Трагедія, якої могло б не бути
В.Вітковський, депутат Львівської міської ради
Український співак став жертвою російськомовних хуліганів. У Львові, а не, скажімо, десь у Донбасі... Трактувати цю подію можна по-різному. Звісна річ, засилля злочинності триває не від учора; кримінал є явищем позанаціональним і позачасовим, а російський мат – його загальновизнаним “есперанто”. Однак, погодьмося, що років десять тому у Львові навряд чи могло б статися щось подібне й що побиття І. Білозіра – вияв очевидного зростання агресивності російськомовного “криміногену”. Агресивність же, своєю чергою, супроводжує повсюдний наступ “общепонятного” на галицьких теренах. На тлі цього наступу самоправство вандалів стає подією радше знаковою, ніж випадковою. Алкоголь лише демаскує руйнівні інстинкти, розвинені у процесі тривалої агресії, а не в самий момент “прийняття дози”. Успішне національне відродження, допоки воно відбувалося, робило неможливими “випадкові” хуліганські акції такого роду.
Але чому знов наступає ворог? Навіть у Галичині, де українська мова та культура мають принаймні безсумнівну “кількісну” перевагу... Наберімося мужності визнати гірку правду: русифікація триває, бо ми самі Їй сприяємо.
Самі ж українці й є головними її носіями. Хто спонукає львів’ян масово розкуповувати “Факти” і “Комсомолку”? Хто замовляє на наших весіллях і дискотеках музичний супровід? Хіба зловісна “рука Москви” вкладає в уста земляків російські матюки? Хіба на звертання російською українці відповідають “не розумію”, як литовці чи естонці? Хіба плекають чистоту мови, як мешканці крихітної Словенії? Хіба так само послідовно вишукують у телеефірі УТ, як російськомовні – свій “рятівний “Інтер”?..
Русифікація була б абсолютно неможливою без тисяч і тисяч її “волонтерів” з лав корінного населення. Таких волонтерів, якими не диспонує російська мова в Прибалтиці чи Закавказзі. Тому абсолютно неадекватною характерові та масштабам русифікаторської загрози є “протидія” патріотичних сил, що зводиться до тиску на владні структури задля “вжиття заходів”. Понад те, як засіб “випускання пари” подібна “боротьба” робить величезну шкоду. Даймо спокій владі! Жодна влада в світі жодної мови не відродила. Не надто заважати конструктивним зусиллям патріотів рідного слова – це те найбільше, на що спроможна будь-яка влада в цій справі.
В Україні загалом і в Галичині зокрема панує абсолютно хибна (сказати б – “алхімічна”) концепція мовного відродження. Протягом тривалого часу автор цих рядків усно й письмово намагається привернути увагу до існування альтернативних концепцій. Та, мабуть, проповідник комп’ютеризації серед папуаських племен пишався б значнішими здобутками... Українське суспільство має високу “інноваційну відпірність” (не лише в мовному питанні), а консерватизм “національно свідомого” середовища залишається взагалі “непробивним”. Безплідні ідеї пошуку “прихованих ворогів українства” та благодійного втручання “своєї” влади подобаються “патріотичній” ментальності більше, ніж гірка правда про те, як самі себе зневажають українці.
Свого часу разом з іншими депутатами Львівської міської ради я голосував за створення комісії сприяння утвердженню державності української мови та державної символіки, не плекаючи, однак, великих надій, принаймні й не бачив у цьому акті чогось шкідливого... Тепер мушу визнати, що помилявся. Бо діяльність подібних комісій – це бої на третьорядних ділянках фронту під час безперешкодного просування противника на стратегічних напрямках. Між тим “канонада” таких боїв навіює національно небайдужим громадянам розслаблену дрімоту: все гаразд, влада дбає про мову, влада щось робить – можете спати спокійно... До речі, в мовному житті, як і в інтимному, щось “могти” мусимо тільки ми самі.
Трагедія, що сталася, мусить, зрештою, вивести нас із цього блаженно-маразматичного розслаблення. Ми робимо не те, що треба робити! За це над нами збиткуються, зневажають нас і збиткуватимуться та зневажатимуть надалі, можливо, ще жорстокіше.
Тож, шукаймо правильних шляхів! Переходьмо від алхімії до правдивої науки, від ритуально-магічних дій для порятунку мови – до конструктивної праці!
Агресії п’яної чужинської наволочі можна протиставити лише фронтальний наступ українського відродження – мирний, але невпинний і нездоланний.
|
|
