BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 30 травня 2000 року |

Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю

Василь РАСЕВИЧ

Ця тема належить до найскладніших і найменш досліджених в українській історичній науці. Складність дослідження подібної тематики лежить не в інституційній площині, а швидше в політичній. Багато українських політиків легко зможуть побачити в цій темі загрозу для самостійності та неподільності існуючої держави.

Така ситуація стала також можливою і тому, що чимало сучасних наших істориків здебільшого нічим не відрізняється від колишніх функціонерів від пропаганди, а загалом це ті ж самі люди. Раніше вони з неймовірною категоричністю писали про торжество ідей пролетарського інтернаціоналізму, тепер стали патентованими українськими націоналістами. Правда, працюють вони за тими ж старими методами, лише зміняють знаки. Ці науковці ніколи не погодяться на розробку тем, які не вкладаються в прокрустове ложе їхніх нових ідеологічних схем. Тому й закривають очі на очевидні факти та процеси, оскільки дослідження їх може захитати по-простенькому скроєні існуючі політичні та національні концепції.

Чому я кажу, що тема малодосліджена, адже є праці канадського історика Пола Роберта Маґочі. Дійсно, він пише надзвичайно багато на цю тему і досить ґрунтовного і наукового. Але Маґочі є, на жаль, не лише істориком, але й претендує на роль ідеолога “русинського національного відродження”. Настільки глибоко ангажований історик не може бути безстороннім у дослідженні цієї делікатної теми, оскільки наперед знає для себе висновки дослідження.

Особисто для мене ця тема кристалізувалася після тривалої роботи над архівними матеріалами з історії провідної української галицької партії – національно-демократичної. Крім того, постійно зустрічав факти, що свідчили про розбіжності в діяльності наддніпрянських та галицьких політиків. Деякі з них взагалі не вкладалися в загальноприйняту схему і поступово почали укладатися в іншу, відмінну від канонізованої, концепцію.

Багато в цих джерельних матеріалах свідчить про те, що ще на початку ХХ ст. політичний провід галицьких українців не міг уявити свого існування поза межами держави Габсбурґів. У програмах партій не було вимог про необхідність утворення незалежної самостійної держави. Навіть найпотужніша серед українських галицьких партій – Українська національно-демократична, яка відчувала за собою могутню підтримку у крайовому масштабі, до проводу якої входили відомі політики, юристи, керівники фінансово-господарських установ, не запропонувала нового плану дій. Програма цієї партії передбачала об’єднання українських етнічних територій в окремий коронний край, шляхом поділу Галичини й Буковини і майже поза увагою залишалися українські землі у складі угорської частини імперії. Партія збиралася нав’язати з ними „тісні взаємини” із метою „витворення подібного руху національного, який є між галичанами й буковинцями”.

За прикладом Головної Руської Ради, що 1848 р. проголосила етнічну єдність українців з обох боків кордону, УНДП збиралася лише „скріпляти та розвивати почуття національної єдности з російськими Українцями” задля „витворення разом із ними культурної одноцільности”. Отже, виходячи з такого формулювання в програмі, можна зробити висновок: для галицьких політиків така різниця була очевидним фактом. У такому формулюванні українська національна ідея залишалася незмінною майже до 1918 р. Йдеться не лише про офіційні програми, а й про те, чому австрійські українці не винесли цього питання для широкого обговорення, які причини того, що буквально до розпаду імперії вони залишалися переконаними автономістами. Дискусійним залишається також питання, чому, незважаючи на не зовсім послідовну і не надто прихильну політику центральної австрійської влади в українському питанні, останні виявилися одним із найбільш лояльних до правлячої династії народів.

Міф про доброго цісаря

Коріння цього феномену безумовно сягає часів переходу українських земель від Речі Посполитої під скіпетр Габсбурґів. Зміни, що наступили в результаті йосифінських реформ, та запровадження конституційного ладу надзвичайно позитивно відобразилися на становищі українського населення, що в свою чергу витворило в народі міф про “доброго цісаря”. У різних модифікаціях цей міф протривав аж до моменту розпаду імперії Габсбурґів.

Особливо помітними стали розходження між австрійськими та наддніпрянськими українцями з початком Першої світової війни. Війна безумовно пришвидшила модернізаційні процеси в середовищі української нації, але вона також розвела українців у різні боки фронту. Попри всі бажання надати українському рухові монолітного характеру, українці змушені були воювати одні проти інших у складі чужих армій, що, зрозуміло, так само не проминуло безслідно. У березні 1918 р. галицькі українці вийшли на львівські вулиці для відзначення підписання Брестського мирного договору під гаслами: “Хай живе українська державність в Габсбурзькій монархії!” Для них не існувало питання об’єднання із існуючою на Сході Українською державою, вони лише вбачали у фактові існування такої держави аргумент у боротьбі за утворення українського автономного краю в межах Австрійської держави. Лише в цьому ключі можна зрозуміти поведінку австрійських українців у жовтні 1918 р., коли вони проголосили власну державу, але не пішли відразу на злуку із Наддніпрянською Україною.

Поглянувши на цей період історії під дещо відмінним від усталеного кутом зору, питань виникає ще більше. Чому майже до розпаду імперії австрійські українці залишалися лояльними до правлячої династії і держави, чи можна говорити, що саме у випадку з українським населенням вдався експеримент, який намагалася проводити кожна імперія, спрямований на переплавлення різних етносів і витворення нової політичної нації - в даному випадку - габсбурзьких патріотів? Чому українські партії в Галичині лише на початку жовтня 1918 р. почали практичні заходи щодо створення незалежної української держави? Чому галицькі політики не старались нав’язати тісніших контактів із українськими наддніпрянськими політиками в 1917-1918 рр. Чому так багато фактів свідчить про те, що два українські рухи розвивалися паралельно, але не як єдиний рух? У чому полягає ґрунт побоювань галицьких політиків щодо можливого об’єднання з українською державою?

На мою думку, відповіді на ці питання не є такими однозначними і простими, як це подано в сучасній історичній літературі. Найчастіше таку поведінку українські історики пояснюють тактичними міркуваннями галицьких політиків.
Мовляв, українська держава на Сході була дуже слабкою і тому, якщо б об’єдналися, то з поразкою втратили б усе, навіть чудову базу в Австрійській державі. Проте я думаю, що така поведінка галичан випливала із самої природи тогочасного українського суспільства. Не лише тому, що хтось почував себе австрійським патріотом, або тому, що встигла сформуватися окрема “галицька ідентичність”, але просто умови і австрійська реальність, в яких формувалася їхня національна ідентичність, були інакшими і набагато сприятливішими, ніж у Росії. Отже, можна спробувати допустити таку крамольну думку, що на заваді проголошенню соборної української держави восени 1918 р. стали не тактичні міркування, а різниці між австрійськими та російськими українцями. Умовно фактори, які вплинули на витворення цієї різниці можна поділити на такі групи:

а) ті, що визначалися особливостями процесу національної самоідентифікації в австрійських українців;
б) особливостями соціальної структури та орієнтаціями тогочасного політичного проводу.

До чинників першої категорії віднесемо:
* Політична модернізація австрійських українців відбувалася в умовах конституційної держави, а російські українці вперше були обрані в Думу лише 1906 року. Це означає, що вони майже не мали досвіду легальної, конституційної роботи.
* Процес національного самоусвідомлення в австрійських українців проходив складно і неоднозначно. Окрім проблем із самоідентифікацією, виникли труднощі з акцептуванням нової для Галичини і Буковини національної назви “Україна”, “український”.
* Ідея соборної незалежної України сприймалася українцями Австрії як справа далекого майбутнього, яка не обов’язково буде реалізована ще за їхнього життя. Це пояснювалося перерваністю історичної традиції, що перетворювала соборницьку ідею на суто теоретичний постулат і не завжди спрацьовувала на практиці, не давала бажаних результатів під час процесів національної мобілізації.
* Не сприяли утвердженню соборницької ідеології у Галичині також розбіжності в національному характері австрійських та наддніпрянських українців. Зокрема йдеться про різницю в історичній традиції (досвід перебування в різних державно-політичних утвореннях), ментально-конфесійний поділ на греко-католиків та православних (з усім комплексом стереотипних уявлень одних про інших), брак взаємної інформації та культурного обміну, викликані наявністю державного кордону та кардинально різними політиками цих держав у національному питанні. Усі відмінності даного порядку сформувалися в результаті того, що українці вступили в процес формування модерної політичної нації, перебуваючи у двох цілком різних політичних системах, до того ж досить відмінних ментально.

Щодо факторів другої категорії:
* Політична зрілість австрійських українців відбувалася в умовах конституційної монархії. З боку австрійських властей не було переслідувань за національним принципом. Наявність парламентської трибуни та порівняно ліберальне право щодо свободи зборів давали змогу вести політичну боротьбу тільки легальними методами.
* Політичний провід австрійських українців на 80% складався із правників, тому у всій їхній діяльності домінував принцип легітимізму. У той же час у Російській імперії заборона українського руху в будь-якій його формі призвела до формування групи активістів, схильних до нелегальної боротьби. З огляду на переслідування українського руху в Росії та на порівняно сприятливі умови для національного розвитку в Австрійській державі, єдиним легітимним джерелом влади для австрійських українців залишалася держава Габсбурґів.
* Консерватизм українського галицького середовища визначався вагомою участю в політичних процесах греко-католицького кліру, у Наддніпрянській Україні цей рух мав однозначно ліве забарвлення.
* Перебування українців у складі Австрійської держави витворило нечисельну, але досить впливову патріотичну групу, політичні переконання якої можна окреслити терміном “шварцґельб”. Це були патріоти держави Габсбурґів, для яких визначальною була лояльність до правлячої династії, яка значною мірою визначала і їхню ідентичність.
* Український національний рух у Російській імперії станом на цей час не набув рис масового, а в австрійській частині все було навпаки.
* Соціальна структура українського суспільства в Австрії була розвинутішою, аніж у Росії.
* Національна мобілізація проникла у всі прошарки українського суспільства в імперії Габсбурґів, а в Росії була обмежена вузьким колом української інтелігенції.

Один народ – різні вороги

Австрійські та російські українці ніколи не жили в одній державі. Державні системи, до яких вони належали, були зовсім інакше орієнтовані і навіть вороже настановлені одна до одної. Відомий дослідник процесів націотворення Карл Дойч до чинників, які допомагають переплавити етнографічну масу в політичну націю, відносить наявність спільного ворога. В українському ж випадку в обох гілках руху вороги були різними. Така роздвоєність часто призводила до серйозних криз ідентичності. До таких, наприклад, належить криза в середовищі Українських Січових Стрільців 1917 р. після проголошення Української Народної Республіки. УСС не могли зрозуміти, чому вони мають воювати проти своїх братів. Аргументи, за допомогою яких галицькі політики переконали стрільців залишитися в складі австрійської армії, є невідомими. У наш час з’явилося кілька досліджень з історії цього військового формування, де це питання не є належно висвітленим.

Відразу хотів би зауважити, що питання гомогенності української нації станом на початок ХХ століття залишається поки що малодослідженим і власне цей фактор не дозволяє зробити однозначного висновку. Наприклад, австрійський історик Андреас Каппелер стверджує, що з огляду на організаційну, культурну й особистісну співпрацю український національний рух з обох боків кордону був єдиним. Дослідник вказує на непропорційність стартових позицій українських патріотичних груп в двох державах та на різницю політичних умов, у яких існували ці рухи. Він не впевнений, чи були ці відмінності такими суттєвими, щоб можна було говорити про дві українські нації1. Безумовно, проф. Каппелер має рацію щодо спільності національного ідеалу рухів. Адже українська національна ідея в другій половині ХІХ ст. була імпортована в Галичину саме в “українському” варіанті. Що означає в “українському” варіанті? Українці Галичини приєдналися до ідеї створення незалежної держави від Сяну до Дону, базуючись на історичних традиціях козацької республіки. Такий ідеал тодішня українська еліта прийняла, незважаючи на те, що подібний варіант національної ідеї був чужим для українського населення Галичини, оскільки козацький рух мав не тільки чітко виражені соціальні риси, тобто був спрямований проти польських землевласників (саме це було дуже привабливим для галицьких селян), але й релігійні мотиви: козацькі загони з не меншим завзяттям брали участь у винищенні прихильників уніатської Церкви. І тільки антипольська налаштованість галичан змусила їх забути про неприємні моменти. Відомий український поет Т. Шевченко дуже вдало поєднав у своїх поетичних творах елементи національного романтизму з історичною та соціальною проблематикою, і цей комплекс поглядів виявився досить простим і доступним, щоб набути великої популярності серед українського селянства і навіть перетворитися на свого роду квазінаціональну ідею. Ці уявлення були перенесені на галицький ґрунт із творами Шевченка і через своє яскраве соціальне забарвлення були легко сприйняті також українськими селянами в Австрії.

Персональна єдність?

Що стосується твердження проф. Каппелера про єдність українського руху в організаційній та персональній площині, то я й тут не був би таким певним.
Дослідники націотворчих процесів не меншу увагу приділяють ступеневі мобільності та комунікативності всередині народу. Чи варто ще раз нагадувати, що українці були розділені державним кордоном, а отже, в їхньому середовищі не могла спонтанно і вільно творитися спільна національна мережа, яка в майбутньому склала б як основу для національної економіки, так і національну інфраструктуру держави. Наявність державного кордону впливала також на рівномірне і одночасне поширення національно-політичних ідей. Йдеться про існування жорстокої цензури з обох боків кордону. Доходило до абсурду, коли людину, яка перетинала кордон, обстежували повністю, беручи до уваги анальний отвір. Російські українці одержували інформацію про український рух в Австрії, як правило, із цензурованої австрійцями преси. Щоб така газета потрапила в Росію, її мала перевірити на наявність крамоли ще й російська цензура. І після такої процедури, на підставі такої інформації, наддніпрянські українці пробували розробляти програми єдиного національного руху. З реальністю це мало стільки ж спільного як відображення у кривому дзеркалі.

Що стосується персонального обміну, то й він не був достатньо інтенсивним. Для того, щоб Михайло Грушевський міг переселитися до Львова і викладати в міському університеті, за нього мали гарантувати такі поважані в Австрійській державі особи як Олександр Барвінський, але навіть це не звільнило його від тривалого стеження та написання низки донесень із характеристикою його діяльності. Відомий український мислитель Михайло Драгоманов змушений був залишити Російську імперію і емігрувати. Та не зважаючи на те, що він кілька років був відірваним від України, а отже не мав реальної картини тамтешньої ситуації, не переставав давати поради зі Швейцарії або із Софії. Для нього було достатньо кількаденного перебування в Галичині, щоб наклеїти усьому українському рухові цього краю ярлик дріб’язкового, провінційного та безідейного.

POSTUP - ПОСТУП
№ 93 (537), вівторок
30 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Правий уряд розпався
·Діагноз українських невдач
·"Мертві душі" обрали Фухімору
·Вибач нам, Ігоре...

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Рідний округ - в добрі руки
·Міжнародне телеспілкування школярів
·Всі діти такі самі

НАША СТОЛИЦЯ
·До Польщі без віз
·Рятуймо Україну!...
·Корів пустили з молотка
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Чекаючи на Біла Клінтона
·Діагноз українських невдач
·Чергова зона... вільної торгівлі
·Заарештовані радикали досі не мали побачень
·Страйків поменшало

ПОСТУП У СВІТ
·Вейцман іде до демісії
·Візит ЄС на тлі боїв
·Правий уряд розпався
·"Мертві душі" обрали Фухімору
·Самоврядування Північної Ірландії
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Бензин без пільг
·Нафта дуже подешевшає
·СВІТ

СПОРТ-ПОСТУП
·ФК "Львів": просування вгору триває
·"Динамо" - п"ятиразовий володар Кубка України
·Олександр Береш - чемпіон Європи
·СПОРТ-БЛІЦ

АРТ-ПОСТУП
·Тиждень пам"яті Івана Франка
·Ораторія "Ілля"
·Дерев"яні церкви Західної України
·Жовте, синє, червоне...

ТРАГЕДІЯ В ПОСТУПІ
·Білозір помер за свою пісню
·Пам"яті Ігоря Білозіра

ОГЛЯД У ПОСТУПІ
·Події тижня: факти, тенденції, коментарі
·РЕЙТИНГ ЗГАДУВАНОСТІ

МОВА У ПОСТУПІ
·Територіальні аспекти українського та російського мовлення в Україні
·QUO VADIS, Україно?

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Міністр економіки Республіки Польща Януш ШТЕЙНХОФФ: Україна буде членом Європейського Союзу
·Іво ПОЛУЛЯХ: "Основа добробуту - малий та середній бізнес"

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю
·Австрійські українці між національною ідеєю та імперською лояльністю

ПОСТУП З ПРОДОВЖЕННЯМ
·Шістдесяті роки
·За чистоту позицій українського лапківництва

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Чайник, що закипів
·ГОРОСКОП