Територіальні аспекти українського та російського мовлення в Україні
Ігор МЕЛЬНИК
Минулого року, згідно з Постановою Кабміну №536 від 20 липня 1995 року, мав би відбутись перший перепис населення в незалежній Україні. Постановою “Про матеріально-технічне забезпечення проведення Всеукраїнського перепису населення 1999 року” для цього було виділено 88 мільйонів гривень, частину цих коштів було вже використано. Однак 28 вересня 1998 року Кабінет Міністрів скасовує свої попередні постанови і приймає нову за №1536, у якій записано: “Провести Всеукраїнський перепис населення у 2001 році”. Тож для аналізу мовної ситуації в Україні доводиться дотепер задовольнятись даними радянських переписів населення, останній з яких було проведено у січні 1989 року.
Але навіть його підсумки не можуть дати об’єктивної оцінки сфери українського та російського мовлення в різних регіонах та у державі в цілому. Під час останніх радянських переписів (1970, 1979, 1989 р.р.) громадян питали не про мову, якою розмовляють, послуговуються в щоденному спілкуванні, а про рідну мову, не пояснюючи докладно, чи йдеться про мову батьків, чи про мову раннього дитинства, мову освіти та виховання, чи про мову, яку людина вважає рідною, хоча нею і не користуються, чи, навпаки, такою, без якої не може обійтись у житті. Тому і частка людей, що назвали українську мову рідною, у загальній кількості населення, до речі, на 8% менша, ніж частка українців за національністю.
Починаючи з 1970 року, у радянських переписах населення з’явилось ще одне лінгвістичне запитання щодо вільного володіння другою мовою народів СРСР.
Воно мало б наочно засвідчити успіхи “інтернаціоналізму або русифікації”. І, треба віддати належне, успіхи були . Наприклад, 1989 року вперше в Україні число громадян, що вільно володіють російською мовою (рідною та другою) досягло 40.342 тисячі (78,4% всієї людності), і перевищило кількість тих, хто знає мову українську – 40.142 тисячі (78,0%).
На жаль, ці два етнолінгвістичні показники радянських переписів не можуть дати відповіді на питання: ”Якою мовою ми переважно користуємось?”.
Відповідний показник міг би наочно засвідчити, котрий з компонентів так званої українсько-російської двомовності переважає у конкретному місті, регіоні, і в цілому в країні. Рішуче протестуючи проти спроб узаконити подібну двомовність, ми не можемо не зважати на неї у реальному житті України та вивчати і прогнозувати ці процеси.
Я спробував знайти числовий показник розповсюдження відповідної мови у певному році та для певного регіону. Використовував для цього доступні для широкого вжитку підсумки переписів населення.
Так як люди здебільшого користуються тією мовою, яку вони називають рідною, то можна загалом врахувати, як першу складову в інтегральному показнику, котрий характеризує міру вживання даної мови, усіх, хто назвав її рідною.
Припускаючи, що двомовність більше розповсюджується у великоміському середовищі, а також те, що чим більше людей володіє двома мовами, тим частіше вони розмовляють другою мовою, – перемножимо число мовців, котрі володіють даною мовою, як другою, на середнє геометричне відносних часток великоміського та двомовного населення у загальній людності і одержуємо другу частину інтегрального показника.
Аналітично це можна зобразити формулою (наприклад, для українського мовлення):
U = Um + Ud · Ц (C · D)
де U - інтегральний показник українського мовлення; Um - число осіб, що вважають українську мову рідною; Ud - кількість людей, що назвали українську другою мовою, що нею вільно володіють; C – кількість людей, що живе у містах з населенням, що 1989 року перевищувало 50 тисяч осіб; D – кількість людей, що вільно володіють другою мовою.
Аналогічно обчислюються інтегральні показники для російського мовлення ( R ) та вжитку інших мов ( S ).
Для кожного року та кожного регіону зокрема можна вирахувати відносний рівень мовлення (наприклад, українського):
u = U / ( U + R + S )
Значення показників для регіонів України зведено у Таблицю 1. Мною було виділено 11 статистичних регіонів, які суттєво відрізняються одні від одних за етнолінгвістичною ситуацією
Підсумовуємо, що в цілому в Україні 1989 року українською спілкувалось ще на 13% більше ніж російською. Хотілось би, щоб це число не зменшувалось, а навпаки, нарешті, почало зростати. Найближче до середньоукраїнських показників українського та російського мовлення є Миколаївська та Херсонська області. Російська мова переважає у Криму, у Києві, Донецькій, Луганській, Запорізькій, Харківській, Одеській областях. А якщо б були доступні дані у містах, без сумніву, що у них, з людністю понад 100 тисяч, крім Галичини, Волині та Закарпаття переважало б російське мовлення.
Щоб мати достовірну картину українського та російського мовлення, необхідно в програмі наступного перепису населення передбачити питання про мову постійного користування, а також про конфесійну приналежність громадян України.
|
|
