BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 23 травня 2000 року |

Сьогодні Львів дуже потребує нашої любові...

– Спілкуючись з людьми старшого покоління, чи то корінними киянами, чи варшав’янами, чи одеситами, доводилося чути доволі схожі нарікання на те, що, мовляв, незважаючи на ріст, їхні міста втрачають свої культурні основи, свою самодостатність.

– У багатьох великих містах світу частка корінних мешканців є незначною і це суттєво впливає на ставлення їхніх мешканців до культурних надбань попередніх поколінь. Ця проблема для Львова є особливо актуальною. Можливо не стільки тому, що наше місто є гігантом індустрії чи фінансовим центром. Причина дещо в іншому – Львів протягом останнього століття, маємо на увазі передовсім період Другої світової війни та перші повоєнні роки, пережив дуже серйозні потрясіння, своєрідну “клінічну смерть”. На щастя, місто таки відродилося, хоч я пам’ятаю, коли у Львові корінних львів’ян можна було “на пальцях” перерахувати. Було дуже боляче бачити як за короткий час місто наповнилося людьми, які були цілковито чужі його духу, його природі. Та час гоїть рани. З сорокових та п’ятдесятих років змінилося не одне покоління. Однак і сьогодні наш Львів поступається багатьом центрально-європейським містам (не говорячи вже про Західну Європу) рівнем своєї культурної активності. Справді, якщо порівнювати з Краковом, чи Вільнюсом, пересічний львів’янин значно рідше відвідує театри, концерти, музеї, виставки. Думаю також, що не кожен мешканець Львова може гідно запрезентувати своє місто його гостям, показати його пам’ятки, розказати про історію.

– Де ж щезли ті “з діда-прадіда” корінні львів’яни, які повинні були б берегти та примножувати культурні надбання міста?

– Після захоплення Львова польським королем Казимиром Великим в 1340 p. десь до середини ХХ століття до міста постійно напливала велика кількість вихідців з польських етнічних земель. Права корінного руського населення всіляко притіснялися і з часом польська культура стала в місті домінуючою. Багато місцевих магнанів та шляхтичів, щоб зберегти свій вплив у суспільстві та розширити свої можливості поступово полонізувалися. Оселялися у Львові також німці, вірмени, євреї, які піддавалися значному впливові польської культури. Так десь у середині XIX ст. корінні українці-русини у Львові становили приблизно десяту частину населення міста. Розвиток капіталізму та національне відродження внесли свої корективи в цей процес і до початку сорокових років галицьким українцем у Львові був уже кожний четвертий його мешканець. Кінець еволюційному розвитку цих процесів поклала Друга світова війна. Спочатку Гітлер по-звірячому знищив чверть населення міста (всю єврейську громаду), потім Сталін успішно позбувся майже всіх львів’ян-поляків (переселив до новоствореної Польської держави-сателіта). Разом з євреями - це три чверті тогочасного населення міста. Решта, у своїй більшості або вчасно втекли на захід, або були силоміць вивезені до Сибіру. Таким чином, у “сталінський період” історії Львова справжніх львів’ян в місті майже не було.

– До війни у Львові проживало 340 тис. мешканців. Хто ж прийшов на їхнє місце?

– У перші повоєнні роки до Львова наплинула велика кількість “партійно-господарського” активу та колишніх військових з Східної України та Росії. Для “совєтів” це був своєрідний закордон – багаті кам’яниці, майже не знищене війною міське господарство і таке інше. Уже пізніше, в хрущовський період, Львів почали масово заселяти вихідці з навколишніх сіл та сусідніх областей. У брєжнєвські часи ця категорія населення стала в місті домінувати.

– Багато розмов точиться навколо того, що населення Львова є структуризоване за географією його походження. Впливових людей міста ділять на т.зв. “тернопільський”, “волинський”, “хмельницький” клани.

– У цьому нема нічого дивного. Адже цілком природно, що молода людина, яка потрапила до міста з сусідньої області, намагалася знайти собі друзів-земляків. У чужому середовищі їй потрібні були підтримка, допомога, співчуття. Але є й інший бік медалі. У радянський період керівну посаду в місті та області рідко коли могла посісти місцева людина.

– Чи характерна така солідарність для корінних львів’ян?

– Очевидно, ті корінні львів’яни, які чудом залишилися в місті після війни, мали між собою певні стосунки. Дуже часто між більшістю з них можна було навіть віднайти якісь далекі родинні зв’язки. Адже ще до війни львів’ян-українців насправді було не так уже й багато. Але на практиці стосунки між ними не мали великої користі. За кожним місцевим можна було знайти якісь минулі “гріхи”. Люди, яким вдалося пережити сталінський терор, боялися близького спілкування з будь-ким, бо добре знали з досвіду, що це може принести великі неприємності. Львів’яни здебільшого замикалися у вузьких родинних колах. Не було також особливого прагнення просунутися соціальною драбиною, на відміну від дітей колгоспників, які у своєму житті повинні були починати все з нуля.

– Хто, на Вашу думку, може назвати себе стовідсотковим львів’янином?

– Очевидно, йдеться тут не стільки про походження, скільки про відчуття прив’язаності до рідного міста Якщо людина відчуває себе невід’ємною складовою свого міста, то, зрозуміло, вона і є “стовідсотковим львів’янином”. Я ж особисто не народився у Львові і певну частину свого життя прожив в інших містах. Однак Львів для мене є рідним містом. Наші родинні коріння у Львові сягають ще XVII століття. Тоді тут оселився козацький полковник Петро Головацький, нащадком якого була моя бабуся – Олена. Уродженцем Львова був також мій батько – о.Володимир. Після закінчення студій в Українському таємному університеті та Духовній семінарії, він був висвячений й скерований для душпастирської праці в село Підбірці, поблизу Львова. Згодом отримав парафію в селі Чорнушовичі, теж недалеко від міста. Саме в цьому селі у 1935 p. я й народився. Батько завжди брав активну участь в українському культурно-релігійному житті й багато часу перебував у Львові. Саме він привив мені велику любов до нашого міста.

– Чи залишилися у Вашій пам’яті якісь події з довоєнної історії Львова?

– До війни я був ще малою дитиною й майже нічого не пам’ятаю. Більш-менш чітко я почав усвідомлювати все, що навколо мене відбувається, лише з перших днів війни. Саме тоді відбулося моє перше життєве потрясіння, яке кардинально змінило спокійний плин життя усієї нашої родини. Пам’ятаю, як на наше подвір’я в Чорнушовичах прийшли одягнені в дивні смішні шинелі та “будьоновки” червоноармійці. Не вникаючи в суть справи, вдерлися на плебанію, арештували батька й повели його до Львова. На підході до сусіднього села Германіє (тепер Тарасівка) червоноармійців обстріляв невеликий загін польських військових, які, незважаючи на поразку своєї армії, не мали наміру здаватися в полон. Зав’язалася перестрілка, з якої скористався батько. Він щодуху побіг додому, запряг коня, посадив на фіру маму з меншою сестрою, нашу бабусю і мене. Майже нічого з собою не прихопивши, польовими дорогами ми поїхали до Львова і далі - до Перемишля.

– Ви мали намір виїхати закордон?

– Так хоча кордону як такого ще не було. Заплативши кому слід в Перемишлі, вдалося отримати якусь довідку, і нас пропустили на німецький бік Сяну. Таких, як ми, тоді було сотні. Звідти ми поїхали до Кракова, де жила наша далека родина та якісь давні бабусині товаришки. Краків дуже подібний до Львова й ми швидко адаптувалися до життя “на еміграції”. Звичайно, було тяжко, але завдяки працьовитості батька ми були непогано матеріально забезпечені, мешкали в центральній частині міста в просторій квартирі на вул.Гродській 33. Великим потрясінням для всіх нас була раптова смерть восени 1940-го р. моєї молодшої сестри Лесі. Саме тому Краків став для нас немилим і ми мріяли повернутися до Львова. Невдовзі після початку німецько-радянської війни, в кінці липня 1941 р., батько отримав дуже теплого листа від тодішнього ректора Богословської академії о.Иосифа Сліпого. У цьому листі батька було запрошено до Львова. Ми одразу ж скористалися з цієї нагоди. Пам’ятаю, як із залізничного двірця на фіакрі ми доїхали до центру міста. Взагалі Львів тоді, в порівнянні з Краковом, видався мені дуже брудним і занедбаним містом. Батько тоді одержав місце співробітника при Преображенській церкві, парохом якої був о.д-р.Гавриїл Костельник. Наше помешкання якраз було через дорогу від церкви – на вул.Корняктів 1. Також батько став катехитом у гімназії та вченим секретарем Богословської академії.

–Яким було життя в окупованому німцями Львові?

– Цей період я завжди згадував з ностальгією – батько був ще живим, все що відбувалося навколо мене я сприймав з дитячою безтурботністю... Мушу наголосити на тому, що батько використовував кожну нагоду для того, щоб розказати мені про Львів, кудись зі мною піти та показати мені щось цікаве. Запам’яталося як декілька раз ми ходили на популярну серед львів’ян виставку “Скляний чоловік” на вулиці Коперніка. Часто ходили ми до Міського театру, до кінотеатрів “Одеон”, “Коперніка”, “Люна” та українського кінотеатру, який був на вулиці Францисканській (тепер Короленка).
Однак загальна ситуація в місті здебільшого була дуже напруженою. Навіть тоді, коли бойові дії відбувалися за тисячу кілометрів на схід від Львова, постійно відчувався стан війни. Німці справді поводили себе в місті як окупанти. Ввели комендантську годину, було багато інших обмежень щодо цивільного населення. Постійно відчувалася нестача продуктів харчування. Була строга карткова система, а ті продукти, які можна було придбати на чорному ринку, коштували дорого. Незважаючи на рішучі заходи влади, весь час у Львові існував чорний ринок. Своєю політикою щодо місцевого населення німецька влада серйозно підривала свій авторитет. Люди поставлені були в такі умови, коли вихід з скрутного становища можна було знайти лише обійшовши існуючі правила. На галицькому ринку за найтвердішу валюту – американські долари можна було купити що завгодно. Німці добре знали про це і періодично влаштовували там облави. Тому перебувати на ринку було завжди небезпечно

– Німцям зазвичай приписують такі риси національного характеру як педантичність та законослухняність. Чи можна було дати таку характеристику представникам окупаційної влади у Львові?

– Загалом так. Важко собі уявити, щоб німецький солдат чи офіцер займалися якоюсь “самодіяльністю”. Вони завжди діяли чітко за наказами свого командування. Інша справа, що правовий статус цивільного населення не відповідав елементарним вимогам дотримання людської гідності. Усе населення окупованого німцями Львова умовно можна було поділити на три категорії. До першої, найбільш привілейованої, належали громадяни Великонімеччини, які мали дуже багато пільг. Навіть у трамваях для них була відведена окрема частина. І коли одна частина вагону завжди була переповнена людьми, то інша (та, що була для німців) переважно була напівпорожньою. До другої категорії належало все місцеве населення, яке жило за законами Генерального Губернаторства – колоніальної держави, створеної з частини польських земель та Галичини. У найгіршому стані були євреї, їхні громадянські права постійно обмежувалися. Спочатку всі євреї були зобов’язані носити на одязі “зірку Давида”. Потім їх позбавили права самовільно виходити за межі гетто, створеного в північній частині міста – на Замарстинові та частині Клепарова. Євреї не мали права користуватися міським транспортом, ходити тротуарами і т.ін.

– У роки війни у Львові була знищена вся єврейська громада. Чи знали цивільні люди про те, що відбувалося?

– Відразу ж після створення гетто, євреїв водили на примусові роботи майже без охорони. Я добре пам’ятаю, як їхні колони проходили Краківською вулицею. Доброзичливці виносили їм хто що міг – від горохової зупи та кавалка хліба до якогось поношеного одягу та взуття. Нашою справою тоді було збирати у тих нещасних листи й передавати їх адресатам. Пізніше такі колони водили уже поліцаї, які своєю поведінкою були більш схожі на карних злочинців. Мешканців гетто часто перевозили на роботу спеціально підготовленим транспортом – вантажівками з обмотаним колючим дротом кузовом, або спеціальними трамваями, перший вагон яких був звичайним, таким, що перевозив людей, а другий був платформою, обнесеною колючим дротом й битком набитою невільниками. У великій тісноті вони змушені були стояти впритул один до одного. 1943 року німці повністю ліквідували гетто, а в’язнів знищили. Коли фронт уже наближався до Львова, то нацисти, щоб приховати цей злочин, почали викопувати трупи і спалювати їх. Місто тоді наповнилося страшним димом, солодкуватий запах якого переслідує мене усе життя.

– Чи проводили нацисти масові страти серед неєвреїв?

– Був ще у Львові Янівський табір смерті (в кінці теперішньої вулиці Шевченка) та фортеця-в’язниця “Цитадель”, в якій загинули тисячі військовополонених. Багато розмов серед львів’ян велося тоді про розстріл німцями в околицях міста цілого італійського корпуса. Було це у вересневі дні 1943 p., коли Італія капітулювала перед англо-американськими військами, а згаданий корпус відмовився присягнути на вірність Гітлеру.

– Як Ви та Ваші однолітки тоді сприймали всі ці події?

– Нам було важко збагнути й сприйняти ту велику трагедію, яку переживало людство, бо, здавалося, що відбувається вона десь поза межами нашого “подвір’я”, а весь цей страшний морд немовби не стосувався нас. Осягнути масштаби нещастя допоміг випадок. Бавлячись на подвір’ї, ми зауважили, що нацисти швидко зачинили браму зі сторони Вірменської і поставили біля неї стійкового. Далі блискавично розгортались події, які я ще довгий час не міг усвідомити: в одній вантажівці відкрили задній борт, зігнали звідти близько десяти в’язнів із зав’язаними ззаду руками та з білими пов’язками на вустах (це вже пізніше розповідали, що їм роти загіпсували). В’язнів вишикували посеред вулиці й по команді офіцера автоматники дали по них чергу, після якої ці нещасні попадали, ще деякий час здригаючись в передсмертних конвульсіях. Тут же до кожного з лежачих підходив офіцер й для “надійності” стріляв з пістолета у голову. Відтак уже інші солдати, беручи вбитих за руки й ноги, поскидали їх на другу машину. За мить усі вони поїхали в бік Театральної, залишаючи за собою на бруківці калюжі крові.

– Порівняно з багатьма іншими європейськими містами Львів не зазнав великих ушкоджень від бомбардувань у роки війни.

– Кам’яниці центру міста були збудовані переважно за австрійських часів надзвичайно добротно. Навіть коли бомба влучала в ціль, то, пробивши в будинку міжповерхові перекриття, на подальші нищення уже була нездатною. Ось чому не такими вже й страшними були для міста наслідки цих бомбардувань. Однак певних руйнувань місто все ж зазнало, особливо під час масових нальотів, які почали здійснювати з наближенням фронту. Перший такий наліт відбувся в ніч на 1 травня 1944 p. (як більшовики, так і нацисти вважали цей день своїм святом). Тоді, здавалося, військово-повітряній потузі більшовиків не буде кінця й краю. Тої ночі у місті було знищено велику кількість житлових будинків, то тут, то там палахкотіли пожежі, серед населення були жертви, люди були охоплені великою панікою. У нашому районі було зруйновано декілька будинків: кам’яниці між сучасним театром М.Заньковецької, Преображенською церквою та Народним Домом, а також кам’яниці з правого боку вулиці Краківської (якщо йти від Ринку). Вибух бомби мав настільки велику силу, що люди, які стояли в пивниці нашого будинку, усі вмить попадали, як підрізані колоски. У будинках прилеглих кварталів повилітали шиби й здеформувалися віконні рами.

– Чи вірили люди в перемогу німецької армії та як сприймали постійні поразки її на фронті?

– Кожний день радіо передавало “Німеччина веде бій і перемагає для Европи”. Незважаючи на це, у перемогу Німеччини ніхто уже не вірив. Що стосується нашої родини, то під впливом батькового старшого брата Василя ми ще з початку війни дуже скептично ставилися до військово-політичної потуги Німеччини. Доктор філософії Василь Кучабський на початку 30-х років брав активну участь у антифашистському товаристві ім. Стефана Георге та опублікував кілька статей з критикою політичної концепції націонал-соціалізму. Єдине, у що справді нам було важко повірити, так це у те, що Львів знову може опинитися в руках більшовиків.

– Чому ж ви не виїхали на Захід, як 1939 p.?

– У червні 1944 р. у мене народився молодший брат Борис. Добре пам’ятаючи, як померла на еміграції Леся, ми не наважилися на такий ризикований вчинок. Ніхто не мав тоді гарантії, що виїхавши зі Львова, зможе захистити себе й свою родину. Єдине, що ми вчинили, – це залишили Львів та оселилися в Глібовичах Великих. Батько зайняв там місце пароха, свого родича – о.Євгена Бобовника.

– Чи допомогла вам втеча зі Львова “на село” уникнути переслідувань?

– Не зовсім. Саме там батько помер від інсульту в червні 1945 року. Він не хотів переходити на православ’я, на що його намовляв неодноразово Г.Костельник. Власне напередодні смерті у нього відбулася з Костельником різка розмова, яка й вирішила батькову долю. Не знаю, чи було б для нас краще, якби ми тоді залишилися у Львові, бо всі наші львівські знайомі після приходу більшовиків або знайшли свою смерть (як, наприклад, й сам Г.Костельник), або були вивезені до Сибіру.

– Чи боляче було спостерігати як змінювався Львів у повоєнні роки?

– Після війни до Львова я повернувся на постійно тільки 1952 p., коли поступив до Поліграфічнго інституту. Повернення це мене боляче вразило. Здавалося, що я потрапив до якогось іншого міста. Важко було повірити, але більшовицька влада виявилася ще жорстокішою й непримиреннішою до Львова та його мешканців, ніж гітлерівці. Найбільш болюче мене вразив випадок, коли 1949 р. я прийшов на Личаківський цвинтар до могили мого діда та старшої батькової сестри. На місці родинного гробівця були свіжі поховання “визволителів”... Тоді дуже важко було повірити, що наше місто колись відродиться. Слава Богу, що з Львовом не сталося те, що з давнім Кенігсбергом (тепер – російський Калінінград). Однак, ще й сьогодні Львів далеко не той, яким він був у минулому. Прив’язаність його теперішніх мешканців до міста ще є надзвичайно поверховою. Діти тих, хто у повоєнні роки оселився у Львові, не мають тут глибокого коріння. Багато хто з них при першій же нагоді готові його залишити, шукаючи кращого життя чи то на Заході, у Москві, чи в тому ж Києві. Нехтуючи своїм корінням, насміхаючись з нібито провінційного Львова, ми зневажаємо самих себе. Бо власне та провінційність, про яку останнім часом можна почути стільки розмов, є передовсім наслідком нашої ж пасивності, браком нашої любові до рідного міста. Адже не вина Львова, що йому довелося пережити такі страхіття в роки війни. Тому я вважаю, що саме сьогодні Львів дуже потребує нашої любові, нашої поваги, нашої прив’язаності...

POSTUP - ПОСТУП
№ 89 (533), вівторок
23 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Кава для багатих
·Лє Пен: "Комуністам не можна пробачати!"
·МВФ знову в Україні
·Глобальна ліквідація ядерної зброї?

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Пролетарії проти червоних
·Розваги по-кандидатському
·За Білозіра і проти пісні...російської
·Потребують допомоги

НАША СТОЛИЦЯ
·Сила є. Буде й розум
·Освіта - справа не державна
·Чи поїдуть школярі в літні табори?
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Тернистий шлях референдуму
·Демократичний соціалізм вже в Україні
·Як забезпечити свою старість?
·Знову слухатимуть Лазаренка
·Ющенко в НАТО
·У Трудовій партії - розкол

ПОСТУП У СВІТ
·Мудрі держави прагнуть до НАТО
·Формування уряду завершено
·Хрест на мирному процесі
·Німці теж вимагають компенсації
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·МВФ знову в Україні
·Кава тільки для багатих
·Біржі знову лихоманить
·СВІТ

ПІДСУМКИ В ПОСТУПІ
·Коли фаворитам набридає вигравати
·Бундесліга - це чемпіонат, де грають вісімнадцять команд, а перемагає завжди "Баварія"

СПОРТ-ПОСТУП
·Старший Шумахер нарешті переміг удома
·Блискуча перемога Іванчука
·"Карпати": яка гра, такий і результат
·СПОРТ-БЛІЦ

ОГЛЯД У ПОСТУПІ
·Події тижня
·Рейтинг згадуваності

АРТ-ПОСТУП
·У місті гімназіальної юності
·Свято української музики
·Слово в обороні портретного живопису

ХТО Є WHO
·Львівське обласне керівництво

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Сьогодні Львів дуже потребує нашої любові...

ДИСКУРС ПОСТУПУ
·Парадокси постіндустріальної економіки
·Парадокси постіндустріальної економіки

ПОСТУП ГУЛЯЄ
·Балі та забави у Львові

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Прилетіло з вітром
·ГОРОСКОП