Як багато ми могли б зробити
Ярослав ПРИПІН
Найбільше, що болить, коли оглядаєшся назад, згадуючи запальний романтичний час кінця 80-х – початку 90-х років, а особливо першу сесію першого демократичного кликання, то те, до чого ми (як банально звучить!) дожились...
А дожились-таки... Маємо Україну (як колись про це мріялось!). А яку?! А чию?! А для кого?!
Відповідати треба чесно і голосно:
Україна ця – ще не для Українців, навіть не для “народу України”, як нас люблять виправляти “нові українці”.
Держава Україна не є державою титульної нації, бо не вона є (поки – що?) господарем у ній (державі). Романтичною революцією скористалась “розумна” частина радянської партноменклатури і скоренько, починаючи з Києва (знали, що Львові не встоїть(?)), почала “розбудовувати” Україну.
Україною правлять олігархи і певні клани, які є далекими від української ідеї та культури; ці “гібриди” мають певну територію, яка їм впала на голову після розвалу СРСР, (сучасна назва – Україна). Маріонетками в руках “гібридів” є вся влада: від президента до районних князьків. Відповідно ділиться і торт (грошовий): князькам – “патріотам” з Галичини (а це на сьогодні, в основному, – колишня партійно-колгоспна номенклатура) також щось перепадає, так що й вони за Україну “нових українців”.
Український народ для влади від певного часу знову став електоратом (читай – бидлом; за О. Морозом – баранами (може й так?)). Підтвердження цьому – референдум “за народною ініціативою” 2000 року. Найбільше постарались “патріоти” з місцевих адміністрацій: 90 - 99 % – Хай живе...!
Україна кучмівська (поки що, коли не зупинити) піде не в Європу, де їй належить бути, а до азіатської Росії, і то без особливих зусиль останньої. Свіжий приклад – недавня тепла зустріч правителя Росії і його прибічників – українофобів.
А президент Кучма каже при цьому, що ми в безмірному боргу перед Росією. Може не знає про трагічну історію рідного народу? А чи не винна нам Росія за кількасотрічний терор, розстріли українців, вивезення на Сибір, грабіж міст і сіл, експлуатацію земель і трудових ресурсів, нарешті – заощадження наших громадян в банках СССР..?
В Україні українська культура – на узбіччі! Йдеться і про мову, і про мистецтво, і видавництво, і навіть поп-культуру. Такої русифікації навіть за радянської влади не було; особливо в Галичині.
Свобода слова, думки тощо... Ха-ха-ха! Навіть писати не хочеться. Висловіть думку, наприклад, у N-ній райдержадміністрації, що ви проти політики Кучми, референдуму “за народною ініціативою” чи стилю керівництва “князька”, поповнення владного гаража новими автами в той час, коли найнеобхідніші соціальні виплати “затримуються”, а грошей на розвиток району “немає” – відразу відчуєте на собі теперішню “демократію”. А якщо це висловлює ще й державний службовець, то тут повне “непорозуміння”... Як так: ти ж мусиш служити Кучмі і його “вертикалі” (читай прислужувати начальству), а на пояснення, що ти служиш власне державі (державний службовець!), адже президент сьогодні один, а завтра – інший, (те ж стосується і “президентиків”), – лише погрози і пропозиції... очистити лави “будівничих” України.
Багато можна ще сказати про те, до чого ми дійшли... А може і не йшли ми зовсім? Може все так і залишилось, як при совєтах, а ми, отримавши свої прапори, герб, гімн, право на віросповідання, подумали, що це і є та Україна, про яку мріяло не одне покоління наших земляків.
Та про що це я. Хіба про таку Україну мріяли Шевченко, Франко (до речі, один з “високодостойників” не так давно, прочитавши на транспаранті “Нам пора для України жить”, запитав завклубу, хто то таке дурне написав; на що отримав шокуюче повідомлення про слова Каменяра...), багато інших наших світочів? Ні! Прочитайте і послухайте сьогоднішніх: Ліну Костенко, Ігоря Калинця, Юрія Винничука чи Юрія Андруховича. Також – ні!
– А що ж робити?
– А все спочатку! І чесно. І з чесними людьми!
– А де ж той “спочаток”? І де ж ці люди?
Початок – Україна, у сьогоднішніх кордонах з її українською нацією. А людей з чистих серцем, розумних, діяльних, слава Богу, маємо вдосталь. Треба знову йти в народ, знову пояснювати, куди нас ведуть і хто веде. Пояснювати куди і за ким треба йти.
Але головна ставка – на молодь! Ще не вся вона “загублена”, ще не вся вона в “караоках”, “хочешстатьзвьоздах”, “кучманашпрезидентах”...
Повертаючись до спогадів 10-літньої давності, гостро відчуваєш, як багато і по-іншому ми могли б зробити для справжньої України, і як багато ми втратили, наробили помилок, йдучи манівцями...
І як би хотілось, щоб хоч у 20-у річницю від часу проведення першої сесії першого демократичного скликання Львівської обласної ради можна було б сказати, що ми пройшли, хоч із втратами, відтинок часу невизначеності, бідності, застою, псевдодемократії. А перед нами – шлях демократії у нову Європу, бо вже маємо орієнтир на побудову власне Української Держави, бо вже є добра економічна і соціальна база для цього. І вже йде формування справді громадянського спільства. Хіба ж це така недосяжна мрія?
Адже ми можемо! Бо ж змогли у кінці 80-их - на початку 90-их. Адже не боялись, хоч могли депутатські крісла поміняти на зеківські нари, на відміну від деяких самозакоханих теперішніх...
|
|
