"Gloria" - in excelsis
РОЗСПІВ
Яким ГОРАК
“Зізнаюся, сьогодні слухаю з якимось спокоєм мелодії, що їх оживляють Твої, Боже, слова, коли ті мелодії співають приємні й гарно вишколені голоси; однак ваблять вони мене не настільки, щоб я не міг від них відірватися, коли схочу. Але все таки вони допущені до мене, а тими словами, завдяки яким живуть, вони допрошуються в моєму серці якогось почесного місця для себе; і мені важко визначити таке, якого вони заслуговують. Бо інколи мені здається, що я приділяю їм більше почестей, ніж треба, бо відчуваю, що святі слова, коли їх так співають, пронизують мене побожним полум’ям, чого не трапляється, коли їх так не співають”.
Наскільки життєздатними і слушними є ці рефлексії про церковний спів зі “Сповіді” св. Августина Блаженного показав концерт камерного хору “Gloria”, який за час багатолітньої діяльності зумів уже здобути собі те, що передбачає його назва – славу. Оскільки та назва почерпнута з однієї частини католицької меси (“Gloria in excelsis Deo” – “Слава на висотах Богу”), – то зрозуміло, що панівним у діяльності хору є плекання духовної (в тому числі культової) музики. Українську і європейську духовну музику колектив справді популяризує “на славу”: його багатющий репертуар охоплює духовні музичні композиції Й. С. Баха, Ф. Мендельсона, Р. Шумана, Й. Брамса, А. Пярта, М. Дилецького. Ще свіжим у пам’яті музикантів є їх виконання “Заупокійної” М. Скорика у рамках останнього фестивалю “Контрасти”. Важливою запорукою успіху такої насиченої діяльності колективу є те, що ним керує Володимир Сивохіп – музикознавець, талановитий організатор, тонкий музикант, який зі смаком підбирає репертуар і професійно, високестетично доносить його до широкого слухача. Цим він не тільки піднімає виконавський рівень хору, а й не раз повертає з забуття (а іноді просто прем’єрує) твори духовної музики.
У програмі концерту – два величні і великі за обсягом твори. Такі, здавалося б, різні і далекі у часовому просторі і музичному стилі, але об’єднані єдиним жанром церковної музики – жанром канону. Твір українського композитора XVII століття Миколи Дилецького “Канон на Великдень”, та “Канон покаянен” естонського композитора ХХ століття Арве Пярта. Виконанням першого з них хор зумів настроїти публіку на урочистий святковий лад. Виконавцям вдалося компактно вкласти твір у часі, передати його емоційно радісну і піднесену тональність. Цей унікальний у музиці українського бароко твір викликав асоціації з іконостасом – витонченим у деталях, архітектонічно чітко і симетрично витриманим у співвідношенні частин і велично-грандіозним у своїй цілості. Одна лише деталь виконання бажала бути кращою: у тих частинах твору, де рух іде дрібними ритмічними тривалостями, або де є “розспівки” складів на таких тривалостях, через специфічну акустику залу і недостатню дикцію хористів годі було почути і зрозуміти слова. А саме вони, за словами св. Августина поряд з музикою мали б “пронизувати побожним полум’ям” душу кожного слухача.
В іншому емоційному ключі – а відповідно і в іншому продукуванні – постав твір А. Пярта. Дещо монотонний характер музики, темне вбрання хористів, аскетична постать диригента за пультом, призахідне сонце, яке крізь вікна освітлювало сцену – все це, зливаючись, мимоволі спричинялося до привнесення певної містичності і архаїзму у виконання, спонукало до молитовного піднесення душі. Виконання було доволі статичне: весь твір витримано переважно в повільному темпі, що не завжди адекватно сприймалося слухачами.
Адже покаяння, на наш погляд, не обов’язково мусить передбачати такий темп. Якщо шлях до покаяння є через збудження в душі жалю за скоєні гріхи і постанови виправитись і покаятись – то вже тільки це потребує більшої динаміки у темповому відношенні: сповнена болю і прагнення покаяння, душа ніколи не співатиме статично повільно. Хай та динаміка буде більш похідного, ніж контрастного, плану, хай в чітко обмежених рамках – та вона мусить бути присутня. Оскільки музичний текст твору використовує численні повтори одного і того ж матеріалу і витриманий у дуже аскетичній, строгій хоровій фактурі – без тої динаміки середньому слухачеві твір може видатися просто нецікавим, незважаючи на всю духовну його глибину. Так і було на концерті, коли під час виконання чимало з, і так небагатьох, слухачів, наче соромлячись, покидали зал. А коли, приневолені успіхом концерту, виконавці на bis вирішили повторити останню пісню канону – ті, хто залишився в залі, сприйняли це як своєрідний вияв гумору виконавців.
Захід став справді приємним і корисним дарунком. Шкода тільки, що виявилося мало охочих причаститися і оцінити його, бо як на доволі великий зал Будинку органної музики надто багато місць залишилося незайнятими. Та ж невелика когорта людей, присутніх на концерті, були в основному з професійних музикантів – викладачі та студенти ВДМІ ім. М. Лисенка, які, правда, достойно винагородили виконавців оплесками. Але хотілося б такими концертами надалі досягати більшого ефекту і резонансу поміж потенційними слухачами. Підстави до цього були і є: “Gloria”, яка проявила себе справді “in excelsis” під кожним оглядом, а також безкоштовний вхід на концерт.
|
|
