завжди. Ставимо собі за мету досягти такої ситуації, яка є в багатьох розвинутих суспільствах Заходу, коли люди різних конфесій дають своїх дітей до релігійних шкіл, особливо католицьких, які мають потужні традиції, бо ці школи гарантують якість освіти і виховання.
– Будь ласка, дещо конкретніше про навчальний заклад, який Ви очолюєте?
– Дрогобицький Катехитичний Інститут має таку структуру: він складається із семінарії, яка готує майбутніх священиків (зараз тут навчається бл. 50 “студіїв”), катехитичного факультету (бл. 100 людей) і дяківсько-реґентського факультету (бл. 50 людей). При Інституті також діють постійні 3-річні курси для вчителів етики (бл. 140 людей). Семінаристів ми націлюємо на богословсько-наукову діяльність. Стратегічною метою Церкви є підняти рівень богослов’я в українському суспільстві. Катехити наповнюватимуть мережу парафіяльних недільних шкіл, яка зараз ефективно розбудовується. Студенти дяківсько-реґентського факультету націлюються на мистецьку сферу, адже духовність і мистецтво не можуть бути розірваними, як це ми спостерігали і спостерігаємо в культурі ХХ ст.
Загалом діяльність Інституту спрямована на виховання верстви християнської інтеліґенції, без якої, як на мене, неможливими є стабілізація і зростання нашого суспільства. Відтак дуже багато акцентуємо на педагогічних ідеях.
– Як відомо, українське суспільство стоїть перед певною релігійною і культурологічною дилемою: вважається, що візантійську духовно-церковну традицію повністю перебрала Москва, а Україна відтак опинилася в прогалині між Сходом і Заходом. Ваш погляд на цю проблему.
– Тезу про перебрання візантійської спадщини ще треба довести. Наші Церкви є зі спільного кореня. Це поступово сформовані дві гілки однієї традиції. Визначальною рисою Києва як релігійно-духовного центру завжди була рівна відкритість як до Сходу, так і до Заходу, у нього були зовсім паритетні зв’язки з Римом і Константинополем. Цьому є дуже багато свідчень, фактологічних підтверджень. Наприклад, у наших тогочасних літописах про рицарів Фрідріха Барбаросси, учасників Хрестового походу, говориться як про християнських мучеників. Тобто масова українська свідомість сприймала християнський світ як цілість. Українське суспільство органічно прямувало тоді до ідеї Флорентійської Унії.
Натомість у Московській церковній традиції ми спостерігаємо щось зовсім протилежне від самих початків. Вже у XV ст. вона категорично не сприймає ідеї Флорентійської Унії. У XVI ст. формується ідея “Третього Риму”, ідея месіянської ролі Москви і ворожого ставлення до Заходу. І це був кардинальний крок у плані переміни духовних засад соціуму.
Ми не є в ніякій прогалині між Сходом і Заходом. Навпаки, Україна має величезну перевагу, оскільки є відкритою до духовних контактів з Римською Церквою і Церквою Константинопольською. Наша релігійна традиція є глибокою і своєрідною. Без держави і міцної Церкви ця традиція систематично нищилася, витискалася. Зараз ми перебуваємо в стані її відродження.
І ця наша своєрідність прослідковується в усьому: від колядок і щедрівок, від гаївок чи самого поняття Святого Вечора до специфічних – київських і галицьких – церковних розспівів, з духу яких виросли наші знамениті канти XVIII ст. – Веделя, Березовського, Бортнянського і т. ін. А як відрізняє українську Церкву від Московської традиція поклоніння Богородичним місцям, традиція прощ, богословсько-культурне бачення ролі жінки в суспільстві, сім’ї!
– У цьому контексті як Вам бачиться ідея “Київської Церкви”, недавно озвучена на синоді єпископів УГКЦ?
– Це надзвичайно перспективна ідея. Це не є щось нове, штучно придумане. Ця ідея була і в Шептицького, і в Сліпого. Вона виростає з самої традиції нашої Церкви. Сьогодні всі три православні Церкви і УГКЦ являють собою наслідок розколу колись єдиної Київської Церкви на різні частини. Такою, на жаль, була наша трагічна історія. Відродження Київської Церкви – це та платформа, на яку всі чотири Церкви в Україні можуть стати і знайти спільну мову і традицію. Інакше – продовжуватиметься процес розтягування українського християнства. Це, власне, жива база, не голе говоріння про екуменізм.
Треба повернути нашому суспільству “Києвоцентричний” погляд на речі, який був у нас в Х – ХІІ ст. Тобто дати змогу відчути себе в епіцентрі духовно-історичного розвитку, а не десь на його окраїнах. Відродити розуміння того, що ми є в сестринських стосунках з іншими Церквами. Що ми є партнерами, які ведуть рівноправний діалог. Закономірно, що такий погляд посилить ідею українського Патріархату, спопуляризує її.
Колись Митрополит Сліпий сказав: Церква України, що утвориться, не буде ні католицькою, ні православною. Це буде щось не до кінця передбачуване, якийсь новий варіант Київської Церкви. Він розумів, що всі складнощі нашого суспільно-духовного буття не можна буде увібгати в якусь готову модель. Що треба буде довго щось уточнювати, опрацьовувати, долати труднощі, шукати консенсусу.
Загалом ідеї “Київської Церкви” надзвичайно розширюють наші горизонти. Це відновлення України як одного з цивілізаційно значущих центрів. Ми є Схід, який усвідомлює, де він є і чим є Захід. Наша Церква по-новому утверджує і розвиває свою спадщину, не почуваючи якоїсь ущербності, навпаки, відчуваючи свою повновартісність. Ми не “вибілюємо” історію, аналізуємо свої помилки і прагнемо вирішувати всі складні проблеми. Водночас ми не знецінюємо нікого: ні традицій Константинопольської Церкви, ні Риму. Київська модель подвійної лояльності – це щось нове, унікальне. Ця ідея народилася ще в XVII ст. в українських богословів (В.Рутський, П.Могила, Д.Балабан, К.Жоховський). Цю ідею в сучасності (від 70-х рр.) розвивала т. зв. “Київська студійна група” в Канаді, яка складалася з богословів УГКЦ і Константинопольського Патріархату.
Ідея “Київської Церкви” – це і відповідь на сучасні проблеми цивілізаційного характеру (концепції С.Гантінґтона). Це наш варіант подолання можливих “зіткнень між цивілізаціями”. Важливо лише дати справді гідну відповідь проблемам сучасності на рівні ідейно-богословському. І наша Церква має всі підстави для цього: адже вона, як ніяка інша, однаково розуміє і відчуває духовні запити Сходу і водночас включена в парадигму західних вартостей і принципів буття.
– Ви є автором ідеї “Карпатської Митрополії”. В чому її сутність?
– Це дещо утопійна ідея і я свідомий того. Вона висунута, щоб стимулювати обговорення досить болючої і значної проблеми. Є таки проблема українських Карпат. Історично так склалося, що на різних схилах Карпатських гір живуть люди, що говорять часто різними мовами, але тримаються спільного релігійного образу. Це наші бойки, лемки, гуцули, русини Закарпаття, асимільовані повністю чи частково русини-українці Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі.
Очевидно, це “уламки” колись єдиного праукраїнського субетносу, цієї гіпотетичної протодержави “Велика Хорватія” з центром в Північному Прикарпатті (VІІІ – ІХ ст.). Поступово її землі були розділені між різними етнічними державами, але глибинне населення Карпат зберігало соціокультурну та ментальну близькість. Існує версія, що мешканці Карпат прийняли хрещення ще від Кирила і Мефодія, від Великоморавського князівства (ІХ ст.).
Отже, політика перемогла, поділила єдиний субетнос між різними державами, але культурно-духовна спільність збереглася. Як до цього поставитися? Опустити руки, відвернутися? Чи, може, цей духовно-культурний фактор поставити на перше місце – перед політиками. Логічно виходить, що треба зберегти соціокультурну і духовну спільність цього регіону. І тут ефективним кроком могло б стати якраз створення цієї “Карпатської Митрополії”, яка б взяла під опіку всіх віруючих східного обряду. Для сотень тисяч людей, розділених кордонами і мовними відмінностями, з’явилася б точка притягання. І не треба боятися, що це “не сприймуть”, це “не має ґрунту серед сильних світу цього”. Ми ж ось на своїх очах спостерігали, що “Київську Церкву” ніхто не хотів сприймати, ніхто з великих політиків не хотів підтримувати. Але вона встає і з кожним роком міцніє. Треба дивитися в перспективу.
Я розумію, що цю ідею будуть критикувати, вона занадто несподівана. Але це єдиний вихід із ситуації дуже заплутаної. Відомо ж, як Закарпаття боїться будь-якого втручання ззовні, прагнучи зберегти свою ідентичність. Чому б не дати цьому регіонові формулу для збереження своєї самобутності. Усякі намагання “завоювати” Закарпаття конфесійно будуть лише ще більше ділити тамтешніх християн і наштовхуватимуться на опір. Крім нових конфронтацій, тут нічого не буде. А так ми запропонуємо модель “автохтонізації” Церкви, формулу акцентації якраз на непорушності традицій і цим зможемо викликати лише піднесення, посилення віри у свою повновартісність, що є завжди найважливішим для якісного розвитку кожного соціуму.
Проте, повторюю, ця ідея, наразі, лише своєрідна “інформація для роздумів”, “творча пропозиція”, відкрита для критики і доповнень, аналізу і розширення.
Розмовляв Олег БАГАН
|
|
