Львівські клюби
Юрій ВИННИЧУК
Клюб Інтелігенції
Цей клюб було створено з приходом совітів і розмістився він у 1939-1941 на Ягайлонській, 7. 22 січня 1940 трапилася тут прикра пригода, яка відіграла для багатьох відомих польських письменників трагічну ролю, а незабаром обросла чутками і легендами. Усе почалося з того, що Владислав Дашевський, відомий театральний сценограф, запросив до ресторації, котра була водночас і клубом, кільканадцять польських літераторів, а серед них Владислава Броневського, Тадеуша Пейпера, Алєксандра Вата, Анатоля Стерна, Шемплінську, Лєона Пастернака, і кількох акторів.
За свідченням сучасників, які не були очевидцями, події розгорталися так. Десь добре по півночі відомий поет Владислав Броневський почав читати свого славного вірша про шпига і тут його арештував радянський офіцер. Зчинилася веремія, котра переросла в бійку. З’явилася міліція і НКВД-исти. Більшість чоловіків арештовано. Виглядало це все на зрежисеровану провокацію. Підтверджував цю версію і той факт, що цієї ж ночі були арештовані літератори, яких у клубі й не було.
За версією професора Стейнгауза, який теж свідком не був, усе виглядало інакше: “Коли вони сиділи за столиками і мали вже випитих кілька горілок, прийшла акторка Орановська з совєцьким офіцером і сіла навпроти Бронєвського та почала до нього кокетувати. Офіцера це обурило і він дав їй ляпаса. Бронєвський кинувся на офіцера”.
Від легенд перейдемо до свідчень очевидців. Поет Александр Ват між іншим згадує, що один знайомий, якого він підозрював яко сексота, попереджав його не йти на ту забаву до ресторації. Але Ват, який сподівався арешту як і решта львів’ян у будь яку хвилю, вирішив, що відвідини ресторації не повинні внести якісь особливі зміни в його долю.
“Ми сиділи в кабінеті за дуже великим столом. У тому самому кабінеті був ще один невеликий столик в куті. За якийсь час прийшов якийсь лисий тип і сів за тим столиком з акторкою польського театру, про яку було відомо, що вона курвиться з совітами і не совітами, гарна така бльондинка… Я кілька разів спитав Дашевського, з якої нагоди він зібрав нас, але він лише потирав руки і казав: “Побачиш! Побачиш!” Згодом спитав нас, чи дозволимо, аби до нашого товариства прилучився відомий совєцький історик мистецтва і показав на лисого. Ми, звичайно ж, не заперечили… Лисий сідає вкінці столу, маючи за собою двері заслонені шторою, з одного боку сидить акторка, а з другого Скуза... І от я бачу, як Скуза нахиляється до тої акторки, щось їй каже, а поміж ним і акторкою сидить той совіт. І тут несподівано совіт дає Скузі в морду, стягує обруса, все летить зі столу… Вірогідно, що то був сигнал, бо в ту ж мить вилетіло з-за штори двоє атлетів з квадратовими писками і трах направо, трах наліво – б’ють! В якусь хвилю бачу, що один з них борюкається з чоловіком Шемплінської, потім дістаю удар в зуби і падаю. Мене залила кров… Втрачаю свідомість на коротку хвилю, дружина відливає мене водою… Всюди паніка, крики вже і з інших залів. Моя жінка бачить, що Дашевський хоче зникнути, ловить його біля гардеробу: “Влодку, що тут відбувається?” А він тікає, непритомний, не відповідає, схопив пальто і вилетів. І Оля бачить, що на сходах стоїть міліція, геть усі сходи обставлені міліцією, а його пропускають”.
За спогадами Лєона Пастернака події відбувалися значно інакше. Прочитавши їх, матимете яскравий приклад, як про одну й ту ж подію можуть оповідати різні люди й чи можна до мемуарів ставитися з повним серйозом.
“Коли вже всі сиділи за столом, з’явився Броневський і всі його привітали оплесками та зробили місце біля якоїсь рудої акторки (зауважте – не білявки, і до того ж сиділа вона, виявляється, не за сусіднім столом – Ю. В.).
Броневський уже був злегка під газом і відразу почав залицятися до акторки. “Робив це дуже елєґантно, бо завше до жінок ставився зі старосвітською ґалантністю. Акторка, між іншим, нічого не мала проти. Тим часом кельнери накрили стіл, подали горілку в карафках і закуски, зазвучали перші тости. В тій хвилі я зауважив, що між гостями, що сиділи за сусіднім столиком, і Влодком вибухнула суперечка. Влодко встав і зробив рух рукою, мовби намагався затулити акторку від зачіпки. Тоді я мигцем придивився до наших сусідів. Було їх четверо, розмовляли російською, що в ті часи не було нічим дивним, бо чимало прибульців зі сходу вчащали до люксусових льокалів, і ніхто на те не звертав уваги. Один з них був порядно залляний і щохвилі зривався з-за столу, колєги притримували його за руки, роззираючись довкола, наче б очікуючи поміч. Коли я простежив за їхнім поглядом, то в глибині залі помітив два столика, за яким сиділи либонь їхні кумплі. Вони не зводили з нас очей і чогось вичікували. Занепокоєний, я перевів погляд на Влодка. Він стояв, схилившись коло столика наших сусідів, і щось спокійно тлумачив. Гамір на залі панував такий, що неможливо було зрозуміти, про що йдеться. Ніхто за нашим столом не звертав на це уваги. Раптом пролунав гучний вереск! П’яний з-за сусіднього столика знову зірвався, відскочив назад і вхопив обіруч крісло. То був високий, міцно збудований тип. У виразі обличчя мав щось огидного. І наш, і сусідні столики стежили за сценою в напрузі. Влодко стояв непорушно. Нагло п’яний швиргонув кріслом у нього, той, миттю ухилився, крісло зафуркотіло в повітрі, вдарилося в підлогу і розлетілося на кавалки.
Рудавка, шмигонула під стіл, потягнувши рукою обрус – полетіли миски і шклянки. Далі… далі пам’ятаю тільки те, як опинився під стіною з карафкою в руці. Жіночі зойки, вереск, на окремих обличчях кров. Над моєю головою пролітає ніжка від столу, летять бляти столів, пляшки під ногами, брязкіт шкла. Суцільна метушня... Пересуваюсь до наступної залі. Бачу, сидить Ват з хустинкою біля вуст, а під стіною в’яжуть того захляного здорованя, він важко дихає, в кутиках вуст піна. Не борониться. Шафа, що стояла за баром, має потовчені шибки, повно розбитого посуду, запах розлитого алкоголю. Власниця в розпачі викликає телефоном міліцію. Я подаю Ватові воду, руки в нього тремтять і має сльози в очах. Показує мені свої передні зуби – хитаються в яснах… Роззираюся. З наших нема нікого. А найважніше, нема ніде Влодка. В передпокою, що знаходиться на протилежному боці залі, купа осіб тиснеться до виходу. Якийсь їгомость авантурує, шарпає клямку на сходову клітку. За хвилю двері відчиняє солдат з голубим обводом на кашкеті, дивиться, але не випускає нікого. При цьому я помічаю, що там вже є чимало солдат”. Леонові разом з жінкою вдається видобутися з полапки і, причаївшись в брамі навпроти, вони спостерігають, як виводять арештованих письменників, у тому числі і Броневського.
Ще тої самої ночі арештовано було ряд письменників, яких на вечірці не було, – Лєопольда Лєвіна, Теодора Парніцького, Анатоля Стерна – всього біля п’ятнадцяти. Та арештувала їх вже не міліція, а чекісти. Серед них і Неґлєрову, дружину шефа жандармів Варшави. Ув’язнених тримали в тюрмі на Замарстинові. Дехто, як наприклад Войцех Скуза, так і загинув у таборах. А ще за кілька днів почалися арешти серед польських та українських соціалістів та комуністів. Газета “Червони Штандар” за кілька днів після того випадку писала: “В ресторації званій Вогнище Інтелігенції група здеправованих типів влаштувала п’янку і пияцьку бійку... Серед затриманих міліцією виявилися Скуза, Бронєвський, Стерн, Ват, Пейпер, Балицький та інші”. Кожного з них характеризувалося досить дошкульно. Скуза – “кулацький письменник, співробітник хуліганського журналу “Просто з мосту”, “відвертий шовініст”, Бронєвський –”гіркий п’яниця, автор націоналістичних віршів” і т.д. У записках Петра Панча є теж про цю пригоду: “Броневського, Вата, Скузу, Пайпера і Штерна міліція заарештувала “за хуліганство”. Ведеться слідство. Сьогодні (25.1. 1940) було в мене шестеро жінок і всі просили за своїх чоловіків. – Вони були зовсім тверезі. Нам не те що було весело, а навіть нудно”.
Літературний Клюб
1939 - 1941
Містився у палаці Бєльського на Коперника, 42, де зараз Будинок учителя. Тут відбувалися не тільки зібрання Спілки письменників, але й балі та бенкети. Новий 1940 рік справляли досить у драматичній ситуації. Граф продовжував мешкати над Клюбом, доки його не вивезли в квітні 1940 р. і особисто вітав гостей та сприяв у забаві. Навіть тішився, що в нього поселилися письменники: “бо казали, що як прийдуть большевики, то поставлять мені коней в палаці”. “То була особлива ніч, – згадував письменник Генрик Фоглєр. – На позір усе мало традиційний порядок і ритуал, але насправді було чимсь несамовитим. Кожен рух і жест здавалося посідав символічне значення. У кількох просторих залях поставлено впоперек і навхрест довгі дерев’яні столи… Буфет був щедро заладований. Довкола танцював густий тлум, серед відомих творців сновигало й чимало невизначених типів…”
“Клюб мав простору їдальню, – згадував Михайло Бажанський. – Це дуже скромно назвати – їдальня. Це була кузня думок творчих умів. Саме при каві чи при тарілці чого-небудь теплого проводили розмови. Пливли спогади, розливався спів. Ви могли побачити отця прелата Куницького, Станіслава Людкевича, Івана Багряного, Тодося Осьмачку, Василя Софронова-Левицького, Миколу Шлемкевича… Ви бачили як два приятелі – Остап Тарнавський з Богданом Нижанківським будували свої літературні тереми, як Шерех з Людмилою Коваленко обговорювали вартість драми, як товпилися, щоб доступити до стола, при якому Аркадій Любченко оповідав дещо цікавого…” А Станіслав Людкевич “витягав із свого плаща всякі корінці, заховані як скарб ще з-перед війни і приправляв собі бульйон чи вінеґрет”.
За німців літературно-мистецький Клюб спочатку містився на Академічній, де був і за Польщі, але за кілька днів його зайняли німці і він перемістився на Підвалля, 3. У листопаді 1941 перемістився в колишній Масонський клюб на вул. 29 червня (за Польщі 3 травня), 8 і був тут аж до липня 1944.
“Зрозуміла річ, найбільше популярним місцем зустрічей письменників був клюбовий ресторан в офіцинах, – згадував Остап Тарнавський. – До їдальні можна було зайти окремим входом, не вступаючи до головного приміщення клюбу.
Сюди заходив кожний – чи то в час полуденку, чи на вечерю. Клюб діставав спеціяльний приділ харчів, тож була змога для всієї мистецької братії бодай раз у день краще похарчуватись. Приходили сюди, зрозуміла річ, всі ті наші колеги, яким вдалось перейти до Львова з України. У клюбі постійно було людно й гамірно. Директором харчевні був актор Василь Сердюк, який рахувався теж працівником театру, кухню вела його дружина Л.Сердюкова, яка виступала в театрі. Кельнерками були члени котроїсь із спілок, між ними Слава Ласовська. Оплати за полуденки чи вечері були невисокі. Так клюбова харчевня стала теж і місцем зустрічей мистецького світу і втішалася великою популярністю. До клюбу заходили часом і представники поліції (що контролювала все життя в країні), головно шеф СД у Львові д-р Вальтер Шенк, який мав найвищу рангу підполковника, чи й капітани Кольф, або Кнорр. Шенк був колеґою з університетських часів Ростислава Єндика (письменник, автор книги про Гітлера, - Ю. В.), який перед війною студіював антропольоґію в Берліні”.
|
|
