BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 30 травня 2000 року |

Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю

Василь РАСЕВИЧ

Погоджуюся з тим фактом, що перенесення на український ґрунт модерних на той час лівацьких ідей зіграло свою позитивну роль, але тільки в Галичині, де виникла група молодих інтелектуалів, що захопилися новими теоретичними розробками і була каталізатором у подальших процесах. З огляду на певну зрілість українського руху в Галичині, аграрно-соціалістичні концепції Драгоманова були виштовхані на маргінес, а центральне місце зайняли ліберально-демократичні ідеї, притаманні всім європейським рухам. З Наддніпрянською Україною доля зіграла злий жарт. Місцеві українці, з огляду на соціальну однорідність, змушені були внести до своїх програм постулат про конфіскацію поміщицьких земель і безоплатний їхній розподіл між селянами. На думку тодішніх українських політичних лідерів, тільки така ідея могла привабити українських селян і згуртувати їх під українськими прапорами.
Внесення цього постулату до програм східноукраїнських партій надало ідеї виразного комуністичного забарвлення. І, фактично пропагуючи українську ідею у такому виданні, українські партії готували ґрунт для перемоги більшовицьких сил. Залишається загадкою, чому М.Грушевський, провівши 20 років у Галичині, будучи обізнаним із програмами не тільки місцевих українських партій, але й надбанням європейської політичної думки, навіть не спробував внести корективи до платформи тієї партії, де він був одним із лідерів. Напевно тому, що Галичина так і залишилася для нього чужою, де спрацьовували ненависні для нього нереволюційні теорії “органічної праці”, або “політики малих діл”.

Проблема вибору

У той час дуже багато говорили про Галичину як український П’ємонт. Але реально ситуація була не до порівняння. Національні імпульси, що виходили з Галичини, не завжди були прийнятними для всієї України, оскільки між двома суспільствами існувала серйозна інконгруентність. До цього належали також і ментальні та конфесійні розбіжності, при цьому варто наголосити на важливій ролі Греко-Католицької Церкви не тільки в суспільстві, але й в політичному житті Галичини. Конфесійна приналежність відігравала на той час важливу роль, оскільки приналежність до православ’я була одним із факторів національної самоідентифікації у росіян. Помітним був також брак культурного та інформаційного обміну між обома українськими рухами. Суттєві відмінності існували також у сфері партійних орієнтацій. Наприклад, політичні партії Галичини відразу оголосили, що проводитимуть свою політичну роботу лише в конституційних межах і що орієнтуватимуться лише на блок держав, до якого входитиме Австрія. При цьому українські партії Галичини використовували лише легальні методи політичної діяльності, відкидаючи революційні.

Український політичний рух в Австро-Угорщині також не був гомогенним. Витворилося два основні політичні угруповання, їхня поява була викликана розходженнями в поглядах щодо вибору тактики. Поділ відбувся в результаті взаємних звинувачень у надмірній лояльності до австрійського уряду та занедбанні українського опозиційного напрямку. Про те, що стратегічні плани цих двох угруповань були ідентичними, свідчить той факт, що не відбулося структурного оформлення так званого “офіціозу” та опозиції.

Офіційну і цілком лояльну до австрійського уряду і держави групу очолили такі відомі політики: буковинець Микола Василько та лідер галичан Кость Левицький.
Микола Василько, завдяки своєму аристократичному походженню та навчанню в Терезіанській академії у Відні, згодом зміг налагодити добрі стосунки в урядових та фінансових сферах імперії. Ці дві події визначили його політичне кредо – він був австрійським державником і не уявляв собі життя поза імперією Габсбурґів. У листі до Вільгельма фон Габсбурґа він сам визначив свою політичну орієнтацію, назвавши себе “австрійським патріотом, по-справжньому відданим династії Габсбурґів”. Беззаперечне лідерство цієї особи в політичному русі Буковини та успішна діяльність в урядових віденських колах, дозволили йому підпорядкувати собі навіть провід української галицької політики. Разом із К.Левицьким вони утворили тандем, що сповідував ультралояльний політичний курс. Саме це явище спонукало українських галицьких політиків згуртуватися в опозиційну до цього курсу групу. Лідером її став Є.Петрушевич. Наступні події розгорталися в рамках протистояння цих двох течій, причому опоненти лоялістського курсу так і не запропонували не тільки нових гасел, але й навіть своїх методів політичної боротьби. Вони також обрали за основу автономістську ідею.

І лише під тиском обставин австрійські українці опинилися 1918 р. перед вибором між ідеєю соборної України та імперською лояльністю. Більшість схилялася до ідеї автономії в межах зреформованої держави Габсбурґів. Цей вибір був продиктований багатьма причинами. Вступаючи у Світову війну, австрійські українці однозначно визначилися: воюватимуть на стороні блоку Центральних держав. Рішення було прийняте як з огляду на слабкість українського національно-політичного руху для виконання якихось кардинальних завдань, так і з огляду на приналежність до Антанти Росії. Отже, українські політичні партії твердо обрали за основу політику орієнтацій. Ще одним фактором, який спонукав до обрання орієнтаційного принципу, було те, що політичний провід українського руху складали люди прагматичного характеру, які усвідомлювали, що для повноцінного функціонування державного організму потрібно мати добре вишколених та досвідчених чиновників. Оскільки українці лише винятково належали до крайової системи управління, то це також вносило свої корективи до партійних програм.

У передмові до книжки „Золоті ворота”, оцінюючи тогочасну українську політику, Василь Кучабський називає такі джерела цього політичного вибору: „З уваги на безсилля українського народу були дуже небажані, хоч би й найменьші перешкоди з боку займанщицьких держав – Австрії та Росії. Тому одною з найважніших функцій української політики мусило стати переконування займанщицьких держав, що скріплення національної свідомости й культури українського народу не ослабить його лояльности до здобувчої держави. Тактика лоялізму, на якій ніби то в українськім національнім інтересі не сміла впасти тінь підозріння, перемінилася в аксіому української політичної думки”.

Так, Кость Левицький упродовж 1917 року не переставав наголошувати на тому, що головним завданням українського політичного руху є “визволення українських областей від чужого володарства та створеннє державно правних органів із самоуправою українського народу”. Реалізацію цієї вимоги він однозначно пов’язував із Австро-Угорщиною. Він писав: “... завсіди мало воно характер чистий, а не двозначний супроти монархії Габсбурґів”. Якщо такі заяви К.Левицького можна віднести до його особистих ангажувань в лоялістську, проавстрійську групу, то мушу зазначити, що й позиція радикальнішої групи не дуже відрізнялася в цьому питанні. Опозиційна Українська Парламентарна Репрезентація прийняла ще в лютому 1917 року резолюцію: “Українці не жадають нічого иньшого, як сего щоби лишити ся в тісній приналежности до Австрії, щоби вони не залежали від иньших, їм по букві конституції рівнорядних чинників, але щоби були безпосередно державі підчинені (reichsunmittelbar)”.

Про об’єднання в соборну Українську державу згадувалося лише під час політичних торгів із черговим урядом, коли хотіли натиснути на австрійську владу для вирішення питань відкриття українського університету і поділу Галичини. Цю тактику аналізував згодом 1919 р. голова УНДП К.Левицький. Він стверджував, що станом на 1918 р. українські націонал-демократи чітко сформулювали свої вимоги перед центральною австрійською владою: „[...] або українські области австрійскої монархії дістануть при Австрії належний їм окремий державно-правний устрій з виключенням польського верховодства, або – як Австрія сего не схоче чи не може перевести – наша дорога йде не до Варшави, але до Київа, аби з’єдинитися з Українською державою, що Українською Центральною Радою в Київі проголосила була свою самостійність”.

Час для дії

Лише у вересні-жовтні українські політики починають вести подвійну гру, розробляючи варіант орієнтації перебудови імперії на федеративних засадах та готуючи одночасно підвалини власної державності. Депутат австрійського парламенту й один із найяскравіших опозиціонерів Лонгин Цегельський так писав у своїх спогадах: „Назверх ми були лояльні Австрійці, але приготовляли переворот. Якби Австрія ще врятувалась, ми входили б у її федеративну побудову. Якщо б вона розпалася, ми були рішені й приготовані проголосити нашу самостійну державу, готову на евентуальну злуку з Великою Україною”.

Певною мірою сподівання на можливість реформування Австро-Угорської монархії посилили події, пов’язані з підписанням Брестського мирного договору, за яким держави центрального союзу не тільки визнавали існування суверенної Української Народної Республіки, але й таємним додатком гарантували утворення української національно-політичної автономії у складі монархії Габсбурґів. З цієї нагоди відбулося надзвичайне засідання Народного Комітету. У прийнятій на ньому резолюції УНДП вітала визнання факту існування Української держави та заявляла, що і „весь український нарід Галичини зголошує своє право до державности в межах габсбурзької монархії”.

Але подальші події швидко змінили ці настрої. Польське населення Східної Галичини відповіло на умови Брестського договору страйками та мітингами, чим намагалося призупинити виконання Австрією згаданих зобов’язань. І хоч українські партії змогли протиставити ще більш масовий рух за дотримання прийнятих у Бресті зобов’язань, все ж австрійський уряд не наважився їх виконувати. Ще одним ударом, завданим позиціям переконаних автономістів, став переворот у Києві. Німецькі війська, розігнавши Українську Центральну Раду, підтримали новий уряд гетьмана Павла Скоропадського. Ця подія значно зменшувала можливість маневру для австрійських українців, оскільки погрози об’єднатися в одну Українську державу більше не діяли. К.Левицький розглядав три варіанти виходу з цієї ситуації: „Три шляхи української політики станули перед нами: один годитися з гетьманом, бо гетьман має добрі наміри у справі самостійности української держави, другий – союзом українських партій побороти гетьманську владу, на річ демократизації української держави, третій – чи підмагати австро-німецький рух на Україні”.

На засіданні Народного Комітету 11 травня 1918 р. була прийнята недвозначна резолюція з осудом брутального втручання Німеччини у внутрішні справи України та фактичного розірвання брестських зобов’язань. Провід УНДП визнавав право подальшого формування державної влади за політичними організаціями, що творили Українську Народну Республіку. Крім того, Народний Комітет заявляв, що „[...] осередні держави, домагаючися від УНР виконання Берестейського договору і його додаткових умов, є правно й морально зобов’язані виконати рівночасно всі свої зобов’язання, прийняті Берестейським договором і всіми додатковими, як явними, так і довірочними умовами супроти УНР і цілого українського народу”. Це означало, що Центральні держави мусили б піти на передачу Холмщини й Підляшшя УНР. А щодо планів австрійського уряду стосовно перебудови держави, то знову ж йшлося про “домаганє українського народу, щоби австрійське правительство по думці своїх зобов’язань перевело поділ Східної Галичини з Буковиною в окремий державний організм у рамах Австрії”.

Перед невідворотністю змін

З початком 1918 р. майже не залишилось політиків, які не бачили б, що розпад Австро-Угорської імперії є невідворотним. З цього моменту у всій імперії починають творитися різні таємні групи, що розробляли моделі подальшої перебудови держави. Українські політики ніяк не могли відійти від принципу обов’язкової легітимності влади, тому при виробленні власних планів весь час оглядалися на Австрійську державу. Наприклад, група К.Левицького відважилася лише на вимогу проведення аграрної реформи і це 1918 року. Цю вимогу група розцінювала як надзвичайно радикальний крок і прирівнювала до замаху на австрійську владу: „Тоді уже (осінню 1918) ставало нам ясно, що мусить прийти до перевороту. І тоді виринула думка на Народнім Комітеті, що мусимо приступити до державного замаху під кличем аграрної реформи по мислі програми нашого сторонництва, котра постановляє домаганнє викупу землі, передовсім більшої посілости на загальну власність народу й достатчування тої землі нашим безземельним і малоземельним селянам-хліборобам під догідним для них услів’ям”.

Висування такої вимоги в умовах, коли інші народи імперії уже заявляли про творення власних держав, було свідченням запізнілого включення українців до цього процесу. Лише восени 1918 р. керівництво Народного Комітету змінює основне гасло своєї діяльності і приступає до підготовки державного перевороту. Секретар Народного Комітету Степан Баран залишив спогади про це історичне рішення: „Для нас оставало одно, в останній хвилі приготовитися як слід, щоби українські землі Австро-Угорщини не попали в чужу кормигу. Це і було причиною, що я по повороті із села з початком вересня 1918 р. на першому поферійному засіданні НК, що до цього часу задержав провід нашого внутрішнього політичного життя у краї, дня 7 вересня 1918 р. порушив яко секретар НК повищу справу, вказуючи на потребу підготовки наших сил на хвилину розвалу Австро-Угорщини, коли зайде потреба творення власного державного організму”. На засіданні Народного Комітету, що проходив в умовах суворої конспірації, було вирішено створити постійно діючий координуючий орган для підготовки державного перевороту. З цією метою при Народному Комітеті були утворені дві додаткові комісії: „[...] комісию організаційну для інформації органів у справі перейму адміністрації східно-галицького краю, як також комісію військову, аби підготовити оружну силу до переведення державного перевороту”.

Але окремі члени УПР мали свій план підготовки повстання. Лідером цієї альтернативної групи був о.Йосиф Фолис. Спочатку вона схилялася до ідеї „перебудови Австро-Угорщини на федеративних основах”, зміст якої полягав у тому, щоб переконати австрійського імператора „[...] зробити державний замах згори – цебто розв’язати чи завісити парлямент, та ввести цісарським едиктом нову державну конституцію, а саме окремі автономні, національні краї-держави, сфедеровані під одним монархом і в одному федеральному парляменті для закордонних і воєнних справ”.

Для здійснення цього плану о.Й.Фолис та Л.Цегельський налагодили контакти із представниками національно-політичних рухів словенців, хорватів та чехів. На спільній нараді восени 1918 р. ці представники прийняли рішення домагатися в імператора Карла „[...] до часу перевороту так позміняти командантів і військові залоги у національних столицях, щоб вони пішли на руку національним конституантам і здавили всякі заворушення, звернені проти перевороту”. Для проведення підготовчої роботи серед українців в австрійських збройних формуваннях було вибрано поручника Бубелу. Його помічниками стали сотник В.Огоновський та четар Д.Паліїв. У своїх спогадах Л.Цегельський писав: “Переворот тайно був вирішений провідниками Української Національної Ради ще в серпні 1918 р., коли ставало ясно, що Австрія не вимине катастрофи. Тоді вже намічено на організатора перевороту поручника австрійської армії Бубелу, людину рішучу, спокійну, зрівноважену та дискретну. Вибір цей зроблений був о. Йосипом Фолисом, парляментарним і соймовим послом зі Львівщини, що саме помер, не дочекавшись перевороту”. Через несподівану смерть о.Й.Фолиса, план частково було зірвано. Але „трійка для проведення військового перевороту” все ж виконала своє головне завдання: розробила не тільки процедуру зміни влади, але й визначила проукраїнські сили в австрійських збройних формуваннях та об’єднала їх у систему таємних організацій. Комісія, що мала таємний характер і, за словами Л.Цегельського, 25 жовтня 1918 р. вже могла „повідомити загально львівську Делегатуру Української Національної Ради та віденську Делегатуру про закінчення підготовки до перевороту на просторі від Сяну по Збруч”.

Старшини, що прибули на заклик комісії, погодилися на створення окремого українського військового комітету. Є підстави вважати, що саме цей комітет відіграв визначальну роль у підготовці першолистопадових подій. Цей комітет збирався в Музеї НТШ і підтримував контакти з військовим комітетом. Від його імені В.Панейко виїхав на Буковину, щоб налагодити зв’язок з Українськими Січовими Стрільцями, добитися їх пересилки до Львова і визначити коменданта повстання. Не будучи впевненим у відданості українській справі Вільгельма Габсбурґа, який був військовим комендантом легіону УСС, за допомогою О.Луцького Василь Панейко добився призначення на цю роль Д.Вітовського.
В.Панейко був незадоволений і цим вибором і тому наполягав у Військовому комітеті на призначенні іншого організатора повстання. Він добився дозволу поїхати до Києва, “щоб Гетьман призначив когось на коменданта”. У плани галицьких політиків входила особа Удовиченка, але гетьман відмовився і не підтримав цю кандидатуру. Можливо це була одна із форм безболісного розриву із галичанами з боку гетьмана.

Загальнополітичне керівництво процесом формування української держави було вирішено передати конституанті під назвою Українська Національна Рада.
Резолюції, які проголосив Є.Петрушевич на зборах 18 жовтня 1918 р., не задовільнили представників Української соціал-демократичної партії, проти них також виступила частина радикалів та націонал-демократів. Причиною розбіжностей стала відсутність пункту про об’єднання українських земель Австро-Угорщини з Українською державою.

Політичні провідники українського руху в Австрії мотивували свою позицію тим, що для проголошення об’єднання земель у соборну Українську державу у них не достатньо сил. На їхню думку, потрібна була така сильна революційна влада, яка б змогла відірвати українські землі від Австро-Угорщини, протистояти польським намаганням захопити владу в краї і провести об’єднання з Наддніпрянською державою. Свідченням того, що у жовтні 1918 року українські політики не збиралися цілком розривати з Австрією є той факт, що, формуючи 19 жовтня на засіданні Української Національної Ради склад делегатур, поряд із галицькою та буковинською було вирішено утворити виконуючу делегацію у Відні. До того ж значна частина українських політиків залишалася у Відні не тільки в жовтні, але й після проголошення Західно-Української Народної Республіки. Форсувати події заставила українців звістка про призначення дати приїзду до Львова Польської ліквідаційної комісії для переобрання влади в краї. Як правдиві легітимісти та лоялісти австрійські українці ще чекали якийсь час на наказ із Відня, але ці очікування були марними і лише тоді вони погодилися на державний переворот.

Доповідь, виголошена на семінарі журналу “Ї”, 11 травня ц. р., м. Львів.

POSTUP - ПОСТУП
№ 93 (537), вівторок
30 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Правий уряд розпався
·Діагноз українських невдач
·"Мертві душі" обрали Фухімору
·Вибач нам, Ігоре...

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Рідний округ - в добрі руки
·Міжнародне телеспілкування школярів
·Всі діти такі самі

НАША СТОЛИЦЯ
·До Польщі без віз
·Рятуймо Україну!...
·Корів пустили з молотка
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Чекаючи на Біла Клінтона
·Діагноз українських невдач
·Чергова зона... вільної торгівлі
·Заарештовані радикали досі не мали побачень
·Страйків поменшало

ПОСТУП У СВІТ
·Вейцман іде до демісії
·Візит ЄС на тлі боїв
·Правий уряд розпався
·"Мертві душі" обрали Фухімору
·Самоврядування Північної Ірландії
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Бензин без пільг
·Нафта дуже подешевшає
·СВІТ

СПОРТ-ПОСТУП
·ФК "Львів": просування вгору триває
·"Динамо" - п"ятиразовий володар Кубка України
·Олександр Береш - чемпіон Європи
·СПОРТ-БЛІЦ

АРТ-ПОСТУП
·Тиждень пам"яті Івана Франка
·Ораторія "Ілля"
·Дерев"яні церкви Західної України
·Жовте, синє, червоне...

ТРАГЕДІЯ В ПОСТУПІ
·Білозір помер за свою пісню
·Пам"яті Ігоря Білозіра

ОГЛЯД У ПОСТУПІ
·Події тижня: факти, тенденції, коментарі
·РЕЙТИНГ ЗГАДУВАНОСТІ

МОВА У ПОСТУПІ
·Територіальні аспекти українського та російського мовлення в Україні
·QUO VADIS, Україно?

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Міністр економіки Республіки Польща Януш ШТЕЙНХОФФ: Україна буде членом Європейського Союзу
·Іво ПОЛУЛЯХ: "Основа добробуту - малий та середній бізнес"

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю
·Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю

ПОСТУП З ПРОДОВЖЕННЯМ
·Шістдесяті роки
·За чистоту позицій українського лапківництва

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Чайник, що закипів
·ГОРОСКОП