QUO VADIS, Україно?
Культурно-національні питання в Україні на сторінках польськомовної газети
Іван ГОЛОВАЦЬКИЙ, професор, заступник голови НТШ
Поданий нижче виклад є матеріалом для роздумів. Він висвітлює стан збайдужілості українців до своїх національних конституційних прав і обов’язків в колі інших національностей і сусідніх держав. Усім треба пам’ятати, що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”, та що “Державною мовою в Україні є українська мова...” (Конституція України ст. 1 та 10). Останнє “треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документацій тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя...” (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року).
А перед цим ще 1997 року була ухвала? “Комплекс заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, Кабінету Міністрів України. Усі різноманітні прийняті документи з мовних питань не реалізовуються виконавчими органами державного управління. Про це вже багато написано в україномовній пресі. Хоча в принципі ж нема потреби знання (володіння) української мови, тому що багато періодичних видань, і в тому числі газета Верховної Ради України “Голос України”, “Високий замок” у Львові і ряд інших, видають двома мовами (українською та російською). Та все ж останнім часом таке мовне становище в Україні вже стало нестерпним і для представників інших національностей. Про це зокрема пише польський журналіст Євгеній Тузов-Любанський (Dziennik kijowski, 2000, № 5, marzec, s.4) у статті Іnwazja Ras-putinych albo powszeehna debilizacija (Інвазія Рас-путіних або загальна дебілізація). Подаємо цю статтю до відома читачів у нашому перекладі.
“Коли сиджу спокійно у свойому київському помешканні і займаюсь своєю улюбленою справою – писанням за зачиненими дверима, тоді оточуюча мене атмосфера є менш-більш терпима. Одначе, як тільки включу радіо або телевізор, тоді та нормальність в миг ока зникає. Причина – алергія на естрадну тандету, особливо на т. зв. “попси” у виконанні “матюкомовним” людом (читай російськомовним). Така собі неначе співана російська субкультура в стилі “Маша Распутіна” в 90 процентах захопила український ефір. Уже навіть справжні росіяни того не слухають, а провінційна Україна – будь ласка. Чим не Мала Росія? Хай живе примітивізація по-російськи. Така тандета російської субкультури захоплює також молодь в Україні. Хоча двадцять років тому, навіть у радянський період, серед київської молоді тільки дебіли слухали російську естраду, тому що нормальна молодь у той час в своїй більшості була вихована на західних музичних групах.
З-поміж українських музичних груп із задоволенням слухали “Кобзу”. У 70 і 80 роках українська молодь була захоплена Заходом і його культурою, не зважаючи на радянську пропаганду. Тепер на Україні всюди присутня Росія, при чому найнижчого ґатунку. Неначе нема Совітів, але “гомо совєтікуєси” розмножуються як гриби після дощу. У Київському метро майже кожний другий пасажир читає “Факти”, чи “хвакти” російські (все залежить від вимови). Газети, журнали, книжки, телевізійні і радіопередачі – всюди домінує російська мова. Багато урядовців української держави виступають мовою, яку важко зрозуміти і здефініювати. Розумію, що то є наслідок радянської русифікації, але з Божої ласки такої русифікації України, як зараз, не було навіть у найгірших періодах в СРСР. Уже нема Радянського Союзу, уже Москва не диктує з Кремля, як має чинити Київ, але Україна так полюбила російську нагайку, що без неї не може зрушитись з місця.
Звичайно, де бруд, сиф, кров, бандитизм – там, як співав Яцек Качмарський – є “родіна совєтская”. І очевидно, що найгірша ситуація є властиво тоді, коли невільник, звільнений завдяки Божій милості, сам знову вперто прямує до своєї неволі, бо здатний вегетувати тільки за колючим дротом у державі з тюремним режимом. Одначе, яким правом чи безправ’ям російська мова, яка є офіційною мовою на Україні тільки для національної меншини, домінує у багатонаціональній державі?
Чому я як поляк не можу на Україні почути жодного слова по-польськи. Невже Польща не є таким самим сусідом України як Росія? Хто придумав таке ідіотично повторюване в Україні як “ближнє і далеке зарубіжжя”? Незалежно, як урядує постсовєтська бюрократія в Україні, для мене ніколи в житті Москва не буде ближча від Варшави і монгол від європейця. Чому відправлення звичайного листа до Польщі є значно дорожчим, ніж до Сибіру? А президент Кучма всюди декларує європейський вибір України. Чому у незалежній Україні ніколи в ефірі не чую польських пісень, тоді як від суперпримітивних “попсових” російських звуків ще трохи і можу збожеволіти?
Совєтське простацтво перемогло. І хіба за кару Бог віддібрав людям розум. І найбільше мені жаль, що сприймачем тої смердючої субкультури є перш за все молодь, тому звертаюсь до тих молодих, зрозумійте, нарешті, що дорога через Москву веде до нелюдської землі, через Варшаву до Європи... Тільки щоби ввійти до Європи, треба впорядкувати життя у власному домі, одначе до Росії, як до пекла, двері завжди відкриті. Незабаром відбудуться вибори краю, якого “умом не понять”, хоча результат є вже відомим – Ленін вмер, але чорти воскресять (рас) Путіна і Росія залишиться Росією.
На Україні варто би хоч трохи зменшити інвазію совєтськомовної субкультури, яка нічого доброго не принесе українському народу. А може народ, який пережив покірно і послушно “Гулаг” та “Голодомор” уже немає нормального майбуття?”.
Дуже слушно автор загострює питання неадекватності декларацій і реальності стосунків між сусідніми з Україною державами та співвідношень функціонування мов. Тривога автора про засмічення інформаційного простору України мовою однієї з національних меншин, повинна викликати відповідну реакцію української громадськості, цілком зрозуміло, що і далі бути байдужим у цих питаннях не можна. Стаття представника “сторонної” нації повинна дати негайниим, поки ще не запізно, поштовхом до виправлення упущень у приниженні мови корінної нації. Проведений автором аналіз мовної ситуації в Україні є добрим прикладом корисної польсько-української співпраці і повинен послужити нагадуванням для виправлення такого стану урядовими структурами України.
|
|
