Перша демократична сесія Лепільської сільради
РЕЛЯЦІЯ
Пан НИКТАРСЬКИЙ
Перший мікрофон: Депутат Теприк. Пане президенте, я маю перевірені факти...
Сесійна світлиця засідань лепільського парламенту переповнена. Гамірно.
Депутати, прошені й непрошені, – тобто оті, що гірші від татарина, – гості та ще якісь підозрілі типи перебувають у постійному русі. Вони сідають або встають, заходять і виходять, перемовляються, жестикулюють та штуркаються в довжелезних чергах за першість коло мікрофонів. На тлі синьо-жовтої куртини, що заслонює “Інтер’єр” від прискіпливого ока світлиці, засідає чолівка: пан президент, його заступники та секретарі. Їхні радісно заклопотані обличчя ледь визирають з-за купи телеграм, листів, записок, бандеролей, короваїв, букетів і грошових знаків. Голова виконкому на трибуні нетерпляче переминається з ноги на ногу. З лівої на праву і навпаки. Знадвору долинають співи, овації, подеколи – жалісний плач або ж схвальний рев розмаїтої, але, водночас, такої монолітної та сконсолідованої громади поціновувачів лепільської демократії. Пан президент ані на хвильку не присідає і ледь встигає диригувати хором ораторів:
– Вимкніть перший мікрофон! Сідай, Олег, і не заважай нам, так би мовити, продуктивно працювати. Ось! Ага... шановні депутати, тут до нас знову надійшли вітальні телеграми й грошові перекази. Це – на трансляцію по телевізору нашої сесії. Ось, наприклад, одна з них: “Селяни Підлепілля постановили негайно смачно нагодувати вас і цієї ночі достроково, обробили й засіяли всі поля, які, не давніше як учора, ви так ласкаво ухвалили нам прирізати. Сьогодні ж весь хутір не відривається від телевізора. Переказуємо валюту, яку маємо, аби й надалі чути й бачити вас. Слава Лепіллю!”
Поплескаймо гучно їм у долоні!.. Ось так!.. А от іще...
Другий мікрофон: Депутат Теприк. Пане президенте, є дуже точні дані...
Президент: Вимкність другий мікрофон! Сідай, Олег, і не збивай на манівці конструктивну думку, так би мовити, сесії. Дорогі депутати, оце зачитаю вам... Що? Хтось просить слова з трибурни? А-а, це ви, пане Степане! В чім річ?
– Пане президенте! – несміливо висловився у мікрофон голова виконкому. – Нагадую, що сьогодні ми зібралися, аби розглянути номенклатуру посадових осіб. У зв’язку з цим хочу запропонувати вам...
– Але ж гроші, пане Степане, – перейняв віжки у свої руки президент, – розумієте, гроші! Люди нам шлють і, так би мовити, хочуть почути про себе.
Скажімо, є таке повідомлення: “Парафіяни релігійної громади зичуть вам, любі депутати і найдорожчий наш пане голово, многая-многая літа! Хочемо на всіх вас дивитися, для чого й пересилаємо свій скромний внесок. Слава Лепіллю!” Поплескаймо... Гучніше... От бачите, шановні, як нас нарід любить і поважає.
Покажемо й ми свою доброту мирянам. Давайте, віддамо їм у користування Божий храм, нехай за чергою, яку вони самі собі складуть шляхом голосування, – як це ми робимо на сесії, – і там моляться. А ще краще, якби вони дішли до консенсусу та створили би собі таку авто-греко-кефально-православно-католицьку конфесію і правили спільну Службу Божу. Ось... Хто за? Піднімайте всі мандати! Голосуйте одностайно! О-о..., і рахівників не треба.. Що, хтось проти? А-а, забув, депутат Мельник утримався. Це так – для плюралізму. Привітаймо себе та віруючих за, так би мовити, конструктивну резолюцію бурхливими оплесками! Ось та-а-к! Закінчуйте плескати, бо маємо ще такий лист... Що? Де? Ага, а ви, пане Степане, що там робите на тій трибуні?
– Пане президенте! – сумно, але більш рішуче нагадав про себе голова виконкому. – Нам терміново слід обрати сьогодні бодай одну з посадових осіб.
Йдеться про головного злодія, бо всі довкіл все розкрадають і запоки переймемо владу, то нам не залишиться вже нічого. Ми вже й так бідні, як церковні миші.
– У вам, пане Степане, є відповідна кандидатура? – поцікавився президент.
– Так, є! На цю відповідальну, можна навіть сказати, ключову для нашої господарки посаду пропоную пана Шахрая.
Третій мікрофон: Депутат Теприк! Панове депутати, я маю насправді правдиві, абсолютно точні й свіжі факти. Ще теплі, бо щойно доставлені з клумби.
Виявляється, той цілий пан Шахрай є ошуст, якого світ ще не бачив й не чув. Нам же потрібно мати чесного злодія, – у законі, так би мовити, – а не якогось там дурисвіта.
– Вимкніть третій мікрофон! – наказав президент. – Сідай, Олег, ось... і не втручайся у державні справи, та ще й такі поважні. Шановний пан Шахрай вже доста награбастав у власну кишеню, особливо в часах перебудови, і тому ми є переконані, що відтепер він буде красти на користь всього нашого лепільського суспільства. Це – очевидно. Та й, зрештою, чи вміє хто робити дану справу ліпше від пана Шахрая? Ага, самі бачите, другого такого немає. Кандидатура, так би мовити, безальтернативна. Пропоную голосувати одностайно! Хто за?.. О-о! Повна консолідація! Одноголосно! А ви кажете... що? А-а, забув депутат Мельник утримався. Це – задля плюралізму. Вітаємо...
Перший мікрофон: Депутат Теприк. Пане президенте, я категорично протестую, я проти. Що люди скажуть?!
Він демонстративно твердим кроком, – так вміють ходити тільки республіканці, – покидає світлицю і щезає за синьо-жовтою куртиною, напненою за плечима президії. Мабуть, чоловік пішов порадитись з “Інтер’єром” у справі шахрайства, – подумали деякі наївні депутати. Доморощені фільозофи. Цієї ж хвилі у протилежному кінці сесійного заду зчинився неймовірний галас і знову виплили прапори чергової делегації.
– О-о-о! Діточки йдуть, наші діточки! Сюди-сюди, – пожвавів пан президент. –
Діточки прийшли нас привітати. Шановні депутати, поплескаймо їм, так би мовити, у долоні. Гучніше! Ось так!..
Крізь гурт промовців, що вперто не хочуть поступитися застояними добре позиціями біля мікрофонів, до президії продирається доволі малолітня, але дуже рішуча делегація. У цей момент за плечима президії страшенно загуркотіло. Синьо-жовта куртина падає, з-під неї визирає перекошене від болю, але водночас щасливе обличчя депутата Теприка. Шморгаючи закривавленим носом, Олег лівою рукою тримає “Інтер’єра” за борідку, а правою напинає йому на голову мішок.
Діточа делегація не звертає щонайменшої уваги на сцену за плечима президії і впевнено вершить свою справу. Трьохлітній шмаркач, чия одежина являє собою дивовижне поєднання гардеробів запорожця, гайдамаки, опришка і січового стрільця водночас, допинається до столу. Пан президент підхоплює хлопчика на руки, цілує та підкидує вгору. Малий летить через мішки з грошима на трибуну, де, відпихуючи голову виконкому, хапається руками за мікрофон. І на цілу світлицю, на площу, що примикає до хати, де засідає рада, на ціле Лепілля лунає з голосників дзвінкий хлоп’ячий голос:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Кінець першої половини, так би мовити, першої сесії
Травень 1990
село Лепілля
|
|
