REVJU
Здавалося, що вже всі свята у травні ми повідзначали. Але де там. Минулої неділі малис’мо Свято Героїв – на честь героїчної смерті Миколи Міхновського, Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Такі ми вже є, що радше та з більшою помпою відзначаємо роковини смерті національних провідників від рук московських та жидівських убивць чи дати поразок нашого війська (Крути, Берестечко...), ніж річниці славних українських перемог, яких теж було чимало в історії, але чогось жодна не святкується з таким розмахом та помпезністю. А може, просто не дозволяють?
Так, панове, нашим можновладцям просто не вигідно, щоб нація відчула свою силу, позбулась нав’язуваного їй комплексу меншовартості та стала справжнім господарем у власній державі. Так робили за царя, за цісаря, за більшовиків та за поляків. Так робиться у незалежній Україні. 1 листопада 1998 року – виняток, пов’язаний із майбутньою президентською кампанією, бо наступного року, коли Кучму вже “в основному” вибрали, поляки приділили цій річниці більше уваги, ніж українська влада. Та й мали рацію, бо в листопаді 1918 року ми легко здобули галицьку столицю – і так само легко віддали її супротивникам.
Та до листопада далеко, а враження від Свята Героїв ще свіжі. Минулої неділі кілька тисяч ветеранів визвольних змагань – представників національно зорієнтованих партій та громадських організацій – дефілювали від каменя, де колись мав би бути пам’ятник Степану Бандері, до центру міста. Йшли, хоч і без багатьох провідників, котрі не мали охоти ламати обцаси на львівській бруківці (рухівська верхівка, наприклад, приєдналась до походу лише біля свого офісу на вулиці Коперника), але з піднесеним настроєм, з піснями, прапорами та хоругвами. Біля пам’ятних таблиць і знаків вислуховували учасники походу патріотичні промови, а УНСОвці викрикували час від часу грізні гасла.
Та біля міської міліції хтось поставив на самій середині вулиці три авта, і сивочолі комбатанти та молоді хлопці в одностроях УНА-УНСО і СНПУ мовчки та покірно обходили іномарки з порожніми міліцейськими кашкетами у салонах, відступаючи їм середину вулиці Степана Бандери, і навіть не зупинялись біля пам’ятної таблиці на честь жертв, замордованих енкаведистами у в’язниці на Лонського.
Не думаю, що львівське міліцейське начальство не знало про час та трасу недільної дефіляди, бо заздалегідь було перекрито рух трамваїв та автотранспорту на відповідних вулицях. Напевне, мають вони десь оте Свято Героїв або просто захотіли показати масам, хто в місті господар.
Складається враження, що у правоохоронних та силових відомствах працюють люди не лише байдужі, але й відверто ворожі до українства. У підрозділах, що працюють з населенням (військових комісаріатах, паспортних відділеннях) співробітники спілкуються між собою російською мовою, її ж переважно і нав’язують відвідувачам. Лише коли хтось із них рішуче продовжує говорити українською, з явною неохотою переходять на державну мову. Минулого року один із заступників керівника Львівського обласного управління СБУ навіть на прес-конференції для місцевих журналістів спілкувався лише мовою чужоземної держави. Його шеф тоді просив вибачити і обіцяв, що підлеглий незабаром вивчить державну мову країни, якій служить. Можна лише собі уявити, як ці люди, яких змушують час від часу спілкуватись українською, ставляться до нашої мови, культури, держави, як виховують своїх дітей. Тому нема чого дивуватися, що синок високого керівника від міліції, офіцер українського війська дозволяє собі мордувати народного артиста Ігора Білозіра. Так само, як їх попередники мордували Володимира Івасюка, Василя Симоненка, Василя Стуса... І все їм сходило з рук.
А тепер ці люди “будують” Українську Державу. Як за комуністичних часів, так і тепер не побачите галичан серед найвищих керівників війська, правоохоронних відомств, податкових та митних служб. Не лише в Києві, але й у галицькій столиці. Бо там є реальна влада, а не на декоративних посадах у представницьких органах. Краще вже ту посаду віддадуть людині, котра і слова по-українськи не скаже. Як отой головний податківець. Важко повірити, що науковець, професор, доктор геолого-мінералогічних наук Микола Азаров не годен за півтора десятиліття, що живе в Україні, навчитись нашої мови. А така людина своєю впертою затятістю змушує своїх підлеглих теж користуватись недержавною мовою, навіть коли про це і вголос не говориться.
На жаль, досі немає у нас поважних досліджень психологів, соціологів, культурологів про феномен панівної чужонаціональної верхівки у колоніальних та постколоніальних країнах. За комуністичних часів такі теми були заборонені, а тепер ніхто на такі дослідження не дасть грошей.
Можливо, холодна та мокра погода минулої неділі навіяла мені такі невеселі думки, бо не все так сумно і похмуро було на Святі Героїв. Грали оркестри, марширували зі співами муштровані школярі, священики освячували черговий Тризуб для Верховної Ради, міські та обласні керівники звертались до народу зі святковими патріотичними промовами... А ще подарували декому з колишніх політв’язнів та ще живих учасників визвольних змагань 58 новеньких біленьких “Таврій”. Аж півмільйона гривень витратили на цю акцію, майже стільки, що і на “Мерседеси”. А одночасно і підтримали вітчизняного виробника, і людям радість зробили. Щоправда, на всіх не вистарчило, а дехто не зовсім слухняний, щоб йому такі подарунки робити. Та будуть ще Свята Героїв і у наступних роках, якщо “господарі” дозволятимуть їх проводити.
А ще приїжджав до Королівського столичного міста Львова голова Національного Фронту Франції Жан-Марі Лє Пен, який закликав нас не пробачати комуністам і остерігатися підступних американців, що хочуть загарбати увесь світ. А головне – не дати вимерти українській нації та європейській расі. Тож націоналісти всіх країн, єднайтесь і... кохайтесь!
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
