Старі речі подобаються всім
АНТИКВАРІАТ
Василь СКРІБА
Останнім часом у Львові відкрилося чимало антикварних крамниць, де можна натрапити на справді хороші та цінні речі. З появою цих крамниць антикварний бізнес вийшов із “тіні”. Однак чи не є зростання їхньої кількості ознакою зубожіння певної верстви населення, яка, намагаючись вижити у т. зв. перехідний період, змушена продавати сімейні реліквії? На це та деякі інші питання ми шукали відповіді разом із директором Культурно-мистецького центру “Дзиґа” Лесею Антонович.
Магазин-салон антикваріату при галереї КМЦ “Дзиґа” діє вже два роки і спеціалізується на продажі меблів, картин, порцеляни, бронзи та срібла.
Відкривати його, зізнається пані Антонович, було трохи страшно, бо “розуміли, що мимоволі втручаємось у чужий бізнес”. Та, на щастя, побоювання були марні, а натомість з’явилася підтримка з боку колег-антикварників, котрі й собі почали так працювати. “Виявилося, що все-таки це вигідно, тому що зараз є покупець, який готовий купувати хорошу річ за відповідну ціну, – розповідає директор “Дзиґи”. – І ти не бавишся в “тінь”. Це повністю легальна справа”. Та ще й, на її думку, потрібна, позаяк дуже багато горищ заповнено цікавими речами, які часто приречені на зникнення. Антикварні крамниці ж дають їм шанс на друге життя.
З-поміж багатьох “експонатів”, виставлених у дзигівському магазині-салоні, найбільш вартісними сама Леся Антонович вважає картини Труша та Новосельського. а також меблі ХVІІ ст.
Як і у будь-якому іншому бізнесі, в антикварному є період особливого пожвавлення. Це – травень-червень. Саме тоді для продажу надходить найбільше речей, найбільше їх і продається. “Ходовими”, за словами п. Антонович, є ікони та меблі, а також вироби зі срібла. Значно менше покупців на картини. Не через те, що вони нецікаві, а просто дуже дорогі й середньому шанувальникові старовини не по кишені.
Неординарним підходом до питання збуту старих речей стало відкриття при тій же галереї КМЦ “Дзиґа” антикварної кав’ярні “Під Клепсидрою”, де можна не лише покавувати, а і, за бажанням, купити філіжанку, з якої пив. Або крісло, в якому сидів. Словом, усе, що потрапить на очі і припаде до душі. Леся Антонович зізнається, що, називаючи кав’ярню антикварною, центр орієнтувався на суто рекламний трюк, який, зрештою, спрацював. “Як не дивно, дуже багато речей звідси (з кав’ярні. – В.С.) купують, – каже вона. – Один креденс уже купили, і тепер стоїть другий. У салоні на нього ніхто навіть не дивився, а коли він став “працювати”, то почав звертати на себе увагу. Так само і крісла. У нас у салоні дуже гарні крісла, та купують саме ці”.
Чим же відрізняються нинішні крамниці антикваріату від колишніх, які існували за часів, коли антикварний бізнес був “тіньовим”?
Тоді в таких крамницях не виставляли справді чогось вартісного, а лише т. зв. “фуфляж”, розповідає п. Антонович. Таким чином, людина, котра хотіла продати якусь річ, не мала змоги зорієнтуватись у ціні. А в антикварних магазинах їй цю річ, звісно ж, оцінювали за найнижчими цінами, і якщо вона була вартісна, її тут же перепродували “тіньовою” мережею.
Сьогодні цей бізнес набув вигляду доволі законного. Одна за одною відкриваються крамниці. Зростання їхньої кількості директор “Дзиґи” пов’язує не тільки зі збіднінням людей (момент бідності був присутній завжди), а ій з тим, що, “трохи вирвавшись із завіси, люди вже не хочуть жити в однакових квартирах із однаковими меблями, шпалерами, унітазами. Їм хочеться чогось інакшого. Нові меблі все-таки всі подібні, лише трохи різняться. А старі – самодостатні, вони прикрашають усю квартиру. Я думаю, що це просто прагнення відійти від шаблонності. А крім того, ознака грошей: люди вкладають гроші, купуючи вартісні речі”.
|
|
