Диво під назвою "Галатасарай"
ВІДЛУННЯ
Михайло ЛІНЬКО
У фінальному матчі Кубка УЄФА, який відбувся в датській столиці, перемогу над лондонським “Арсеналом” святкував стамбульський “Галатасарай”. Довго, дуже довго Туреччина йшла до європейського футбольного визнання. І ось свято прийшло і на багатостраждальні вулиці турецьких уболівальників.
13 років тому київському “Динамо” жереб обрав суперником в 1/4 фіналу розіграшу Кубка європейських чемпіонів турецький “Бешикташ”. Багато хто у нас задоволено потирав руки. І справді, кияни без проблем розібралися з південними сусідами. У те протистояння втрутилася погода, і було вирішено провести обидва матчі на полі турецької команди. Та навіть це не завадило українцям досягти перемог у двох матчах – 2:0 і 5:0.
У ті роки навіть найфанатичніший турецький уболівальник і мріяти не міг про те, що якась місцева команда зуміє виграти престижний європейський трофей. І все ж, з початку 80-х років у європейському футболі почалася переоцінка цінностей.
Кліматичні умови дозволяють грати в футбол у Туреччині практично цілий рік. Країна багата на людські ресурси, тому набрати кілька десятків талантів, які би гідно представляли її на міжнародній арені, здавалося, не було чимось неможливим. Одначе туркам постійно чогось не вистачало. Передовсім їм бракувало порядку.
Турецькі футболісти часом ворогують із законом. Чого вартий бодай той факт, що найталановитіший футболіст Туреччини останніх десятиліть знаменитий Танджу Чолак, який вигравав “Золоту бутсу” для найкращого бомбардира європейських чемпіонатів, який устиг пограти і за кордоном, ставши одним із перших турецьких легіонерів, врешті-решт опинився у в’язниці за контрабанду!
Дисципліна, як ігрова, так і звичайна, завжди була ахіллесовою п’ятою турецьких футболістів. Турки були спроможні час від часу видавати несподівані перемоги над фаворитами, та підтримувати високий рівень упродовж більш-менш тривалого періоду вони не могли. Національна збірна Туреччини тривалий час ніяк не могла пробитись у число учасників фінального турніру Чемпіонату світу чи Європи, а для клубів великим успіхом було пройти один-два раунди єврокубків.
Ситуація почала мінятися наприкінці 80-х – на початку 90-х років. У той час у країні стало простежуватись економічне зростання (викликане, між іншим, і зрослим попитом на продукцію турецького виробництва у країнах колишнього СРСР), відтак у бізнесменів почали з’являтися вільні кошти, котрі можна було вкладати, в тому числі й у футбол. Національна федерація та клуби, отримавши гроші, почали запрошувати закордонних спеціалістів. І тут туркам несподівано пощастило.
Історично склалося так, що Туреччина близька до Німеччини. Ці країни були союзницями під час обох світових війн, купа емігрантів із Туреччини живе в німецьких містах, економні німецькі туристи завжди любили проводити відпустки на дешевих турецьких курортах. Тобто зв’язки були, тому не дивно, що першими іноземними тренерами та футболістами в Туреччині стали саме німці. Серед них були, до речі, і творець знаменитого “датського динаміту” Йозеф Піонтек, і не менш знаменитий голкіпер Тоні Шумахер, якого за книгу “Свисток”, де він писав про корупцію в німецькому футболі, рідна федерація дискваліфікувала.
Дисципліновані німецькі “гастарбайтери” внесли в турецький футбол такий потрібний йому порядок, і результати врешті-решт прийшли. Спочатку “вистрілила” збірна країни. У 1996 році під керівництвом нинішнього головного тренера “Галатасарая” Фатиха Терима вона пробилась у число учасників фінального турніру ЄВРО-96 в Англії. Хоча на “туманному Альбіоні” його підопічні не здобули жодного очка і навіть не забили жодного гола, – на батьківщині їх зустріли як героїв.
Цей успіх збірної викликав зростання інтересу до гри у мільйонів дітей. Зараз у школі того ж “Галатасарая” тренуються понад 400 підлітків. А дитячий футбол – це основа всього. Після Чемпіонату Європи 1996 року Терим прийшов у “Галатасарай”, і відтоді клуб став незаперечним лідером у своїй країні. Чотири роки поспіль він виграє національний чемпіонат, а минулотижнева перемога в Кубку УЄФА стала дванадцятим за ліком успіхом Терима на посаді головного тренера клубу.
Звичайно, надалі на провідних ролях у Туреччині іноземні футболісти. Фінальна гра Кубка УЄФА черговий раз підтвердила це. У воротах надійний був бразилець Клавдіо Тафаррел, який отримав приз найкращого гравця матчу. Нехай він не відбив жодного післяматчевого пенальті, але в додатковий час бразилець урятував команду від удару впритул Тьєрі Анрі. Цікаво, що Таффарелові вдруге довелося брати участь у процедурі пробиття післяматчевих одинадцятиметрових у фіналі великих змагань. Шість років тому у вирішальній грі Чемпіонату світу він так налякав італійців Франко Барезі та Роберто Баджо, що обидва вони спрямували м’яч у небеса. Тепер же каркас воріт випробували на міцність опоненти Таффарела Давор Шукер і Патрик Вієйра.
Гру в полі “Галатасарая” вів нев’янучий румун Георге Хаджі, який, утім, занадто нервував. Його нестриманість призвела до вилучення з поля. Наскільки важливий Хаджі для команди, стало видно після цього вилучення: турки про атаки вже не думали... Ну а вирішальний пенальті забив інший румун – Георге Попеску, – який, між іншим, є родичем Хаджі.
І Таффарел (34 роки), і Хаджі (35), і Попеску (33) вже в солідному віці. Можливо, перемога в Кубку УЄФА стала їхньою лебединою піснею, та матч у Копенгагені показав, що є кому передавати естафету. У прекрасному футбольному віці основні нападники турецького клубу Хакан Шукур (29 років) і Ариф Ердем (28). 28 років Ергунові Пембе, який запам’ятався не тільки екзотичним 67-м номером на футболці. 27 років Оканові Бюруку, стільки ж – Хаканові Унсалу. Всі ці гравці — члени національної збірної Туреччини, якій через три тижні вдруге брати участь у фінальному турнірі Чемпіонату Європи. Не виключено, що на хвилі клубного успіху ці футболісти й у збірній
зможуть видати що-небудь “таке”.
Туреччина наступає.
|
|
