Свобода
МАЙКЛ
У камері на вісім зеків cиділо якраз вісім. Не більше – але і не менше. Австрійці, хоча і вважають себе окремою від німців нацією, такі ж акуратні до непристойності і абсурду. Раз камера на вісім – то й сидіти має рівно вісім. Як книжка пише. Треба когось посадити – це не проблема: столиця забита нелегалами зі Сходу і Півдня. Правда, місця в камері було достатньо і годували чесно. В країні Австрії проблем з харчуванням немає. Це відчувалось організмом – відразу, коли приносили сніданок. Під кінець дня ситість переростала в якийсь дивний стан: і спокій, і неспокій одночасно. Стан душі, незвичний для людини з червоним дипломом інженера і досвідом роботи на всіх будовах Відня. Буремний стан. За ґратами, навіть в акуратній, ситій, добре освітленій і теплій камері, – це не на свободі. Все тиснуло на голову: стіни, вікна, коридор, співкамерники. Найбільше хотілося побути самому, наодинці зі своїм тілом і думками та мріями. Через місяць відсидки ця елементарна потреба реалізується і стане реальністю. Міша Кінескоп, добре володіючи німецькою, напише заяву, що хоче активно працювати, і за це йому дадуть окрему камеру – одномісну. Робота “нє пильная” – розносити пошту, підмітати коридор. Легенько так, а не в темпі маршу. Без фанатизму. Німці цього не люблять. Помалу, але акуратно. Все має свій час і своє призначення. Графік робіт для цього складений. Його потрібно дотримуватись, це неважко. Чого ж іще хотіти від життя зманталошеному і загнаному в кут нелегалу-гастарбайтеру. Можна писати мемуари – можуть комп’ютер навіть дати, якщо попросити. Один мінус: максимальний термін у цьому санаторії – три місяці, а потім депортація.
Ставало печально і важко всередині по ночах, особливо там, де душа, де серце, коли до голови приходила думка: скільки можна ще крутити педалі гастарбайтера. І куди його виведе таке життя. Три місяці тут – і знову назад.
Нова віза, поки йде оформлення – перепочинок – і вперед, у царство небачених можливостей і заробітків. Ти можеш, якщо тебе наймуть: вантажити меблі, носити розчин, підмітати, штукатурити, мурувати, смолити дахи і навіть продавати морожене м’ясо та отрутохімікати. Робота як робота, все одно рідко наймають довше, ніж на день. Якщо пощастить з господарем – місячна ставка інженера в Україні. Турки рідко бувають щедрими. З югославами взагалі ризиковано зв’язуватись. Австрієць поважає закон, і коли вербує на роботу нелегала, то не скупиться. Українці – не албанці і румуни, ті йдуть взагалі за демпінговими цінами, але якщо наплив робочих рук і бандитів триватиме такими темпами, ми скотимося до рівня албанців. Гіршу репутацію, ніж албанці, мають хіба цигани.
Що може вдіяти один чи десяток роботяг проти одного розрекламованого всіма газетами і телебаченням випадку п’яного дебошу чи крадіжки в супермаркеті нових українців? Стереотип збудовано. Дуже добре, що недалеко віденський оперний і взагалі якась неймовірна маса всіляких архітектурних шедеврів.
Програма “клуб кіномандрівників” наживо і в кольорі. Ціле місто Відень, красиве як казка, там, за ґратами, і Кінескоп уже бачив його. Це його сьомий приїзд в Австрію на заробітки. Набігався, надивився, наслухався і напробувався. Трохи вже в’їхав в австрійський варіант німецької мови, говорити почав – це не останній фактор у його роботі.
Їх “здали” конкуренти. Такі ж гастарбайтери. Просто подзвонили в поліцію і назвали цю адресу. Цю нічим непримітну зовні квартиру довоєнної забудови. Таких безліч. Скільки їх перетворено на гуртожитки. Двоярусні ліжка, мініатюрні кухня, туалет і ванна. Мінімальні умови, але й мінімальна платня. Можна помитися. Про відпочинок мови немає – вирубався і заснув. Це дуже допомагало витримувати сморід від поту чужих тіл, крики і стогони від нічних кошмарів на різних мовах світу. Потрібне було добряче фізичне навантаження. Воно, як правило, завжди було максимальним. Руки не боліли, руки не плакати – руки стогнали і просили перепочинку. Пальці зводило судомою під самий ранок.
Добре, що в камері ніхто не хропе. В “гуртожитку” власником квартири був якийсь лівий франек, та й то на правах субаренди в турка. Всі пасажири, крім нього і щурів, дико хропіли. Але Кінескоп бачив і страшніші місця. Швейні цехи в Польщі, де жінки сиділи не розгинаючись по 15 годин. Вони так накачували плечі, що запросто могли тримати пудові гирі у витягнутих руках. І плата за таку каторгу не становила й третини від його сьогоднішньої. В Україні вони не мали такої ніколи. Приниження? А де його немає? Ти ніхто. Ти тінь раба. Ти раб кінця ХХ століття. У Греції, Італії – в ролі куховарки, швачки, посудомийки чи навіть проститутки, на збиранні апельсинів чи випасанні кіз. У Польщі, Чехії, Словаччині – в наймах на будові, на збиранні вишень, трускавок, яблук. На будівництві метро – в Лондоні. Тебе можуть застрелити, кинути в каналізацію, в океан, річку. Ти мало кого цікавиш, окрім людей з непевною репутацією, бандитів та поліції. Такі жорстокі правила гри для того ковбоя великих доріг, котрий вирішив і зміг вирватись та знайти роботу за кордоном.
Рідний Львів, де навіть офіційно більше сотні на одне робоче місце. Стати сторожем тротуару і мати якраз, щоб вижити на каші, хлібі та вареній ковбасі і так трястися кожен день зі своїм товаром? Міша Кінескоп поставив по великому. За кордон. Страшний ривок – і потім перепочинок. Можливо, останній. Він прожив тут тільки місяць і десять днів, коли їх гуртожиток накрила поліція.
Хоча в’язниця по-австрійськи нагадує комбінат професійно-технічного навчання, але тюрма є тюрма. Вбиває одноманітність і рутина – втомлює психологічно. Але він втомився також бути в бігах. Йому давно треба було взяти невеликий тайм-аут. З’їздити, наприклад, в Алушту. Гроші збирав, клепав. Ще трохи – тоді брейк. Але гроші надто швидко розходяться. І не виникає аж такого пекучого бажання: скоріше б туди, на свободу, де тротуарами австрійської столиці ходять сильні поліцейські, і де ти ніхто. Просто так – ну не сподобався ти їм, не так ноги склав – вони зупинять тебе на вулиці і скажуть: аусвайс (паспорт). Його паспорт був у плямах. Залитий потом. Треба ж швидко бігати і швидко ходити, на роботі також не доводиться стояти. Навіть на біржі на Хербштрассе треба рухатись і чекати, поки тебе вибере, не винайме, дядя Ахмет, чи Владко, або навіть Янек. Арбайт мак фрайт. Як казав один мудрий чоловік, гроші – це шосте чуття, без якого не функціонують інші п’ять.
О’кей, завжди так не буде. Він зробить ще кілька ходок, ще трохи докладе грошей – і купить собі право виїхати на постійне місце проживання в Канаду. Там він відкриє свій бізнес, там він стане людиною. Досить тих ілюзій, Кінескоп не повторить помилки Мирона Свіжого. Той перестав їздити і всі гроші вклав у будку на стадіоні. Він не кине якір і не молитиметься на копійки. Кінескоп зіграє на всі. В нього є ще два місяці відсидки – часу досить, щоб відновити і покращити свою інгліш. Головне не втрачати ритм і правильно використовувати час. Час – це все. Це більше, ніж гроші. Це свобода у виборі свого майбутнього. В нього є час і є майбутнє. Там, у Канаді, в Торонто.
Після депортації і повернення Міша Кінескоп купить собі новий закордонний паспорт і ще два рази відвідає місто композиторів і дипломатів – місто Відень.
P. S. Дякую за листа ОЛА. Рідіоверсії Ностальгії слухайте у програмі “Майонез” Радіо Ініціатива.
|
|
