Віра Вовк: Я розширюю кордони України
– Пані Віро, чи спілкуєтеся ви з бразильськими письменниками?
– Я мала ближчі стосунки з літераторами старшого покоління: такими, як Карлос Дромодендраде, Мануель Бандейра. У нас було гарне спілкування. Я їм робила переклади українською мовою (вийшла книжечка “Зелене вино”). Ми спілкуємося, я би сказала, не дуже часто, тільки в міру потреби, і вони дуже гарно ставляться до мене і до української літератури, завжди дарують свої книжки, переклади. Я належу до бразильського пен-клубу, уже побувала, як представниця бразильського пен-клубу, у Вірменії, у Югославії. Але більш інтимне спілкування – з бразильськими музиками. Товариство музикантів є дуже приємне. Також спілкуюся з мистцями, деякі постійно до мене приходять, ми відвідуємо різні заходи. Взагалі, культурне життя в Ріо-де-Жанейро дуже цікаве.
– Народи Латинської Америки дуже плекають своє національне коріння, і це особливо відчутно в сучасному мистецтві і літературі.
– Так, очевидно. Візьміть, для прикладу, музику Віли Лобоса – всі його великі твори, симфонії мають народні мотиви. Бразильці в мистецтві дуже радо заховують індіанські мотиви.
– У вашій поезії так само є вкраплення інших культур.
– Так. Я вважаю, що таким чином поширюю границі України. Очевидно, я завжди, навіть як буду писати до Мартіна Лютера Кінга, буду вживати частини Negro spiritual’s у своїх віршах, але все ж таки той вірш буде українським, там душа українська. І взагалі, я друкувала багато книжок кількома мовами – оригінал, а поруч переклад на інші мови. Але завжди український оригінал був першим. Так що навіть там, де його ніхто не читає (бо книжки розходяться переважно в бразильському середовищі), український текст завжди є на першому місці.
– Якими мовами ви перекладаєте свої вірші?
– Португальською і німецькою, бо це мови, якими я добре володію. Я сама германістка. Так що пишу плинно по-німецьки, наче німка. І так само по-португальськи, бо вже сорок років в університеті – то вже дечому навчилася.
– Чи доходять до вас новинки того літературного процесу, який твориться в Україні?
– Ви знаєте, мало. Я вам скажу, що до мене взагалі мало новин доходить. Уявіть собі, що я щойно в Києві довідалася про трагедію в домі Павличків. Я взагалі про це нічого не чула. Ми з ними листувалися, Дмитро Павличко мені писав з Варшави, і навіть запросив їхати через Варшаву, а потім перестав писати. Я подумала, що він дуже заклопотаний, і сама не писала. А тут – приїжджаю до Києва і про все дізнаюся. А наша локальна українська преса подає досить скупі відомості. Одна газета зовсім парафіяльна, в ній більше говориться про перше причастя діточок десь на колоніях, ніж про світові справи. Друга – це вже така більш загальна, “Хлібороб”, але і в ній відомості дуже неповні, може, хіба якісь відозви президента.
– Коли ви востаннє відвідували Україну?
– Три роки тому.
– А чи ви бачите якісь зміни?
– Скажімо, економічно, може, дещо й краще. Добре, що у Львові поліпшилося з транспортом, з’явилися ці маленькі автобусики. Але пенсіонери, мабуть, живуть у такій самій біді, як і раніше, правда? Це дуже сумно. Моя родина живе в Києві, мій брат – інженер-нафтовик – заробляє страшенно мало, якихось 40 долярів на місяць. На ці гроші людина ніяк не проживе. Якби не те, що вони мають десь за містом городчик, де садять картоплю і все інше, і якби не платня дружини, яка працює вчителькою в школі, то не знаю, як би вони вижили. Це становище дуже погане, але що зробиш...
– Але, як ви самі сказали на вечорі, у Бразилії існують дуже бідні верстви населення, ще бідніші, ніж в Україні.
– Так, багато надзвичайно бідних людей. Ви ідете вулицею – люди сплять просто неба, діти бездомні тиняються, просять грошей. Тут, я бачу, також уже починається – прошаків повно на вулицях. Але тут, в Україні, ви би не змогли спати на вулиці, а в Бразилії можна, бо гаряче.
– Де ви найбільше відчуваєте свою батьківщину?
– Ясно, що в Україні. Які можуть бути сумніви? Я все життя жила поза Україною, але в мене дуже велике почування коріння, моєї приналежності до України. Мої батьки були дуже свідомі, мої діди також. Вони тут, у Бориславі, поховані. Я відвідала їхні могили. Батькової могили я не знаю, бо він згинув у Дрездені під час нальоту, і тому я йому зробила пам’ятник біля могили моїх дідів і моєї матері (я перевезла її прах із Бразилії сюди). Отже, я відчуваю, що з цієї землі зліплена, так що немає жодного сумніву, до якої нації, до якої культури я належу. Це є і завжди буде Україна. Я просто розширюю кордони України, везу на Україну інші простори.
– Бразилія від нас дуже далеко, але не можна заперечити впливу бразильських письменників на нашу літературу.
– Я вам скажу, це нормально. Наприклад, дуже тяжко жити в Німеччині і не мати впливів французьких письменників і мислителів. Деякі постаті у світовій літературі творять цілу школу. Наприклад, такі, як Георг Тракль, німецький експресіоніст, чи як Пауль Целян. Або Кафка – мало яка країна не знає цього імені.
– Чи ви знайомі з таким популярним зараз Пауло Коельо?
– Я знайома так, що я його не люблю. Я вважаю, що він має надзвичайний успіх, заробив страшно багато грошей, він грає на усіляких містичних моментах, але це дуже несерйозно. Серйозні письменники з того сміються. Він пише бестселер за бестселером, бо він з того живе, і дуже непогано живе. Але це несерйозно. Я маю таку одну подругу, яка покинула справжню літературу, щоб написати кілька порнографічних романів. Вона каже: я собі зароблю грошей, щоб потім писати серйозну літературу. Але мені здається, що це нечесно. Це наче обдурювати самого себе. Навіщо? Мені воно не потрібно.
– Мене вразило у ваших віршах, читаних на вечорі, те, що деякі мотиви й теми мені особисто є дуже близькими.
– Ви знаєте, ми живемо у такому самому поетичному підсонні. Я знаходжу подібні мотиви також у Калинця, але ж я не думала його наслідувати, ані він мене. Я вам скажу, що мені раз сталося. Я написала баладу про опришка з бузком між зубами, а пізніше знайшла цей самий мотив у Жане, перечитала і перелякалася: що ж це таке? Скажуть, що я від нього перебрала, а я і не читала цього твору. Було щось таке у повітрі, якесь коливання, коли ви потрапляєте на ту саму струну. Не раз так буває, що ви співаєте – і струни на якомусь інструменті відзиваються.
Розмовляла Мар’яна Савка
|
|
