BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 30 травня 2000 року |

Білозір помер за свою пісню

Богдан Стельмах

Сьогодні, коли Львів прощається з українським композитором Ігорем Білозіром, мені спадають на гадку вісімдесяті роки, коли тільки починалася наша з ним творча співпраця. Власне у той короткий відтинок, від 1980 по 1984 рік, і було створено понад двадцять пісень, які одразу ж ставали хітами теле- та радіоефіру. Сказати, що це була тісна співпраця, замало. Це були по-справжньому щасливі й бурхливі роки для нас обидвох: і для мене, як українського поета, і для Ігоря, як композитора й художнього керівника ансамблю “Ватра”.

У ті роки мене у творчості Білозіра приваблювало насамперед те, що Ігорева пісня мала ліричну душу, а через його пісні таку саму душу здобувала й українська естрада. Отже, для нас завжди залишалася надія. Надія на те, що, незважаючи на тодішній політичний режим, усе ж вдасться зберегти найсокровенніше національне почуття бодай у пісні. І справді, не буде перебільшенням сказати, що такі твори, як “Рушимо, рушимо”, “Джерело”, “Розпитаю про любов”, “Мамина світлиця”, “Щороку і весна, і осінь”, “Не сип, мила, скла”, “Дискотека”, “По-щучому велінню”, “Біла пава”, “Зона”, “Надивлюсь на тебе”, “Пшеничне перевесло” у виконанні ансамблю “Ватра” були дуже популярними. А успіхи, своєю чергою, окрилювали...

Не знаю, чи є в тому якась фатальна символіка, але того трагічного вечора за столиком у “Цісарській каві” Ігор Білозір з друзями співали “Перший сніг” – нашу з ним першу пісню, створену на Щедрий вечір 1981 року. Як зараз пам’ятаю той піднесений стан, коли ми її писали в Ігоря на квартирі (мешкав він тоді ще на вул. Литовській). Якось навіть моторошно, що та перша пісня і стала його останньою...

Хоча вважаю, що першого удару, який зламав його долю, вороги української культури завдали ще раніше. Був такий період від червня 1984 до березня 1987 року, коли я через вірш “Дуель” потрапив у немилість партійної номенклатури.
Тоді ж перестали звучати в ефірі й пісні. Так, це був перший сильний удар. Тоді Ігор почав шукати нових співавторів і пропонувати їм ті мелодії, які він створив був спеціально з розрахунку на мої тексти. Дещо вдалося йому у співпраці з Романом Кудликом і Петром Запотічним, але це вже були поодинокі сплески. А той потужний пісенний потік уже ніколи, на жаль, не воскрес. Від цього Білозір, мені задається, довго ще не міг оговтатися. Звідси й та невдоволеність, яка потім вилилася у якісь особисті й сімейні проблеми Ігоря та в його пошуки свого місця у цьому житті. Це ж треба було знати його натуру, знати, як він запалювався якоюсь ідеєю (нераз навіть в осанні роки телефонував, казав, що хоче повернутися до якихось спільних справ, мав купу прожектів), але не мав волі довести все до завершення.

Зрештою, й обставини життєві змінилися. Українська естрада поступилася перед експансією російськомовного примітиву. Нібито й немає законних підстав, щоб забороняти звучання російських пісень, але, разом з тим, ця повсюдна реклама сприяє тому, що саме на таку чужинецьку продукцію і є попит. На кого ж нам нарікати, якщо ми самі це купуємо і слухаємо? Найприкріше, що на такому сурогаті виховується майбутнє покоління, яке вже орієнтоване на суто розважальну культуру. Лірична пісня – то вже для них щось заскладне, переобтяжене. Тому так і трапляється, що той, хто наважується стати в обороні рідної пісні, наражається на смертельну небезпеку.

З Ігорем Білозіром ця трагедія трапилася не через алкоголь чи якісь побутові мотиви. Просто творча людина кинулася обстоювати українську культуру так безоглядно, що навіть не зважила на загрозу. А такі люди стають дуже вразливою мішенню. Ігореві не вибачили саме його української пісні. І то де – в серці Галичини, яка, як вважали, має сили протистояти русифікації. Але якщо так, то скоро взагалі українцям стане небезпечно жити вже навіть у Львові!

Тарас Чорновіл

Трагічні події, пов’язані з загибеллю Ігоря Білозіра, дають підстави заявити, що Україна і українство сьогодні перебувають у небезпеці. Хочеться запитати: до яких пір буде продовжуватися впевнена і невпинна русифікація України? До яких пір ігноруватиметься Закон про мови? До яких пір ігноруватиметься право українців бути українцями у своїй державі?

Найбільший трагізм полягає в тому, що зухвале вбивство Білозіра сталося саме у Львові – “П’ємонті національного відродження”.

Моїм першим кроком у Верховній Раді буде винесення на розгляд парламенту і прийняття нового Закону про державну мову, який передбачає жорсткі вимоги щодо використання посадовими особами державної мови. Проект Закону вже розроблений, і найближчим часом його буде представлено львів’янам для ознайомлення в пресі.

Дана трагедія у повний зріст поставила ще одне питання: ми є незахищеними від злодіїв та бандитів. Якщо в центрі міста вбивають дорослих людей, то як нам захистити своїх дітей? Це не просто запитання – це прямий докір правоохоронцям і керівництву, яке повинно відповідати за такий стан речей.

Ігор МАРКОВ

Смерть Ігоря Білозіра розкриває зміст епохи, в якій ми сьогодні живемо. У моїй свідомості це вбивство відомого українського композитора чітко асоціюється із двома іншими вбивствами – Володимира Івасюка у 1979 році та політолога Арсена Коваля кілька місяців тому. Досі не розкрите вбивство Володимира Івасюка у нашій свідомості, принаймні у моїй свідомості, має причиною нищення тодішньою чужою владою українського слова і української пісні і стає ключем до сполучення в одне загибелі Ігоря Білозіра та Арсена Коваля. Чимось тривіальним, побутовим, можна сказати, суспільно акцептованим, легальним стає можливість, яка переходить у право безкарно вбити людину з будь-якого приводу і на будь-якому ґрунті. Побутовість суперечки на ґрунті поваги до українського слова, що переростає в убивство, неймовірно посилює символ побутовості вбивства як характерної риси чи взагалі символу нашого сьогодення. І навіть кров, яка пролита в захисті українського слова, не стає тим консолідуючим прецедентом для торжества права на життя (а право на життя є головною функцією держави). Ці убивства є критерієм того, що українська держава не існує реально, навіть для тих, хто бачить державу в омертвілих національних символах, за які пролито стільки української крові, і це не волає до солідарності в ім’я гідності людини української держави і в ім’я гідності цієї держави. Ці високі символи – українська справа, українська держава – є і можуть бути живі лише при здійсненні щоденної справи, щоденної функції держави захисту життя і майна громадян. Отже, якщо вбивство Ігоря Білозіра не викличе відчуття загальної солідарності – тому що Ігор Білозір був знаним, Ігоря Білозіра співали, він був відомий десятиліттями, – якщо цього не станеться, то українська держава є мертвою.

Ірина КАЛИНЕЦЬ

Всі ми жили надією, що Україна є, Україна будується, – а Україна ще навіть себе не виборола. Бо коли вбивають творчу людину так, як це було і при совіцькій системі (вбивство композитора Івасюка), і тільки за те, що комусь не сподобалося, що ця людина співала українську пісню, то це свідчення дуже тяжкої ситуації. І вина тут всіх, насамперед тих гілок влади, які говорять про себе як про українську і спочивають на лаврах, не розуміючи, що боротьба за справжню Україну щойно віднедавна тільки почалася.

Тарас ВОЗНЯК

Я думаю, що смерть Білозіра є закономірним результатом тої ситуації, котра є у державі в цілому, її не можна вичленити і думати, що це щось екстраординарне. В принципі, до того йшло, це вже мусило статися – як не з Білозіром, то з кимось іншим. Просто питання стоїть про те, в якому світі ми живемо і в якій державі ми живемо. Чи це є те, що ми хотіли, що ми будували і що ми називали Україною? З іншого боку, подивіться, де і з ким це відбулося. Це відбулося у, як тепер кажуть, П’ємонті – в Галичині, її столиці Львові. Відбулося з однією, напевно, зі знакових фігур українського культурного музичного світу. Це просто той результат, до якого ми доборолись. Як кажуть, “доборолась Україна до самого краю”. І це не тільки в сенсі культурному маємо такий, по суті, колапс, коли увесь ефір заполонений російськомовною попсою. Так само й американською. Всі екрани залиті брудом, якого ніколи не побачиш у Сполучених Штатах на телебаченні, а у нас це норма, в нас це проголошується, в нас це пропонується. Найгірше, що пропонується тільки це. І з того треба робити висновки або запитувати: хто наступний?

Зеновій МАЗУРИК

Для мене ця смерть є знаковою. Але багато знакових смертей не було нами розпізнано чи не до кінця прочитано, і дуже би хотілося, щоби кожний відчув відповідальність за цю смерть. Кожна смерть є приводом для роздумів над сенсом життя, а ця смерть прийшла від руки варварської, тому час задуматись над глибокими причинами такого явища. Мені тут з того приводу пригадується кілька думок Андруховича, опублікованих у недавньому числі “Галицької брами”.
Він говорить серед іншого про таке, що сюди, до Львова, де був залишений культурний простір, прийшли чужі люди, які не знають, як поводитися із предметами чужої для них культури. Ці чужі люди навіть стають агресивними через те, що не знають, як поводитися з ними, і виявляють цю агресивність у різний спосіб. Ось це і є той екстремальний спосіб виявлення тої агресивності. Я не вважаю, що ми повинні шукати ворога поза собою, бо дуже багато людей, що прийшли до міста із села, втратили свою культуру і садять зараз під вікном картоплечку, залишивши порожніми поля. Ми не є в своєму домі, ми в нашому місті поводимо себе, як у чужій хаті, тому наш простір, простір культури, який формувався багатьма такими, як Ігор Білозір, залишається для нас чужим. Поки ми не відчуємо відповідальності за те, що ми у цьому домі є господарі і повинні той простір освоїти, доти будуть траплятися такі випадки, які не будуть розпізнаватися нами як знакові, навіть якщо вони закінчуватимуться так трагічно, як з Ігорем Білозіром. У мене є ще одне таке побоювання, що смерть таких людей стає предметом політичних торгів і хтось захоче з того мати якийсь політичний зиск. Буде піднята велика хвиля, а закінчиться усе піною і шумовинням. І знову воно не буде відчуте глибоко кожною душею.

Степан СЕНЧУК

Політичним вбивством назвав учора на брифінгу голова облдержадміністрації Степан Сенчук смерть відомого українського композитора Ігоря Білозіра.

“Я зобов’язав прокурора Львівської області Богдана Ринажевського взяти під особистий контроль з’ясування причин смерті композитора і покарання винних, – заявив Степан Сенчук. – Як мені відомо на сьогоднішній день, один із причетних до смерті Ігоря Білозіра – Воронов знаходиться під слідством, а Калінін поки що у розшуку. Створено організаційний комітет, котрий займається організацією похорону. До нього увійшли як представники влади, так і представники творчої інтелігенції міста.

Сергій Бурко

Смерть Ігоря Білозіра, якого мені довелося дуже добре знати, я особисто переживаю як втрату митця – людини, яка залишила своє вагоме слово в жанрі української естрадної пісні. Кваліфікувати ті чинники, які призвели до такої втрати, і з’ясовувати всі обставини справи – це вже компетенція правоохоронних органів, які повинні провести слідство і зробити висновки.

Я особисто шокований цією трагедією, бо ми з Ігорем практично були однолітками. Мені просто це навіть важко усвідомити. І в мене на пам’яті перші гастролі “Ватри”, коли вона тільки починала здобувати популярність. Тоді ми разом їздили в Угорщину: Ігор, Оксана, Ігор Богдан, Олег Кульчицький.
Я був безпосереднім свідком їхніх перших успіхів, спілкуючись у таких побутових умовах, які зближують всіх артистів. До слова, становлення “Ватри” було непростим. У той час було неоднозначне ставлення до естрадного жанру.
Існували різні програми, які затверджували відповідні комісії з міністерства культури, обласних управлінь культури чи художні ради філармоній – така була норма діяльності концертних організацій. І був певний відсоток українських пісень, а певний – “радянської” музики... І таких норм треба було дотримуватися. А Ігор завжди, пам’ятаю, наполягав на включенні до програм українських пісень. Це була справжня боротьба за українську пісню, бо й тоді її популярність доводилося виборювати. Хіба можна тоді було подумати, що ця боротьба стане такою жорстокою. Аж на смерть, а не на життя... Різні напрошуються паралелі. Навесні 1979 р. саме о такій порі не стало Володимира Івасюка. Тепер Ігоря Білозіра. Чи є якась зловісна символіка у цьому збігові обставин, чи, може, фатальна закономірність?

Загибель митця у такому віці – це велика трагедія. Трагедія, бо в сорок п’ять років починається період якогось іншого мислення, а може, й переосмислення всього, що відбулося до того. Може, то мало хто знає, але у нас були спільні плани: Ігор буквально горів такою ідеєю зробити щось в естрадно-камерному жанрі разом з оркестром “Віртуози Львова”. Це був просто унікально талановитий мелодист. І мені це також імпонувало, бо можна було поєднати українську пісню естрадного спрямування з живим звучанням струнної групи, збагатити її симфонапрямком. Хоч ідей він завжди мав багато, проте важко їх було втілити, бо з часом він згасав, “перегорівши”. Але упродовж двох років він завжди ініціював розмову саме про серйозні спільні плани. Але, на жаль, ці задуми вже неможливо втілити...

Митець, якого українська культура втратила в особі Ігоря Білозіра, ще не сказав до кінця, того, що хотів. Тому ми всі у філармонії страшенно шоковані і засмучені цією трагедією. Бо він фактично загинув за свою пісню, співаючи і відстоюючи її.

Марта Кінасевич

Я дуже хотіла б помилятися, але у трагічній смерті Ігоря Білозіра винні ми всі, бо ще досі не визбулися наслідків рабства. За десять років практично нічого не змінилося...

Свого часу тоталітарна система свідому українську інтелігенцію Львова знищила фізично – тюрмами, засланнями. Ті ж, хто лишився жити, були паралізовані страхом. У цьому страсі виросло не одне покоління, і саме страх є причиною рабської психології. В умовах страху ніколи не сформується вільна людина. А людина з рабською психологією не буде протестувати. Вона мовчки погодиться з тим, що її культура занепадає, а пісня рідною мовою стає небажаною.

Звісно, можна по-різному трактувати цю трагедію. Хтось вважає це політичним вбивством, а деякі публікації вказують, що всьому виною алкоголь... Але ж композитор не пропив усі свої статки й маєтки і не помер від алкоголю голий-босий під парканом, а таки загинув не своєю смертю! Отже, алкоголь тут ні до чого. Нехай просто кожен поставить себе на його місце. Скажіть, коли б ви сиділи в кав’ярні у центрі міста, і при вас знущалися з української пісні, чи вистачило б у вас сміливості встати на її захист? Ви би встряли чи побоялися б? Я би, може, й побоялася. А от він – ні!.. І трагедія виникла саме на цьому ґрунті.

Позавчора й учора, коли газети не виходили, не було й офіційних повідомлень про смерть композитора. Першим про це оголосило обласне радіо у вістях.
Власне там я й наголосила, що жодної випадковості в тому, що трапилося, нема. Це закономірність. Жорстока закономірність. Наслідок того стану, в якому перебуває наша культура і ми самі. Наша нація гине з власної доброї волі. То вже ніхто не винен, тільки ми самі собі. Як були тими гоями, як були тими холуями, так і залишаємося. Тих, що не боялися, – їх вже просто нема. Поки ми будемо мовчати, доти над нами й будуть знущатися...

Зараз дуже боляче переживати цю трагедію. Я переконана, що ми просто не вміємо бути вільними. Нам дана воля вибору, і ми вибираємо те, що нам найбільше підходить, – рабство. Але потім змушені будемо відповідати за свій вибір.

А от людина, яка є художником, не змогла відректися від свого. Втрата кожного митця для української культури є непоправною, бо справжніх талантів є просто мало. Смерть кожного з них – це страшний удар.

POSTUP - ПОСТУП
№ 93 (537), вівторок
30 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Правий уряд розпався
·Діагноз українських невдач
·"Мертві душі" обрали Фухімору
·Вибач нам, Ігоре...

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Рідний округ - в добрі руки
·Міжнародне телеспілкування школярів
·Всі діти такі самі

НАША СТОЛИЦЯ
·До Польщі без віз
·Рятуймо Україну!...
·Корів пустили з молотка
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Чекаючи на Біла Клінтона
·Діагноз українських невдач
·Чергова зона... вільної торгівлі
·Заарештовані радикали досі не мали побачень
·Страйків поменшало

ПОСТУП У СВІТ
·Вейцман іде до демісії
·Візит ЄС на тлі боїв
·Правий уряд розпався
·"Мертві душі" обрали Фухімору
·Самоврядування Північної Ірландії
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Бензин без пільг
·Нафта дуже подешевшає
·СВІТ

СПОРТ-ПОСТУП
·ФК "Львів": просування вгору триває
·"Динамо" - п"ятиразовий володар Кубка України
·Олександр Береш - чемпіон Європи
·СПОРТ-БЛІЦ

АРТ-ПОСТУП
·Тиждень пам"яті Івана Франка
·Ораторія "Ілля"
·Дерев"яні церкви Західної України
·Жовте, синє, червоне...

ТРАГЕДІЯ В ПОСТУПІ
·Білозір помер за свою пісню
·Пам"яті Ігоря Білозіра

ОГЛЯД У ПОСТУПІ
·Події тижня: факти, тенденції, коментарі
·РЕЙТИНГ ЗГАДУВАНОСТІ

МОВА У ПОСТУПІ
·Територіальні аспекти українського та російського мовлення в Україні
·QUO VADIS, Україно?

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Міністр економіки Республіки Польща Януш ШТЕЙНХОФФ: Україна буде членом Європейського Союзу
·Іво ПОЛУЛЯХ: "Основа добробуту - малий та середній бізнес"

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю
·Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю

ПОСТУП З ПРОДОВЖЕННЯМ
·Шістдесяті роки
·За чистоту позицій українського лапківництва

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Чайник, що закипів
·ГОРОСКОП