Свята Родина в художньо-поетичній візії Т.Шевченка
Маркіян НАГІРНИЙ
Образ Святої родини Кобзар створив у написаній 1859 р. поемі “Марія”, якій судилось стати етапним явищем в ідейно-художній еволюції автора, завершальним акордом в інтерпретації теми материнства, вершинним досягненням у возвеличенні матері “з своїм дитяточком малим” і геніальним гімном Богородиці “Цариці неба і землі”
Але образ Пречистої та її Сина полонили уяву Т. Шевченка вже довгі роки до написання “Марії” – і як поета, і як художника. Згадаймо полум’яні рядки із “Кавказу” (1845): “За кого ж ти розіп’явся (Христе, Сине Божий?) За нас добрих, чи за слово (Істини... Чи може) Щоб ми з Тебе насміялись? Згадаймо оту ікону Богородиці із скорботними сльозами на очах у поемі “Іржавець” (1847), яку запорожці принесли в Гетьманщину й поставили в мурованому храмі, котра ще й (“... досі плаче / Там за козаками”).
Євангельські образи
Врешті, нашу думку підтверджують поетові офорти, начерки, зарисовки, зроблені в неволі під забороною малювати, в також після повернення із заслання до Петербурга. Це передусім запрестольний образ “Розп’яття” для Оренбурзького костьолу, який зображає “смерть нашого Спасителя, повішаного між розбійниками”, образ, ідея якого виникла, як признається художник В. Рєпніній в листі від 7 березня 1850 р., під враженням від читання Євангелія.
16 липня 1852 р. Кобзар повідомляє А. Лизогуба про намір, “якщо дозволять”, намалювати ікону в честь воскресіння Ісусового для церкви Новопетрівського укріплення. Чи даний задум був реалізований, нам невідомо, але начерк ікони олівцем, тешу і сепією знаходимо у виданні мистецької спадщини Кобзаря (Т. ІІІ, К., 1964, № 152). Над відваленим від могили прямокутним каменем в ореолі німбу височить постать Божого Сина, один із вартових, засліплений яскравим світлом, спершись на меч, безсило сідає на землю, а другий, схиливши голову, випускає із рук свою тяжку двосічну зброю.
У Новопетрівському укріпленні на євангельський сюжет про зустріч Христа із самаритянкою біля колодязя й навернення її до християнства виконана однойменна сепія (1856). Жінка, відтворена на тлі пустелі, несе від криниці на коромислі дві тяжкі амфороподібні посудини, справа, сидячи під одинокою пальмою, відпочиває Ісус. У глибині пустелі бредуть верблюди. Картина привертає увагу й тим, що Богородиця, як відомо, за походженням була самаритянкою.
Мадонна
Проте образ Святої родини, в першу чергу Марії та Христа, визрівав у свідомості Т. Шевченка не тільки на джерельній основі Євангелія, котрим поет особливо захоплювався у час заслання. Важливим чинником впливу були твори образотворчого мистецтва, з якими він познайомився ще в роки навчання в академії, які не раз оглядав до і після арешту в Ермітажі та інших виставкових залах і зібраннях Петербурга. Як тут не згадати полотна “Тайна вечеря” і “Благовіщення” Леонардо да Вінчі, “Секстинську мадонну” і “Святу родину” Санті Рафаеля, “Смерть Марії” Гарменса Рембрандта, з котрої виконав кілька рисунків пером, “Святу родину” Бартоломе Мурільйо, котру обрав для своїх перших офортів.
Захоплювався Кобзар і деякими поетичними творами цієї тему. Як свідчить польський дослідник зв’язків А. Міцкевича з Україною Ю. Третяк, український поет був надзвичайно вражений чарівністю картини природи й образами “Найсвятішої родини” польського романтика Богдана Залєського. З цим твором він познайомився 1856 р. завдяки братові автора Броніславу Залєському, який у 40-50-х роках минулого сторіччя відбував за Каспієм теж покарання за участь у революційній діяльності, спрямованій проти самодержавної Росії. Отож останній уже після смерті Кобзаря в листі від 30 грудня 1861 р. до брата згадував, що вперше любувався його “Найсвятішою родиною” “в степах за Каспійським морем разом із Шевченком”, який часто повторював, що в поемі природа “відображена так пластично, що художник... міг би намалювати сто картин”. А читали вони твір так багато разів, що й назвати не може.
Мабуть, не варто сумніватись, що поет знав і нечестивий поетичний пасквіть “Гавриїліада” О. Пушкіна.
Отже, підступаючи до написання поеми про Святу родину, Т. Шевченко володів широким арсеналом відповідних образотворчих, біблійних і поетичних джерел.
Він мав уже чітко сформоване ідейно-художнє і критичне ставлення як до теми, так і до самого матеріалу. До того ж Кобзар був на той час уже автором таких творів як “Катерина” (1838), “Слепая” (1842), “Сова” (1844), “Наймичка” (1845), “Неофіти” (1857), центральним персонажем яких виступає мати-страдниця. Адже саме цей образ невідступно довгі роки полонив уяву поета. Невипадково, у листі до згадуваної вже В. Рєпніної він пише про бажання “аналізувати серце матері за життям святої Марії”, а, копіюючи Пречисту в зображенні Рембрандта і Мурільйо, захоплюється не стільки ореолом її небесної святості, скільки проявом земної краси цієї жінки, побутовістю деталей на картинах, їхнім жанровим колоритом (Див.: Щоденник, К., 1963, с. 235, а також: Рад. лі-во, 1974, № 3, с. 29). Ось чому, створюючи образ Святої родини поетичними засобами у поемі “Марія”, Кобзар, хоч і основується на євангеліях, не завше дотримується їхнього трактування. Біблійна Богородиця, приміром, завдяки євангелістам Матвію (1, 18-25) і Луці (1, 26-38) знана нам з першої згадки як діва, що “була заручена з чоловіком роду Давидового на ім’я Йосипом”, тоді як героїня Т. Шевченка представлена спочатку родичкою, яка у “тесляра / Чи боднаря того святого /...в наймичках росла”.
Не йдеться в Євангелії про характер занять дівчини до її заручення. У трактуванні Т. Шевченка юна Марія має низку постійних обов’язків. Вона “і шиє”, і “вовну білою пряде”, “Або на берег поведе / Козу з козяточком сердешним”, щоб “попасти і напоїть”.
Благовіщення
По-різному в Святому письмі й поемі відтворено момент Благовіщення діви. В Євангелії від Луки цю роль за дорученням Всевишнього виконує ангел Гавриїл, котрий, з’явившись перед Марією, мовить: “Радій благодатная, Господь із тобою! Ти благословенна між жонами!”, бо “в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому ймення Ісус. Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий, і Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида. І повік царюватиме Він у домі Якова, і царюванню Його не буде кінця” (1, 28-33).
Т. Шевченко творить в даному випадку у стилі народних апокрифічних легенд про ходіння святих серед простого люду під виглядом вродливих юнаків або престарілих жебраків, що вимолюють милостиню, просяться переночувати й винагороджують бідних за прихильність і добре співчутливе серце. Тому до кущі Йосипа, де жила Марія, з’являється не ангел, а вродливий молодий чоловік, що видає себе за апостола і звіщає гостинному господареві та його наймичці про скорий прихід у світ Месії – Сина Божого, а також про те, що “Божа благодать / На ветхою Єлисавету / Учора рано пролилась” – вона народила сина, якого старий Захарій назвав Іваном.
Слова гостя справили ли на дівчину сильне враження. Вона навіть помолилась перед апостолом. А коли той, побачивши, що наймичка має намір принести води, вийшов за нею із кущі, Марія “До сходу сонця провела / До самої Тіверіади / Благовістителя, і рада / Радесенька собі прийшла / Додому...” Так поет завершує сцену інтимної зустрічі апостола з майбутньою Богородицею, а водночас велику тайну зачаття Сина Божого і людського.
Розбіжності з Євангелієм
По-іншому, ніж у євангеліях, поет зображає народження самої Святої родини. Якщо біблійний Йосип, зауваживши вагітність нареченої, має намір “тайкома відпустити її” (Матвій, 1, 19), і тільки з’ява у сні ангела, який попереджає теслю, що наречена носить в утробі “від Духа святого”, стримує його від задуманого вчинку, то персонаж Кобзаря без будь-яких попереджень, керуючись благородними людськими почуттями, сам пропонує своїй наймичці:
Диво сталось
З тобою доненько моя!
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то... – Й не вимови: уб’ють
На улиці. – І заховаймось
В своїм оазисі.
Благородство Йосипа знаходить особливо високу оцінку поета:
О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Якби
Пречистій їй не дав ти руку
Рабами б біднії раби
І досі мерли би.
Звернемо увагу ще на один епізод із життя Святої родини, який у візії Т. Шевченка не збігається з євангелістом. В Євангелії від Луки розповідається, наприклад, як одного разу 12-річний Ісус, зникнувши з очей батьків, потрапив до книжників Єрусалимського храму, ставив їм запитання, відповідав на їхні.
Цей епізод поет переносить у поему. Але йдучи за Б. Залєським, який зробив розповідь про подорож Найсвятішої родини із Христом до Єрусалима основною сюжетною лінією свого твору, Кобзар відхиляється від біблійного оповідання. Його Ісусові, як і юному героєві польського романтика, не 12, а всього лише 7 років. Змінено також мотив самої подорожі. За євангеліями Йосип і Марія ходили до Єрусалима кожного року молитися на свято пасхи. У візії українського поета вони прибули в це місто на ярмарок. Спільним у євангеліста і Кобзаря в контексті відтворення цього епізоду є те, що і перший і другий відзначають дивовижну неспіврозмірну дитячому вікові мудрість Божого сина.
Коли, розпродавши крам, схвильована зникненням дитини Марія почала її розшукувати й забігла до синагоги. Ісус сидів там між равинами та навчав їх “Як в світі жить, людей любить / За правду стать! За правду згинуть!”
Як бачимо, навіть семилітнього Христа Т. Шевченко робить виразником тих ідей, які він сам усе життя плекав у своєму серці.
Ми не ставимо собі за мету з’ясовувати усі випадки неузгодження євангельської сюжетної лінії із шевченківською, бо їх чимало (наявність інформації про смерть благовістителя Месії, твердження, що Марія, повернувшись із Єгипту, попросилась у найми до Єлезавети, а також про те, що Богородиця, залишивши Йосипа, пішла за сином, коли той пішов у народ проповідувати натхненне слово святої любові та істини). Ми звертаємо увагу читача тільки на те, що поет, відштовхуючись від біблійних джерел, розвиває свою концепцію Святої родини, не уникає художнього домислу, який робить і Йосипа, і Марію, і Христа близькими його власним ідеалам тих людей, з котрими він зустрічався, во ім’я котрих він боровся карався і мучився на каторзі.
Марія
Звичайно, чільним образом у поемі є Марія, яка виступає до певної міри як уособлення долі Кобзаревих сиріт, наймичок і навіть матерів-покриток.
Складний світ її почуттів, у неї нелегке життя. Спочатку у неї ще не сформований характер, просто зваблива дівчина, яка “рожевим квітом розцвіла”. Потім всі її надії пов’язані із Сином з її натхненником і проповідником. Якщо мати Алкіда (“Неофіти”) підносить ідеї сина після його страти, Богородиця стає на тернистий шлях Ісуса ще за його страдницького життя. Перейнявшись святим правдолюбством Христа, вона пішла
За Сином праведним своїм...
В старій хатині
В чужій покинула його –
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попідтинню,
Аж поки, поки не дійшла
Аж до Голгофи.
А коли фарисеї не йняли Ісусові віри й розіп’яли Сердешного, Марія понесла у світ “Огненне слово Сина”, вселяючи “Дух святий” у душі його прихильників, учнів і навіть противників.
Трансформація в Україну
Поетичні засоби твору, його метафори, художні прийоми підпорядковані головній меті – відтворенню звитяжного благородства центральної героїні. При цьому поема має український колорит. Бо хоч її дія відбувається на землях древньої Аравії та Єгипту, хоч читач постійно зустрічається з назвами Тіверіада, Назарет, Вефлеєм, Єсеї, Ніл, Єрусалим та ін., все ж мав велику рацію М. Рильський, коли зауважив: “Іноді ми бачимо в поемі зовсім не древню Іудею, а сучасне українське село”. І справді. В дусі українського фольклору Богородиця порівнюється один раз з тополею, інший – із зорею. А в образі Палестини, в її пейзажах нашу увагу привертають явори, гаї, хутори, криниці... Є у поемі і призьби, і тини, і сіни, і постоли.
Зв’язок поеми Т. Шевченка про Святу родину з українськими фольклорно-пісенними традиціями, побутом і звичаями, з ідейно-тематичною заангажованістю Кобзаря очевидний і незаперечний. І не варто звинувачувати поета за відхилення від євангельських джерел, шукати у цьому антирелігійної крамоли, його помилок чи заблудження, бо авторське розуміння ролі Богородиці та Сина Господнього на нашій грішній землі цілком не суперечить усталеним канонічним принципам Закону Божого.
Але, пишучи про них, про Іудею чи Рим, Ірода чи Нерона, поет менше заглиблювався в аналіз історичних деталей сивої давнини, а більше думав про свою Вітчизну – сучасну йому Україну, сплюндровану катами з дому Романових і їхніми прислужниками – різного роду кирпогнучкошеєнковими із так званого “малоросійського середовища”. Аналізуючи “серце матері за життям святої Марії”, він уболівав за сотні жінок-страдниць, долю яких відтворив в образах Катерини, Ганни, Сліпої, матері Алкіда... І це в жодному разі не є проявом атеїстичних поглядів Кобзаря, як намагалися переконати громадськість деякі “шевченкознавці” доби комуністичного тоталітаризму.
Навіть зустріч Марії з апостолом, яка потрактована у стилі апокрифічних легенд, не заперечує божественного від “Духа святого” Ісусового зачаття, бо Кобзар не пішов слідами пасквільної “Гавриїліади” О. Пушкіна, він не зробив нас свідками гріховної поведінки Пречистої ані її Благовістителя. Ми нічого не знаємо як про їхні розмови, так і про їхні вчинки. А причину вагітності Діви читач сприймає умоглядно, покладаючись на власну уяву, релігійність, віру, духовність або моральну зіпсованість.
Поема “Марія” вперше з’явилась друком 1876 р. у празькому виданні “Кобзаря”, згодом була опублікована повторно (1882 і 1907 рр.) і, незважаючи на сувору заборону в російській Наддніпрянщині, привернула до себе увагу літературних критиків, здобула суспільно-громадський, навіть міжнародний резонанс.
І.Франко в листі до М. Драгоманова від 4 грудня 1883 р. назвав її “найгеніальнішим з усього, що написав Тарас”. До 100-річчя від дня народження Т. Шевченка Каменяр присвятив “Марії” окремі праці.
Французький письменник Бенуа Малон, познайомившись з твором завдяки своїм зв’язкам з женевською групою емігрантів, підкреслював 1884 р., що Т. Шевченко “оспівав жінку гуманну й величну, котра з любові до людей зуміла виховати свого Сина... як Спасителя народів”
Захоплювалися твором О. Огоновський, В. Щурат та ін. Але мабуть з найбільшим ентузіазмом відгукнувся про нього румунський публіцист і літератор Костантин Доброджяну-Геря. Порівнюючи поему з картиною Веселі Тіціана “Вознесіння”, він зауважив: “...Невимовно вродлива Марія Тіціана, але величнішої і святішої за Шевченкову немає”
І тільки Московський православний патріархат, який завше вірою і правдою підтримував імперську політику заборон російського колоніального режиму, у своїх друкованих виданнях (“Московские ведомости”, “Почаевский листок” та ін.) кінця ХІХ – початку ХХ ст. закликав до осудження поеми та її автора як християнина.
|
|
