Майстер і Маргарита
Транспозиція у Львів
Фо-Па Михайла БУЛГАКОВА
Римський і Заїда, ніби перевіряючи дійсність, споглядали один на одного і, відтак адміністратор, помітивши секретарку, виштовхав її з кабінету зі словами “Треба подумати” і зачинив двері на ключ.
– Ти ж з ним розмовляв перед дев‘ятою по телефону! – заговорив спантеличений адміністратор.
– Сміх кому сказати! – нервово викрикував Римський. – Розмовляв – не розмовляв, яка різниця. Не може він бути в цей час в Ялті!
– Він нас перевіряє... – сказав Заїда.
– Перевіряє?! – перепитав Римський, і знову обоє тривожно переглянулися.
Але ж факс таки прийшов з Ялти. І якщо під іменем Лиходія писав якийсь божевільний, якого занесло зі Львова в Крим, то ситуація була ще більш дивною та незрозумілою: звідки той заблуда знає про Воланда, котрий тільки вчора прибув до нас? Як він може знати про зв‘язок Лиходія з Воландом?
– “Гіпнозом...” – бурмотів Заїда про себе. – Звідки він може мати інформацію про Воланда? – Він розтер долонями обличчя і раптом вигукнув рішуче:
– Не-мож-ли-во! Ніяк неможливо!
– Де він зупинився цей Воланд, сукін син?! – запитав Римський.
Заїда негайно з‘єднався з готелем “Дністер” і на його здивування, тут же отримав відповідь: номери для професора Воланда і ще трьох осіб заброньовано на вчора, однак з приймальної Тримайла повідомили, що замовлення знято і шановний професор з супроводом зупиниться у самого Лиходія. Набравши після цього ще раз номер лиходієвого осібняка, Заїда довго слухав, як протяжно гуде в трубці. Серед цих гудків звідкись здалека проривався важкий, похмурий голос, котрий продекламував: “...лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас...” – і Заїда вирішив, що в телефонну сітку ненароком під‘єдналась якась місцева радіостанція.
– Не відповідає осібняк, – сказав Заїда, – спробувати може ще раз...
Він не договорив. В двері нервово грюкнули і в кабінет втретє вбігла секретарка. В руках її був зловісний факсовий папір.
– Це вже цікаво, – процідив крізь зуби Заїда, а Римський вийшов із-за столу і першим вихопив листок.
На папері великими, акуратними і чіткими літерами було написано: “Доказом є мій почерк, мій підпис і те, що сьогодні на сімнадцять тридцять я призначив нараду. Факсуйте негайно підтвердження моєї особи. Організуйте спостереження за Воландом. Степан Лиходій.”
За роки своєї діяльності в театрах та на сцені Заїда бачив немало, але тут він відчув, що розум його зупиняється від одночасної присутності можливого і неможливого, і він нічого не зумів вимовити, окрім банальної і абсолютно ємкої фрази: – ...! –
Римський же підійшов до справи по-іншому. Він уточнив у секретарки, чи Лиходій призначав сьогодні нараду, і чи саме о сімнадцятій тридцять. Відтак попросив її бути у себе, не займати телефон і відповідати лише на міжміські сполучення. Зачинивши за нею двері, ключ заховав в кишеню, видобув із сейфу папку з наказами і схилився над паперами, намагаючись зіставити почерк і підпис на факсі з оригіналами. Заїда навалився на стіл збоку, сапів у щоку Римського.
– Це його почерк, – швидко і переконливо сказав фінеконом, а Заїда відізвався луною:
– Його.
Пригледівшись до обличчя Римського, адміністратор здивувався від метаморфози, що сталася з цим обличчям. І без того худий фінеконом став ніби ще більш щуплим і навіть підстаркуватим, а його очі за окулярами в роговій оправі втратили свою звичну проникливість, і з‘явився в них не лише неспокій, а й невиразний біль.
Заїда видав з себе все, що належиться людині в хвилини превеликого здивування. Він і по кабінету побігав, і двічі скидав руки до всевишнього, і одним махом випив пляшку мінеральної, і вигукнув: – Неможливо! Неможливо! Не-мож-ли-во!
Римський же дивився у вікно і напружено над чимось роздумував. Перед ним постала вельми складна ділема. Вимагалось негайно, без жодних зволікань, винайти звичайне пояснення для явища надзвичайного. Примруживши очі, фінеконом уявив, як Степан у розхристаній сорочці і без взуття вскакує у свій персональний автомобіль, як Хризьо довозить його прямо під літак, як літак приземляється десь під Ялтою і Степана залишають одного, як він при дорозі тратить свідомість, але його тут же знаходять і відвозять у відділення міліції. Чорт зна що!
Може, не Степан сьогодні розмовляв з ним по телефону зі свого особняка? Та ні, говорив Степан! Кому як не йому знати голос Лиходія. І не міг він говорити ані з Ялти, ані з мобільного телефону, бо дзвінок був явно з довгими сигналами і паузами, а значить місцевий. І не далі ніж вчора ввечері Степан, як сніг на голову, звалився з недоречною угодою і вивів із себе фінеконома своєю незрозумілою легковажністю. Як же він міг полетіти в Ялту, нікого не попередивши? І якби навіть полетів сьогодні вранці, то хіба не в такому вигляді і не так.
– Скільки кілометрів до Ялти? – запитав Римський. Заїда припинив свою метушню і закричав:
– Думав! Уже думав! До Сімферополя понад тисячу двісті, а там до Ялти ще з сімдесят... Повітрям менше, але так чи інакше на переліт, посадку і висадку години три набереться.
Гм... Так... Про жодний звичайний літак мови не може бути. Але що ж тоді? Спецрейс, військовий? Але хто візьме Лиходія в Ялту босим і в розхристаному вигляді? Для чого? Може з нього зняли взуття і роздягнули, напали? Тоді чому він опинився під Ялтою при дорозі? Значить, його там викинули... Абсурд. Та й телефонував він зі Львова, з дому, бо ж, прецінь сказав, що через півгодини прийде!.. Стоп... Тут перед очима Римського виник циферблат його годинника... Він пригадав, де були стрілки. Кошмар! Лиходій дзвонив о восьмій двадцять. То що ж це означає? Якщо припустити, що Степан у наступну мить після розмови вже виїхав в аеропорт і був там через п‘ять хвилин, що, між іншим, важко навіть уявити, то значить, літак, тут же стартуючи, мав би перекрити віддаль у тисячу з лишнім кілометрів за якихось десять хвилин і скинути Степана з парашутом і той би мусів летіти каменем. І ще через дві-три хвилини його мали б знайти і довезти до Ялти! Таких швидкостей не буває, а отже, його в Ялті нема.
Що ж лишалося? Телекінез? Гіпноз? Жодних таких чудес, які б могли зашпурити людину за тисячу кілометрів, на цьому світі не існує!
То що ж? Йому примарилося, що він в Ялті? Йому, може й примарилося, а тим – з ялтинського відділення, теж примарюється?! Е ні, вибачте, будь-ласка!.. Але ж факсують з Ялти! Чи як?!
Римський на силу опанував себе, сягнув по телефонну трубку і набрав номер, що значився на першому повідомленні.
– Спробуємо додзвонитися до них самі! – сказав він рішуче.
“Розумно!” – подумки підтримав його Заїда.
Але розмова з Ялтою не відбулась. Римський поклав трубку і здивовано пробурмотів:
– Тимчасово зв‘язок з ялтинською міліцією перерваний, так говорить оператор на лінії, уявляєш?
Помітно було, що відсутність зв‘язку з самозваним Лиходієм якось особливо розладнала нерви фінеконома і примусила його ще більше замислитися. Подумавши, він набрав номер секретарки, притис плечем трубку до вуха і почав записувати те, що велів відправити в Ялту:
– “У міське відділення внутрішніх справ міста Ялти. Сьогодні приблизно о дев`ятій тридцять Степан Лиходій розмовляв зі мною по телефону зі Львова і підтвердив, що буде у себе в кабінеті через півгодини. Після цього за місцем служби не з`явився. Розшукати його у Львові не можу. Почерк Лиходія Степана Васильовича підтверджую. Матеріали справи артиста Воланда передаю в СБУ. Фінеконом Римський.”
“Дуже розумно!” – подумав Заїда, але не встиг додумати як слід, бо в голові його прокрутилася фраза: “Дуже глупо! Не може Степан бути в Ялті!”
Римський тим часом вчинив так: акуратно склав усі отримані повідомлення і щойно записаний текст, помістив їх у великий конверт, заклеїв його, надписав декілька слів – якесь прізвище і вручив його адміністратору.
– Відвези це, Теофіль, за вказаною адресою і не зволікай, повертайся. Нічого не пояснюй. Там люди будуть знати, що з цим зробити. Я туди ходити не можу, Степан дізнається і подумає... сам знаєш, що він подумає. А розібратись треба.
“О! Це вже дійсно розумно!” – подумав Заїда, склав конверт і заховав його у внутрішню кишеню. Відтак він ще раз про всяк випадок набрав номер особняка і прикипів до телефону, втаємничено приклавши палець до вуст. Римський витягнув шию.
– Маестро Воланда можна попросити до телефону? – солодко запитав Заїда.
Вони зайняті, – відповіла трубка непривітно, нидіючим голосом, – а хто його питає?
– Адміністратор філармонії Заїда.
– А-а, пане Теофіль?! – радісно враз закричала трубка. – Неймовірно, неймовірно, щасливий чути ваш голос! Як почуваєтесь? Здорові?! Працездатні як завжди?!
– Дякувати Богу, все в порядку, – вражено промимрив Заїда, – а з ким я розмовляю?
– Помічник, прошу я вас. Допоміжний, так би мовити, персонал і перекладач, Санчо Панчо, – стрекотіла трубка, – щиро ваш і весь у вашому розпорядженні, дорогий пане Теофіль! Чого бажає ваша душа? Слухаю!
– Пробачте. А що, Степана Васильовича Лиходія немає вдома?
– Нема! На жаль, на превеликий, нема! – кричала трубка. – Поїхав.
– А куди?
– Десь за місто. Викликав Хризя, знаєте, і поїхав.
– Я-а-ак? За мі... місто? А сказав, коли повернеться?
– А він сказав, побігаю, подихаю свіжим повітрям, скупаюся може де, і приїду!
– Та-ак... – розгублено сказав Заїда. – Дякую. Будьте такі ласкаві передати панові Воланду, що його виступ сьогодні розпочинається о дев‘ятнадцятій тридцять.
– Передам! Обов‘язково! Аякже! Негайно! Справа честі і гонору, слово галичанина! – тарахкотіла трубка.
– Усього вам найкращого, до побачення, – дивуючись розмові, сказав Заїда.
– Прийміть мої якнайсердечніші, – не вгамовувалась трубка, – якнайщиріші вітання і побажання! Успіхів! Щастя! Здоров‘я! Слава мистецтву!
– Ну як?! Я ж говорив! – збуджено кричав адміністратор. – Він поїхав за місто! Ялта тут зовсім не при чому!
– Що ж... Якщо так, – синіючи від злості, процідив фінеконом, – то це вже більше ніж розпущеність, це вже... – і він замовк.
Тут адміністратор став як вкопаний і тихо вимовив слова, від яких Римського примусило здригнутися:
– Я ж казав, казав же! Він нас запідозрив і перевіряє! Степан цю історію підстроїв, домовився з кимось в Ялті!
– Ну, це вже!.. Що він інтриган, знають всі. Але щоб так?!.. – відгукнувся Римський і в очах його спалахнула справжня кривава лють, - що ж, нехай, але ця витівочка йому недешево обійдеться!
– Він випробовує нашу лояльність, – перебив експансивний адміністратор і запитав: – А конверт відвозити?
– Обов‘язково відвозити! – твердо відповів Римський.
І тут ще раз відчинилися двері, і в кабінет увійшла знесилена секретарка. “Вона!” – чомусь із невимовним відчуттям туги подумав Римський. І обоє подались назустріч їй.
Цього разу в повідомленні було написано: “Спасибі за підтвердження. Негайно перешліть через “Аваль-Банк” на спецрахунок директора ялтинської філії дві тисячі гривень. Вилітаю сьогодні до Львова. Лиходій”
– Він втратив міру... – прошепотів Заїда. Римський однак холоднокровно набрав номер, велів своєму заступнику без зайвих запитань їхати на Головний поштамт і вислати за названим рахунком суму в дві тисячі гривень.
– Схаменіться, Данилович, – не вірячи своїм вухам, знітився адміністратор, – здається мені, гроші підуть в чужу кишеню.
– Останній факс і ці гроші будуть доказами, – відрізав фінеконом, – а Степанові прийдеться серйозно відповідати за такі жарти. – І додав, вказуючи на листок: – Забирай, Теофіль, цей факс. Їдь, не барися.
Заїда вхопив папір, вклав його в кишеню і вибіг з кабінету. Він вийшов на площу, кинув погляд на годинник і подумав, що встигне ще навідатись у філармонію: йому спало на думку, що непогано б мати і для себе копію останнього повідомлення з Ялти – так, про всяк випадок. Менше ніж десять хвилин витратив він на свій задум і, наближаючись до філармонії, побачив натовп біля входу в каси: давно вже публіка так не збиралась тут. Адміністратор зазирнув до касирки, велів відкласти і не продавати кращі місця в партері та на балконі, вибіг з каси, обминув декількох знайомих і стрімголов злетів сходами у свій кабінет, аби сховати дорогоцінну копію. В цю мить запищав телефон.
– Слухаю! – крикнув Заїда.
– Теофіль? – перепитала трубка огидливим гугнястим голосом.
– Його тут нема! – різко спробував було відповісти Заїда, проте трубка зухвало перебила:
– Теофіль, зав‘язуй гнати і слухай сюди. Бамаги нікому не носи і не показуй. Ясно?!
– Хто говорить? – заревів Заїда. – Погрожуєте?! Шантаж?! Не знаєте, з ким будете мати справу!
– Заїда, – відізвався бридкий голос, – ти що, блін, не понімаєш по-українськи? Не носи бамаги, якщо хочеш культурно закінчити день.
– А-а, ви значить, продовжуєте, – люто закричав Заїда. – Лізете в державні справи?! Ну, дивіться!
Він ще прокричав якусь погрозу, додавши для остраху декілька фраз ненормативною лексикою, але зупинився, бо відчув, що в трубці його вже ніхто не слухає.
Тут за вікном швидко почало темніти. Адміністратор вибіг, забувши зачинити двері на ключ, і від нервового перенапруження кинувся довгим коридором у туалет. Він був сповнений благородного обурення і злісної енергії. Після нечувано хамського дзвінка він вже не сумнівався в тому, що якась дуже серйозна “бригада” включилась у гру і що гра ця беззаперечно пов`язана зі зникненням Лиходія. Бажання першим заявити про свою здогадку і уславитись героєм боротьби з організованою злочинністю кидало його то в жар, то в холод. Серце адміністратора вибивалось з-під одежі, ним трусило і тіпало, в горлі застрягла праведна злість і стискала вона шию, однак, разом з цим, як на диво, десь глибоко зароджувалось відчуття чогось лоскотливо-гострого та приємного. Так буває, коли людина усвідомлює силу і владу за плечима і може дозволити собі, не наражаючись на небезпеку, опинитись в центрі уваги. Заїда був справжнім драматургом.
У коридор увірвався різкий вітер, війнув зловісно адміністраторові в обличчя, ніби перепиняючи, ніби застерігаючи його. Десь у кімнаті поруч грюкнули двері і віконна рама, почувся брязкіт розбитої шиби, надворі тривожно зашуміло. Адміністратор хоч як стремів добігти до туалету, але заглянув в кімнату, відчув як надворі посвіжало і побачив, що на центр міста десь з-поза Замку і Лисої Гори наповзає жовто-бура грозова хмара. Звідти гулко перекочувалось важке воркотіння.
Минаючи двері інших кімнат і репетиційних класів, Заїда відчував як ноги проймає вологою, та вже ні на що не звертаючи уваги, добіг до туалету. Тут нестерпно вігоніло каналізацією і як на зло, заїло клямку.
“Ну що за!...” – почав вже вкрай розходитись адміністратор і, раптом почув ззаду прихрюкуючий голос:
– Хренові справи, Теофіль!
Заїда здригнувся, оглянувся і побачив перед собою якогось невисокого бочковидного суб‘єкта, як йому здалося, з фізіономією, схожою на поросяче рило.
– Ви хто? – неприхильно запитав Заїда.
– Приємно познайомитись буде, – аденоїдним голосом відізвався свиноподібний суб‘єкт і враз, широко замахнувшись короткою щетинистою рукою, завалив Заїді в сонячне сплетіння. Від удару коридор закрутився, адміністраторові забракло дихання, він зігнувся і знадвору бухнув грім. Заїда впав, і перед ним виник другий – довгий, худий, у високих чоботях зі шпорами і з шомпуром у руці. Цей другий, будучи очевидно патологічним садистом, з усієї сили копнув Заїду в промежину, а гострим кінцем шомпура почав пороти плащ адміністратора. Знову гримнуло і з неба ринула злива.
– За що, не вбивайте... – прошепотів очманілий від болю і страху адміністратор, тут же подумав, що цих бездушних звірів просити даремно, прохрипів: – Скільки?.. – впіймав себе на тому, що відкупитись не зможе і отримав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа хлюпнула фонтаном.
– У тебе що в кишені, Заїда? – з присвистом прокричав подібний на кабана. Конверт з факсами? Тебе попереджували нікуди їх не носити? Попереджували, я тебе питаю, чи не попереджували?!
– Попереджува.. дили... вали... – задихаючись, відповів адміністратор.
– А ти пішов, поніс? Давай папери, сука! – тим самим огидним голосом, що чувся в телефоні, крикнув другий і витягнув з прорізу в плащі конверт.
І обидва підхопили адміністратора під пахи, виволокли його з коридору, сходами з будинку і понеслись з ним вуличками, тими, що йдуть збоку від Академічної, мимо старого університету. Гроза розверзлася в повну силу, вода з гуркотом, ошаліло вирувала навколо каналізаційних решіток, здувалася пухирями, перекочувалась хвилями на бруківці, виплескувалась з дахів, минаючи водосточні труби, збивалась піною у виїмках. Усе живе поховалось, і заступитися за адміністратора, якби хто й хотів, не було кому.
Перескакуючи мутно-зелені потоки під ненастанними зблисками, злочинці вмить виволокли напівпритомного адміністратора на пригорок до дому №11, влетіли через фіртку огорожі, біля якої стовбичило двоє мокрих як хлющі муніціпалів, і зникли в боковому вході того крила вілли, що належав Степанові Лиходію. Заїду затягли в довгий коридор і в стані, близькому до повної втрати смислу, кинули на підлогу під великим, у важкій мідній оправі, дзеркалом.
Відтак обидва бандити наче розчинились в повітрі, а замість них з‘явилась звідкись із дзеркала абсолютно гола діваха - з розпатланим волоссям і навіженими фосфоричними очима.
Заїда встиг лише подумати, що це і буде найстрашнішим із усього, що він переживав сьогодні, і, застогнавши, відсахнувся до протилежної стіни. А діваха підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Тіло Заїди пройняли дрощі, руки і ноги перестали його слухатись, бо навіть через мокру і холодну тканину порізаного дощовика він відчув, що долоні ці ще холодніші, і що холодні вони крижаним холодом.
Дай я тебе, золотко, поцілую, – ніжно сказала діваха, і перед очима адміністратора постали сяючі червоні зіниці. Тоді Заїда знепритомнів і поцілунку не відчув.
Далі буде
|
|
