Суржик для інтелігенції
(документована історія найновішого поступу)
Роман МАЦЮК
Найперше і „найпродуктивніше” джерело – зміна аґента (суб’єкта, носія, рушійної сили). Раніше Москаль тараторив собі по-своєму, неборака-гречкосій дещо з тої тарабанщини на свій лад перекручував, „рабочий класс”, з Ро’сії перевезений, правив кацапської. В наш час ситуація перемінилася. Вже не малорос російщить рідну, лише сам Москаль викручує чужий для себе „украинский язык”, а нам залишається сприймати цього покруча за офіційну „мову”. Iнтер,* котрий в житті не вимовив слова по-українськи, котрому іще вчора не могла навіть приснитись така напасть, аби зогидженим хохляцьким діялектом псувати вроджену шляхетність совдепівського прононсу, – оцей самий Iнтер за одну ніч „навчився” фальшивити „солов’їну”, та й заходивсь сам власноручно нас учити з телеекрану, радіо, на сторінках „зевропеїзованих” крутих часописів, – як це тепер слід по-„ново”українськи балакать. В такий спосіб „ударними темпами” і дуже поспішно відбувається „перебудова” (з обов’язковим черговим вихолоштанням) української мови, пристосування її до психо-соціо-лінґвістичних особливостей Iнтера. Це називається „усучасненням”, „модернізацією”, а зрозумілою всім мовою – Iнтеро-зросійщенням. В значно ширших масштабах, ніж під Совєтами; під фарисейську мелодію начеб-то уседержавного переходу на українську мову. Справа занечищення української мови перестала бути внутрішньою справою самих малоросів. Вона перейшла до загальнодержавних рук бравого Iнтера і стала справою не просто провінційного перекручення, а крупномасштабного переродження українського „языка”. Словом, левова частка всього, що ми чуємо і читаємо начебто по-українськи, мовлено і писано тим самісіньким Iнтером, для якого, якщо й існує рідна мова, то це – ро’сийська мова, з притаманними саме ро’сийській мові синтаксисом, морфологією, вимовою, будовою думки, логічним керуванням між частинами мови в реченні –всім тим, що несе в собі та утримує „ґенетичну” неповторність ро’сийської мовної структури. А відповідні структури укр. мови для цього Iнтера є безмежно чужими, незрозумілими, психологічно і ґенетично несприйнятними, та іритуюче дискомфортними. „Українська” мова такого оратора–не більше як набір українізованих мастодонтів з почварними суфіксами та префіксами, застиглих в питомо кацапських конструкціях, лиш під синьо-жовтою попоною. Саме таким чином, саме під такий щоденний акомпанемент Українця призвичаюють до способу висловлення і мислення, притаманного чужій, не українській, мові.
Чому пишу так, наче за цим нищенням стоїть цілеспрямована і усвідомлена воля? Тому, що державні структури:
1) наймають Iнтера до праці в національних засобах масової інформації;
2) не вчать його добре і на систематичній основі укр. мови;
3) не забезпечують добрими словниками і т. ін.;
4) ніяк не контролюють;
5) за професійну непридатність не усувають, аби не служив поганим заразним прикладом для громадянства. Тому, що державним структурам начхати на те, що має статись з укр. мовою. Чи десь у французькому національному телебаченні мислимо, щоб штатний диктор – не-Француз – розповідав новини народові Франції ламаною французькою, та ще й зі сильно вираженою баварською вимовою? Хто може собі дозволити, наче в анекдоті, запрошувати такого-собі слюсаря-партача найнижчого розряду – „спеціяліста” від совдепівсько-московської ро’сийськомовної пропаганди – на тонку і відповідальну ролю повитухи при народженні українського слова в національному телепросторі? Дехто може. „Національна” Надзірна рада може. А що героїв Україна мусить шанувати, – пропоную: прізвища Шляхетних Принців – дійсних членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення повинні урочисто проголошуватися після кожного виконання Державного Гімну на радіо і телебаченні. На телебаченні поміж програмами пускати заставку, де у лавровому віночку поміщати список спонсорів, котрі фінансують приватне життя членів Ради, як і тих спонсорів, які фінансують діяльність україножерних кореспондентів. Чому вся Україна повинна пам’ятати ім’я злодія – ще не доведеного, між иньшим, через суд – Лазаренка, але не повинна тішитися іменами тих, хто щоденно в білий день і на очах мільйонів глядачів та слухачів краде в неї її мову? Щоб не здавалося, що перебільшую – ось бувальщина: коментуючи працю ЦВК під час останніх виборів до ВР, ведучий в студії, подумавши помилково, що він вже не є в ефірі, щиросердно тут-же вигукнув рідною мовою: „меня, кажется, вырубили”. Саме цією мовою диктори і редактори послуговуються всюди і постійно. Не навчиться професійно плавати любитель, який раз на тиждень входить до води – для цього необхідно більшу частину дня перебувати у воді, щоденно жити цим середовищем. Швидше приїжджий Кореєць при потребі навчиться доброї української, чим місцевий Iнтер, – бо він цього не прагнув і не буде прагнути ніколи з причини своєї натури.
Наступні приклади можуть служити як доказом чистого невігластва та безсоромности, так і підставою для кримінальної відповідальности зі сторони „Надзірної” ради. За те, що свідомо покликає до праці у висиланнях на загальнонаціональних каналах професійно-непридатних людей. Берімо дикторів, заводіяк („ведучих”), иньших паяців телеекрану (не хочу тут образити серйозних, глибоко культурних та освічених, яким все рідше надають слово) –берімо всіх типів телеакторів з культурно-націоналістичного середовища, берімо, врешті, з діяспори, коли в Україні – брак!
а) Вимова: нам падабається, ґаління, пакупка, харні (гарні), смашно, акхент нац. безпеки (фільм). Коли антропологічний тип людини не дозволяє вимовляти українських звуків, може не варто їй шукати працю саме в тій єдиній галузі, де дикція є вирішальною. Діє совдепівська засада: блат – усе, якість – ніщо; відповідність посаді не зобов’язує. Не слід відмовлятися тим, що наведені казуси вимови найчастіше зустрічаємо в рекламі. Мовляв, Україна хай потерпить, бо рекламодавці не бажають наймати Українців для озвучення своїх оголошень. Виглядає так, що вся державна рать перебуває в заручниках у капінтернівського злодія з його „правом людини” на закуп всієї україномовної сировини для подальшої її переробки на московську грязь. I держава нічого поправити не годна. То пора, може, громадою...? Але причина банальніша. Членам Надзірної Ради „національного” телерадіо просто-напросто і самим така вимова зовсім не ріже вуха...
б) Несприйняття українських закінчень при відмінюванні різних частин мови: в Риги (рос. в Риге, укр. в Ризі); ніко’ли їм (ним) не торгував; нічого (рос. ничего, укр. ніщо) нікуди не тече; три батька краще, ніж один (троє батьків); чути голоса тих, хто обирає майбутнє (!)–Тавр. ігри; двадцятью процентами; плавчиха (пливунка); спортсменам (змагунам) залишилось два ко’ли до кінця (два кола до завершення; Iнтер десь довідався, що рос. круг – то є коло українською, а от відмінювати у множині іще не навчився: круг – два круги, але коло – два кола); „Меріен Джонс перемогла в Ямайкі”; „а чого такі короткі рука’в(а,и) (невірний наголос, змазане від непевности диктора закінчення – „Коджак”); дорогенькі ма’ми й та’ти (мами’ й тати’, хоча природніше для Українця звучало-б мамусі’ й татусі’, а найкраще – просто батьки).
в) Плутанина з родом і числом іменників: білий папуга (в укр. мові папуга ВИКЛЮЧНО жіночого роду, на відміну від собаки); мебель (меблі) – „Моя справа”, УТ2; „43 зерна’” (сорок троє зернят) – «Nescafe’»; взятка (при грі в карти, і в подібних ситуаціях: узяток, взяток – чол. роду); „біль стає все відчутнішою” – радіо, висилання „Серед тижня”, 26го квітня 2000го р.
Слідкуйте за продовженням.
|
|
