Мудрі держави прагнуть до НАТО
ВІЛЬНЮС
Денис МІНЧУК
У литовській столиці Вільнюсі відбулася конференція, присвячена ролі НАТО у європейській політиці безпеки, на якій представники дев’яти країн-кандидатів на членство у Північноатлантичному альянсі висловили бажання щонайшвидше потрапити до цієї організації. Причому – одночасно. Присутній на конференції генеральний секретар НАТО Джорж Робертсон, попри запевнення у підтримці цих прагнень, все ж таки не наважився назвати хоча б приблизної евентуальної дати прийому нових членів до Альянсу.
Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Македонія та Албанія хочуть стати членами НАТО вже 2002 року, коли відбудеться найближчий саміт Альянсу. У п’ятницю керівники зовнішньополітичних відомств цих країн підписали декларацію, в якій йдеться про спільні зусилля щодо “творення неподільної та вільної Європи в спілці з європейськими державами, США та Канадою як фундамент стабільності та безпеки”.
Дивує не сам факт цих прагнень (оскільки вони є далеко не новими), а те, що ці країни вирішили піти спільним фронтом для досягнення своєї мети. Раніше ж бо у відносинах між цими країнами характерним був дух суперництва, адже кожна намагалась продемонструвати НАТО, що її кандидатура є кращою. Очевидно, що зміна тактики пов’язана зі зміною ситуації. Французька Le Temps вважає, що країнам-кандидатам необхідно було довести свою дисциплінованість і солідарність, оскільки нині Альянс вже має певні труднощі через прийняття трьох нових членів (Чехії, Польщі та Угорщини): “і без того важко досягти прийняття одноголосного рішення з 19 членами, на кажучи вже про 28”. Але, насамперед, припускає газета, це пов’язано з приходом до влади в Росії нового президент Владіміра Путіна, котрий хотів би повернути своїй країні втрачені авторитет і вплив на міжнародній арені. Очевидно, що “одного разу нове розширення НАТО може наштовхнутися на непереборну опозицію” і “таким чином мова іде про те, щоб якомога швидше вступити в НАТО у зв’язку з ризиком взагалі ніколи не стати членом Північноатлантичного альянсу”.
Знаменита багатовекторна політика нашої держави не дає нам підстав для вирахування якихось шляхів здобуття Україною членства в НАТО. Тим паче, що самі творці цієї політики стали заявляти (ніхто навіть не тягнув їх за язик!), що “нині питання про вступ України до НАТО не стоїть, а всі розмови про вступ України до НАТО не приносять користі українській стороні, а лише завдають шкоди її політичному іміджу”. Очевидно, що такі заяви роблять, щоб запобігти якимось підозрам, а звідси – і гніву з боку великого східного сусіда. Адже зовсім недавно Владімір Путін “попередив”, що наближення військових альянсів до кордонів Росії загрожує інтересам та безпеці його країни.
Навіть генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, котрий також приїхав до Вільнюса, мусив обережно вибирати свої слова. Похваливши підписання Вільнюської декларації і назвавши її “добрим сигналом”, він все ж таки остерігався давати якісь конкретні обіцянки. Робертсон наголосив, що, окрім розширення організації, іншою важливою метою є покращення відносин НАТО з Росією. Без цього, за словами генсека, “нова архітектура безпеки була б неефективною”.
|
|
