КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
ДИВНЕ САМОГУБСТВО
Пані Галушкова лежала горілиць поперек ліжка і вже встигла охолонути. Це було видовище не для нервових: куля влучила у ліву скроню і вийшла через праве око. На килимі обіч ліжка лежав армійський бравнінг великого калібру. Складалося враження, що він випав із правої руки Галушкової.
Тим часом чоловік покійної давав на кухні свідчення комісарові Бонцю:
– Десь під обід я зателефонував додому, а Марта не взяла слухавки. Це мене занепокоїло, бо вона вже кілька місяців ніде не виходила з хати. Вона у мене, знаєте, була трохи теє... – Галушка знітився і постукав пальцем по скроні. –
Ну то я відпросився у шефа і чимшвидше чкурнув додому. Тобто швидко не вийшло, бо я довго простояв на кінцевій трамваю. Знаєте ту лінію НВ? Кінцева ж коло ринку, то поки кондуктор з вагоновим не зроблять усі закупи, нарід мусить товктися на зупинці. Лише за три квадранси я дістався додому. У брамі зустрів нашу дозорчиню, пані Лиликову, спитався, чи моя жінка не виходила з камениці. Вона дуже здивувалася, бо знала про Мартину хоробу, і засвідчила, що ввесь час була на місці, тільки в обід на годинку виходила. Потім ми разом з пані Лиликовою піднялися нагору. Я намагався відімкнути двері, але з тамтого боку у замку був ключ. Зрештою, можете глянути – він і зараз там стирчить. Ми з пані Лиликовою і дзвонили, і пукали – все марно. Довелося виважувати двері.
– Як то? – здивувався Бонцьо. – Ви вдвох із тендітною жінкою виважили важкезні двері?
– Тендітною? – пхикнув пан Галушка. – Ви, певно, ще не виділи пані Лиликової. Та вона тільки трохи натиснула своїм – гм! – тендітним плечиком, то двері і тріснули, як горіхова шкаралупа.
– Добре, прошу продовжувати.
– А шо там продовжувати? Марту ми побачили відразу з порогу, бо двері з передпокою до спальні були широко відкриті. Пані дозорчиня хтіла бігти по лікаря, та я якось одразу відчув, що жаден лікар вже не дасть тут ради. То зателефонували до вас. Казали лікар, аби я не лишав Марти самої, та де мав взяти гроші на доглядальницю?
– Ви пізнаєте цей пістолет? – інспектор підняв з підлоги важкий бравнінг.
– Так, це мій пістолет. Лишився у мене ще з війни. У нашій дільниці ліпше ходити озброєним.
– А де ви його тримали?
– У верхній шухляді креденсу.
– То мусили б замикати ту шухляду, знаючи, що ваша жінка... теє...
– Та мусив-бим. Шо тепер казати – пізно.
– Чи є із вашого льокалю якийсь інший вихід?
– Ні, чорного ходу немає, а вікна було замкнено. До того ж, у нас четвертий поверх і стіна цілком гладка.
– Гм, дивно, що ніхто з сусідів не чув пострілу. Бачу, що стіни є вельми
тонкими.
– Справді, якесь чудо, – погодився Галушка. – Стіни в нас усього у півцеглини. Дідько б забрав тоті нові камениці! Не зітхнути тобі, не засміятися – у сусідів кожде слово чути, як із радіва. Та ви не сушіть собі голови, пане комісаре. Я взагалі не мусив вас турбувати. Треба було відразу телефонувати до похоронного бюра. Марта остатнім часом усе твердила, що хоче вмерти.
У цю мить дверний проріз повністю заповнило вельми масивне жіноче тіло.
– О, – гукнув Бонцьо, зриваючись на рівні ноги, – це, мабуть, вельмишановна пані Лиликова!
– Так, це я, – велично кивнула жінка-гора. – А ви той самий комісар Бонцьо? Ну як, вдалося вам розплутати тоту справу?
– Та де, ніяк не можу впоратися, заким не отримаю ваших свідчень.
Лиликова вдоволено мрукнула і протиснулася у двері.
– Це ж вельми дивна справа, чи не так? – зашепотів до неї Бонцьо.
– Дивна? – могутній бас дозорчині гримів на цілу каменицю. – А шо тут дивного? Марта була пришелепуватою вар’яткою. Пан Галушка жалів її і не віддавав на Кульпарків. А цій дурепі ще ввижалося, жи він хоче її забити.
Вона навіть ходила на поліцію і списувала з нього протокола. Ну, там швидко второпали, шо то за одна.
– Я бачу, що ви дуже мудра і спостережлива жінка, – захоплено вигукнув Бонцьо. – То ви переконані, що в тій справі нема ніц дивного?
Лиликова звела до стелі маленькі слонячі очі і глибоко задумалася:
– Маєте рацію, пане комісаре, одне диво впало мені у вічі. Кудись зникла подушка з Мартиного ліжка.
– А чому ви це зауважили? Це була якась особлива подушка?
– Та подушка була люксусова, з чистого пуху. Я все хтіла її відкупити в Галушків. А та вар’ятка вперлася – і не з місця. І де вона могла подітися?
– Що ж, – кивнув Бонцьо, – обіцяю вам розшукати тоту дивовижну подушку. Панові Галушці вона навряд чи згодиться, бо у в’язниці йому дадуть казенну.
Чому сусіди не чули пострілу, і чому Бонцьо підозрює пана Галушку у вбивстві?
І якщо той і справді вбив свою жінку, то в який спосіб йому вдалося зімітувати самогубство?
Відповіді – наступного четверга
Відповідь на кримінальну загадку “Підпал”, вміщену у “Поступі” від 18 травня:
Спробуйте-но швидко з’їхати на руках по линві з третього поверху, а потім гляньте на свої долоні. Та і линва після такого трюку навряд чи залишиться сніжно-білою.
Л. А.
|
|
