Нудота. Майже за Сартром
Нова кон"юнктура у центристському таборі та довкола нього
Тарас БАТЕНКО
Інколи, роблячи політологічний аналіз діяльності сучасного політикуму, задумуєшся: як то нудно на багатопартійному олімпі? Отак несподівано впіймав себе на слові і витяг із книжкової полиці “Нудоту” Жана-Поля Сартра. Хочеться позаздрити білорусам, бо, замість нудно-виснажливих конституційних післяреферендумних змін (білоруси пережили схожий до нашого референдум у листопаді 1996 року), вони обрали політичну динаміку, мало не барикадне протистояння. Ліво-правоцентристським партіям в Україні завжди бракувало духу авантюризму. “Нудотою” на українському грунті зветься політичний процес, який йде ні по низхідній, ні по висхідній лінії. Саме в рамках такої “нудоти” і працює чимала частина політичних сил центристського спрямування. Жодного тобі революційного рішення чи зсуву.
Центризм: хитрі паузи
Перефразовуючи Ж.-П.Сартра, наприкінці минулого року президент налякав парламент пеклом. Ідея референдуму, як розплати за політичні гріхи, струснула парламентською залою так, що вона розкололася.
З одного боку, за конституюванням на початку 2000 року парламентської більшості немає нічого дивного. Парламентська демократія взагалі може працювати лише в режимі протиставлення більшості меншості і усвідомлення себе такою. З іншого – більшість не може позбутися синдрому ситуативності (терміном “ситуативність”, з легкої руки О.Ємця, депутатський корпус звик пояснювати будь-яку зміну політичного клімату в парламенті). На початку 2000-го в парламенті помітне також певне ідеологічне прозріння. “Більшість” остаточно усвідомила свою антилівизну, а з тим і свою скоростиглу правизну. Тим не менше, не можемо ствердити, що в парламенті цілком зникли центристи.
Центризм усе ще є виразною вітчизняною практикою політичної кон’юнктури. Найбільш помітним ідеологом “втечі від ідеологій” у парламенті є нинішній заступник голови Верховної Ради України Степан Гавриш. Свого часу пробував заідеологізувати поняття “центризм” ще один народний депутат – Артур Білоус. Однак саме С.Гавриш обгрунтував це поняття як єдине, гідне для використання в парламентській залі. Найпомітнішою в цій проблемі стала його стаття “Політика центризму – це єдина альтернатива диктатурі цинічної влади”, яку він опублікував наприкінці 1998 року в, тоді ще не вельми опозиційній, газеті “День”. Відтоді центризм почав асоціюватися з політичним прислужництвом президентському оточенню. Втім С.Гавриш марно намагався переконати політологів у тому, що центризм є політичною ідеологією. Центризм – це радше означення місця вашого сидіння у певному політичному просторі.
Уособленням центристської лінії в Верховній Раді є також Олександр Волков так само, як і протегована ним депутатська група “Відродження регіонів”.
О.Волкова не можемо віднести до ідеологів-теоретиків. Він є адміністратор на межі геніальності, теоретик у практиці, український “анти-Джеферсон”, що спромігся перекроїти у країні систему політичної рівноваги. Чи варто дивуватися, що від березня 2000 року група “Відродження регіонів” стала другим за чисельністю депутатським об’єднанням? Позапарламентське дітище О.Волкова – партія “Демократичний союз” – поступово здійснює наступ на суспільну свідомість рекламними роликами-вітаннями. “Привіт” від Демсоюзу населенню передавали Бернард Шоу, Альбер Камю та ін. Нинішній політичний сезон насправді є затишшям для структури О.Волкова, відпочинком на межі нудоти. Адже можна собі дозволити понудьгувати, з огляду на тріумфальну перемогу у президентських виборах. Виняток складатимуть окремі обласні партійні структури Демсоюзу і, зокрема, львівська, що активно бере участь у довиборах по Галицькому 115-му виборчому округу м. Львова.
Як і група “Відродження регіонів”, депутатська фракція “Батьківщина” упродовж останнього часу нарощувала політичні м’язи (тепер вона – третя за чисельністю) за рахунок досі вдалої політичної кон’юнктури, орієнтації не стільки на президента, скільки на особу прем’єр-міністра В.Ющенка. Наскільки ж доля фракції залежить від віце-прем’єрського крісла Юлії Тимошенко? Навіть, коли “леді Ю” позбудеться роботи у Кабміні, не варто сумніватися в тому, що їй не вдасться втримати фракцію на позначці “14” (в необхідний момент плече в вигляді “депутатських штиків” може підставити фракція НРУ Ю.Костенка).
Вірогідно, що Ю.Тимошенко вирішила не надто затягувати паузу і, разом із С.Тигипком, зберігає шанси відносно легко поміняти портфель віце-прем’єр-міністра на депутатський.
З метою позбутися конкурента на просторі політичної кон’юнктури (Банкова – Грушевського) О.Волков пішов на утворення блоку між Демсоюзом та СДПУ (о). Якщо протягом року-півтора не перетнуться бізнесові інтереси О.Волкова та В.Медведчука – Г.Суркіса, то саме цей конгломерат політичних сил зможе представляти “партію влади” на майбутніх парламентських виборах. Ангажування до такого блоку одного з уламків НРУ, як це намагається проектувати О.Волков, нарешті поставить хрест на Рухові як уніфікованому націонал-демократичному об’єднанні.
Втомлені виснажливими парламентськими пристрастями початку 2000 року, центристські фракції витримують хитрі паузи, які неодмінно закінчаться новим публічним вереском у формі політичної карнавальності перед виборцем.
Правоцентризм: довгий лоскіт розколом
Коли нестерпно нудно, попросіть сусіда розвеселити вас лоскотом. Правоцентристський табір демонструє, що безкінечно довге лоскотання теж може знудити. Такою формою міжпартійного лоскотання є триваюче роздоріжжя між двома Рухами (Г.Удовенка та Ю.Костенка) та несподіваний розкол і боротьба за легітимність у партії “Молода Україна” (А.Голубченко проти О.Донія і навпаки).
Хрестоматійний розкол у Русі довів, як легко зруйнувати організаційну та електоральну основу і як важко її відновити. Президентські вибори не зміцнили жоден із уламків. Відцентрові сили й далі перебувають в обох Рухах, найбільше в удовенківському; це стало відчутним, коли було піддано різкій критиці нестатутну поведінку чергового інакомислячого – Леся Танюка. Удовенківський Рух має небезпеку замкнутися в боротьбі за чистоту образу В’ячеслава Чорновола. Його партнер на президентських виборах – партія “Реформи і порядок” – радше схиляється до ширшого блоку на наступні парламентські вибори, з участю партії “Батьківщина” Ю.Тимошенко.
Події у “Молодій Україні” свідчать про те, як можна прогавити партію, ігноруючи принципи політичного мак’явеллізму. Новоявлений Мак’явеллі, Анатолій Голубченко, досить легко не лише узурпував владу в організації, що була дітищем Олеся Донія, але й швидко прихилив на свою сторону лідерів тих обласних партійних структур, які своїм сходженням у “Молодій Україні” мали б завдячувати насамперед О.Донієві. Ця обставина робить ще більш жорсткою стару формулу лорда Памерстона, яку можемо перефразувати так: не лише в політиці, але й в окремо взятій партії немає ні постійних ворогів, ані постійних друзів; є лише вічні інтереси.
Правоцентристський спектр теж поволі маргіналізується. Навіть, щойно народившись. Майже не чути на всеукраїнському рівні та в обласному масштабі про християнських демократів Миколи Поровського. Не вельми помітні й кілька християнсько-демократичних партій. Заявивши про створення “Відкритої політики” і “Собору”, опинився у правозахисному куті Анатолій Матвієнко. Партія, яка починає займатися правозахисною діяльністю, поволі може нагадувати ізгоя серед решти партій зі “саблезубою усмішкою”.
Десь намається про себе заявляти, тамуючи образу, голова НДП та екс-прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко. Народні демократи пройшли шлях від репутації “партії влади” до однієї з десяти партійних фракцій, нині представлених у парламенті. Без широкої коаліції на наступні парламентські вибори НДП, вочевидь, не матиме жодних шансів на перемогу (у суспільній свідомості ця партія все ще асоціюється з номенклатурним утворенням). Встиг виокремитися з НДП під самостійний партійний дах і лідер УСПП Анатолій Кінах.
Серед нових політичних організацій, які створилися після президентських виборів, слід згадати дрібнобуржуазну партію “Яблуко” Віктора Чайки та Михайла Бродського. Правоцентристський спектр надто об’ємний і знову ускладнює для себе шлях до наступної парламентської каденції.
Можна очікувати, що після довиборів до Верховної Ради в червні ц.р. правоцентристи підсилять свої позиції кількома впливовими депутатами. Дехто, наприклад, Сергій Тигипко та Ігор Бакай, у разі перемоги здатні заявити про серйозні претензії на лідерство в одній із фракцій чи депутатських груп (навіть частково їх “приватизувати”). Тож міграція депутатів з однієї правоцентристської фракції в іншу далека від завершення.
Лівоцентризм: в гонитві за Соцінтерном?
Лівоцентризм не став альтернативою на минулорічних президентських виборах, хоча на таку заповідався. Нудота взяла гору у свідомості української маси, що задекларувала свою позицію на виборчих дільницях. Нудота засліпила альтернативу.
Є проблема з ідентифікацією в Україні партій лівоцентристського спектру. В Європі з цим вирішено давно. Європейські партії, що зорієнтовані на Християнсько-демократичний інтернаціонал, розглядаються як праві- чи правоцентристські. Лівих і лівоцентристів (соціал-демократів) поєднує Соціалістичний інтернаціонал. Серед українських лівоцентристів у Соцінтерні представлені соціал-демократи Юрія Буздугана. Отримував запрошення на соцінтернівські симпозіуми й лідер українських соціалістів Олександр Мороз (власне, відразу, по закінченні президентського марафону, він провів “соцінтернівські вакації”). Його партія подала заяву про вступ до Соцінтерну ще в листопаді 1999 р. Аналогічний крок має намір зробити й СДПУ(о). Наразі про ширший спектр української лівиці, що був би зорієнтований вступити до цієї міжнародної інституції, не відомо.
Формально лівоцентристська орієнтація О.Мороза була однією з причин відколу від Соціалістичної партії групи І.Чижа та В.Арестова. О.Мороз однак завжди обережно підходив до ідеологічної ревізії в партії, хоч і не приховував своєї симпатії до соціал-демократичної ідеї. Він дуже еволюціонував. Раніше, оглядаючись на КПУ, повторював, що “з соціал-демократії починались і Маркс, і більшовизм”. Згодом, коли очевидним був ідеологічний конфлікт із лідерами КПУ, О.Мороз повів більш відверті розмови про лівоцентристську ідеологію, та однаково не знайшов широкої підтримки в партій антипрезидентського спрямування. Можна гадати, що О.Мороз, можливо, ні свій, ані чужий.
Створення Іваном Чижем власної партійної структури не в останню чергу слід розцінювати як задоволення власної харизми, а вже потім як боротьбу за ідеологічну чистоту у Соцпартії. Нині ветеран передвиборних “раллі” Олександр Мороз розуміє, що шанс позмагатися за статус “гаранта Конститутії”, далебі, втрачено. На відсутність перспективи у О.Мороза і решти головних учасників президентського пасьянсу-99 наголосив і голова Адміністрації Президента Володимир Литвин. Президентський забіг 2004 року, за словами банківського “Нестора-літописця”, формуватимуть цілком нові учасники.
Впливовим залишається спектр лівоцентристських сил у парламентській залі. Не варто зайвий раз наголошувати на особі першого заступника голови Верховної Ради Віктора Медведчука, який за ступенем впливовості випереджає спікера парламенту Івана Плюща. Це, по суті, є безпрецедентним вітчизняним випадком, коли при обранні нового голови парламенту заздалегідь йому було відведено роль ритуальну. Після поразки на президентських виборах 1994 р. Іван Степанович відвик протистояти виконавчій гілці влади. Сумнівно, щоб після референдуму він вповні мірою наважився нагадати про конституційний принцип “стримування та противаг”.
З розформуванням парламентської фракції Селянська партія О.Ткаченка-С.Довганя не ослабла, а, навпаки, почалася кристалізація нової лівоцентристської ідеї.
Неможливо обійти увагою ще одне депутатське утворення в парламенті – депутатську групу “Солідарність” Петра Порошенка, створену на базі “селян” та депутатів-”мажоритарників” з фракції СДПУ(о) (до групи зголосився також лівоцентрист з демагогічним правоцентристським ухилом Михайло Сирота). П.Порошенко недвозначно натякнув, що нова депутатська група є позаолігархічним утворенням. Хоча цікаво буде простежити стосунки групи “Солідарність” з “братами” по лівоцентристському спектру – фракцією СДПУ(о), що якраз і є яскравим олігархічним утворенням.
Ми не намагалися перебільшити нудоту як нову політичну кон’юнктуру на центристському фронті та довкола нього. Нудота, ймовірно, є провісницею нових політичних потрясінь, що можуть спіткати нас вже незабаром.
|
|
