REVJU
Леон РЕВІЗІОНІСТА
Такий грандіозний похорон за останнє десятиліття був у Львові лише раз – перепоховання останків Патріарха Йосифа Сліпого. Передучора десятки тисяч людей вийшли на вулиці міста, щоб самим взяти участь у жалобних процесіях та церемоніях чи принаймні подивитися на них. Можливо, більшість – зі справжнім, невдаваним співчуттям, але дехто і просто так, з цікавості, бо ж не кожного дня можна спостерігати таке дійство, таке видовище.
Смерть завжди залишається чимось загадковим, адже звідти ще ніхто не повернувся. Тому людям, котрі беруть участь у жалобних церемоніях, здається, що вони через померлого нав’язують контакт з потойбічним світом, вони намагаються отримати звідтіль бажану інформацію, що їх на цей раз смерть оминула і залишається шанс прожити ще скількись-там годин, днів, років... Нім настане невблаганна Неминучість.
Йдучи львівським бруком, рясно всіяним живими квітами, я пригадував, як Ігор Білозір не міг здобути кошти у “меценатів” чи урядовців, щоб відзначити роковини своєї “Ватри”. А тепер усі щедро дарують йому вінки, квіти, яких не завжди вистачало, щоб засвідчити шану Артисту за життя.
Чомусь і мистці, і артисти, а особливо урядовці виявляють надзвичайну активність при влаштовуванні похоронів своїх колег, що відійшли і звільнили місце. До того ж, гріх пропустити нагоду покрасуватися на публіці, повправлятись у красномовстві, долучитися до чужої слави. Коли мистець чи колишній урядовець вже давно залишив посаду та подався на “заслужений відпочинок”, то активність уже не така, бо ж відходить людина з минулої епохи, від якої давно вже нічого не залежить і яка вже давно не конкурент.
Але похорон Ігоря Білозіра особливий – він загинув не природною смертю, вичерпавши всі свої життєві та духовні сили. Його вбили! У самому центрі міста, під будинком прокуратури повалили на брук і мордували. Потім лікарі ще кільканадцять днів намагалися врятувати залишки життя у замордованому тілі, та не змогли...
Обласна міліція нарешті оголосила про розшук злочинця “з голубими очима”, якого затримали на місці злочину, а потім відпустили і дали втекти. Звичайно, тепер його шукатимуть вічно, звалять на нього всю вину, реабілітувавши другого “підозрюваного”, сина міліцейського начальника, до того ж, іще й офіцера з вищого військового штабу. Цікаво, як поводитимуть себе такі україножери, якби справді довелося захищати державу у збройному конфлікті з Москвою?..
І таким людям ми довіряємо свою оборону, безпеку, хоча місце їх – на лаві підсудних. Також кримінальну відповідальність мали б понести і ті правоохоронці, які не запобігли здійсненню злочину на проспекті Шевченка, а потім відпустили злочинців і дали можливість декому з них утекти. У такій ситуації керівництво міліції та прокуратури не має морального права залишатися на своїх посадах. Якщо самі вони цього не усвідомлюють, то цього повинні вимагати від них обласний намісник, якого всі чомусь люблять обзивати по-московському “губернатором”, та міський голова. Коли ж і вищі посадовці на це не відважаться – цього мають вимагати на своїх найближчих засіданнях обласна та міська ради.
Я вже не кажу про політичні партії та громадські організації, які навіть під час пікету обласної прокуратури вимагали лише суду над злочинцями та щотижневого інформування про хід слідства.
Погано, коли ця смерть не змінить нічого у нашому житті, не розбудить нас від сну байдужості та отупіння. Бо не можемо вічно сподіватися, що біда забирає найкращих, а нас, нікчемніших та боязливіших, вона омине. Що прийде до сусіда, а про нас забуде. Так не буває! Якщо ми й далі будемо байдуже споглядати, як знищують нашу мову, пісню, душу, як мордують українську націю та використовують українську державу – пощади не буде нікому.
Мільйони українців заплатили смертю від більшовицьких розстрілів та голодоморів, бо не спромоглися на єдність та збройний чин під час визвольних змагань 1918-1920 років. Тоді теж воліли відсидітись у кущах та не наражатися на небезпеку.
Тепер, мабуть, не буде примітивних розстрілів чи голодоморів, але знайдуться більш витончені методи винищення українства. Вони вже застосовуються у процесі “розбудови української держави”. Бо ж віддали ми це будівництво в руки тих же слухачів вищих компартійних шкіл, навіть до керівництва національно-демократичних партій та організацій їх поставили. То чого ж від них чекати?
Вже скільки років говориться про кілька яток з російськими книжечками, які з волі продажних чиновників “прикрашають” центр міста. Та невже УНА-УНСО чи СНПУ не спроможні поставити біля них у постійному пікеті кількох хлопців в одностроях з транспарантами та барабанами і влаштувати галасливий бойкот та обструкцію (без застосування сили) тим, хто продає і купує московський непотріб. Одночасно б за свої організації та кандидатів поагітували. За кілька днів господарі яток самі забрались би з цього місця. До війни сільські громади, підтримуючи українські кооперативи, поступово витісняли з сіл чужоземних торгашів. Але для цього треба було мати хоч трохи національної свідомості, якої зараз вистачає лише на те, щоб порозбивати шиби від відчаю та безсилля.
Так вже сталось, що в день похорону Ігоря Білозіра у Львові відбувалась надзвичайна конференція “Мовна ситуація в Україні та забезпечення мовно-культурних прав українства”, у якій брала участь наукова та просвітянська еліта. Виступав на ній і голова всеукраїнської “Просвіти” Павло Мовчан, закликав до “гуртування”, забуваючи, як сам у 1991-1992 рр. розвалював Товариство української мови, а потім був одним з ініціаторів розколу НРУ. Навіть його колега Лесь Танюк зауважив, що Товариство української мови мусило залишатись, а не перетворюватись у “Просвіту”. Також пан Мовчан бідкався, що ні НТШ, ні “Просвіта”, ні Драч, ні Жулинський “ніколи не змінять ситуації”, а ось в Узбекистані президент Карімов своїм указом вигнав російське мовлення з радіо та телебачення.
Звичайно, якщо наш уряд намагатиметься узгоджувати свої кроки у мовній політиці з Москвою, то вислід таких заходів буде не на користь українства.
Професор Анатолій Погрібний заявив на конференції: “Мовну ситуацію спрямовують ті, хто має капітал, а це не українці, вони спрямовують і діяльність Президента”. А ми всі одностайно санкціонуємо цю діяльність під час виборів та референдумів і пишаємося, що наша область у цьому одна з найперших.
Навіть поважний професор Погрібний не вірить у заклики та благання, які “українське гетто” приймає на різних вічах та конференціях, а вважає, що “іншого виходу, ніж нарощувати сили українства, немає. Треба вдаватися до виваженої агресивної поведінки у відстоюванні самих себе!”.
Чи зрозуміємо це й ми, і чи вистачить нам на це відваги?..
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
