Слово в обороні портретного живопису
ПАРСУНА
Андрій ДОРОШ
До портретного жанру митці почали придивлятися віддавна – кілька десятків тисяч літ тому, ще з часів пізнього палеоліту, коли стали слабшати заборони, пов’язані з магією. Близько десяти тисяч літ тому творці змогли нарешті реалізувати те, що давно визріло в ремеслі, – можливість влучно передати риси конкретної особи. Першими відомими нам зразками таких портретних скульптур є жіночі голівки, вирізьблені з мамонтових бивнів з Брасемпуї (Франція) та Дольніх Вестоніц (Чехія). Відтоді європейсько-передньоазіатська культура не розлучається із портретним жанром.
Через скульптури владик Єгипту й Межиріччя, які повинні були утверджувати їхнє божественне походження, через неозорі галереї мармурових бюстів античних Греції та Риму, починаючи від переможців Олімпіад і закінчуючи коханками імператорів, іноді зменшуючи свою чисельність і знижуючи рівень (як у часи середньовіччя), а часом незмірно підвищуючи одне і друге (від епохи Відродження й донині), – портретний жанр невтомно фіксував королів і блазнів, полководців і красунь, жебраків і банкірів, учених і осіб духовного сану. Фіксував докладно, що від нього і вимагалося насамперед, намагаючись особливо не забріхуватися.
Звісно, траплялися й екстраваганції. Наприклад, французький маршал Рене де Шалон вказував у заповіті, аби його на надгробку зобразили точнісінько таким, яким він буде через три роки по смерті, що й було виконано. Понурі жарти полюбляли й німецькі майстри, але в цілому впродовж віків документальні функції портрета ніхто не підважував.
Важкого удару портретному жанру в малярстві завдав живописець, винахідник діорами Жак Луї Манде Дагер, який до спілки ще з одним французом, Нісефором Ньєпсом, у 1839 році довів до практичного застосування процес, який ми тепер називаємо фотографією. Документальна функція портретного живопису була поставлена на конвеєр. Від середини 1840-х років найширші кола суспільства: крамарі, солдати, злодії, консьєржки, модистки, проститутки – усі, хто був спроможний заплатити кілька франків, корон, марок, песо тощо – отримували можливість бути увічненими за допомогою нової техніки.
Художники занепокоїлися – кількість замовників портретів різко пішла на спад,. посполиті “мордописи” хутенько перекинулися у лави “дагеротипістів” (фотографів). Однак академічну “гвардію”, яка володіла престижними ательє, злякати було не так просто. Дехто з неї і далі розраховував на консервативні смаки імущих верств, молоді ж автори шукали нових стежок, недоступних дагеротипістам. У концентрованому вигляді ці пошуки узагальнив й оприлюднив французький художник-каліка порубіжжя XIX – XX ст. Анрі де Тулуз-Лотрек, який зосередив увагу на зацікавленості внутрішнім світом портретованих. Щоправда, йому це було й не важко, бо обертався він у середовищі паризької богеми, де аж роїлося від всіляких екстравагантних типажів. Це вивело жанр портрета з сліпого завулка, але зробило його незмірно складнішим до здійснення, бо ж далеко не кожен добрий рисувальник може водночас похвалитися й здібностями тонкого психолога. Такий стан речей існував віддавна, але тільки в останньому десятилітті набув виражених особливостей.
В Україні портретний жанр по-справжньому, а не епізодично, встановився допіру в XVI ст. Спочатку це були ктиторські та натрунні портрети для храмів (усіх зацікавлених відсилаю до монографій П. О. Білецького), а від середини XVII століття – і прижиттєві зображення, призначені для оздоби житла. Портретний жанр в Україні нерозривно пов’язаний з державобудівними процесами часів Хмельницького, Мазепи й Розумовського. Військова старшина, яка самоутверджувалася на полях боїв (характерно, що не тільки родинні, але й міські герби України насичені військовою атрибутикою – шаблями, луками, стрілами тощо), прагнула залишитися у пам’яті нащадків сповненою власної значимості.
І тут зустрічаємося з явищем, досить рідкісним у світовій культурі – психологізмом портретів, що йде “зсередини”. Сталося це через специфіку виучки малярів у монастирських майстернях, де їх готували на богомазів й оте “внутрішнє” було однією із складових частин підготовки. Тому богомаз від самого початку покладав рівновеликі акценти як на передачу подібності (в міру таланту), так і на духовність-психологізм портретованого. У XVIII ст. Україна дала Російській імперії цілу низку талантів, у тому числі й двох найвидатніших портретистів – Д. Левицького й В. Боровиковського. Правда, пізнє приєднання держави, яку почав будувати Петро I, до світової (європейської) культури давалося взнаки, свідченням чого може стати просте порівняння творчих манер сучасників – іспанця Гойї (1746 – 1828) і того ж В. Боровиковського (1757 – 1825). Без сумніву, що Гойя духовно далеко випереджував сучасну йому епоху, однак, будучи не набагато менш обдарованим, Боровиковський у Петербурзі приблизно настільки ж відставав від середньостатистичного мистецького рівня...
Упродовж всього XIX ст. портретний живопис в Україні не вибивався поза пересічні рамки провінційних запитів, і допіру з початком XX століття, з наближенням нової хвилі національного піднесення, як у Наддніпрянщині й Чорноморії, так і в Галичині, висунувся цілий ряд талановитих портретистів – О. Мурашко, П. Волокидін, М. Жук, О. Кульчицька, О. Новаківський та інші, які створили той фундамент, на якому зріс український психологічний портрет міжвоєнного двадцятиліття.
Друга половина століття в Україні не особливо сприяла портретному живопису. Живописці й скульптори виконували за вказівками “згори” портрети людей “потрібних”, але вбогих духом і часто примітивних аж до фантастичності. Ті ж нечисленні композиції, які створювалися за покликом душі, переважно дарували зображеним на них або ховали за шафу до ліпших часів. Тому й до нині ці полотна недоступні ні глядачам, ні спеціалістам, та й кількість таких творів порівняно невелика.
З іншого боку, слід відзначити дивовижну безтурботність навіть вельми культурних людей щодо живописних портретів. Чомусь панує думка, що фотографія вирішує всі проблеми фіксації зовнішності, що, звісно, є глибокою помилкою. Фото певної особи, навіть у величні моменти її існування, лишається не більше, як закріпленням лише одного моменту. Живописець, спілкуючись із натурою тривалий час, має можливість сказати про неї більше й вагоміше. Тому ініціатива виставки “Львівського портрету – 2000” є потрібною і своєчасною. Наскільки вона вдасться – незабаром побачимо.
|
|
