Майстер і Маргарита
Транспозиція у Львів
Фо.-Па. Михайла БУЛГАКОВА
Короткий зміст І частини "Майстра і Маргарити" (транспозиція у Львів)
На Валах ведуть бесіду про Ісуса Христа двоє: Михайло Глюк, особа поважана в місті, і молодий поет Іван Безпритульний. В бесіду втручається Воланд, який щойно прибув у Львів. Він розповідає, що був присутній при розмові Пілата з Христом, чув, як прокуратор Іудеї запропонував Ісусові втечу. Однак він зустрічався з Пілатом, аби нагадати йому історію смерті Сократа і натякнути, що Пілатові врятувати Христа не вдасться. Глюк і Безпритульний, зрозуміло, вважають Воланда божевільним, але той пророкує смерть Глюка, якому трамвай відріже голову. Так і стається. Іван Безпритульний переслідує Воланда з його компанією – курдуплем і чорним свином, – але даремно. Івана, який з'їхав з глузду на очах публіки в кафе "Дзиґа", госпіталізують на Кульпарків.
Наступного дня Іван заспокоюється, намагається написати про вчорашні події, але не може пригадати історію про Сократа, яку Воланд розповів Понтію Пілату. Він засинає, і ця історія йому сниться так,
начебто її ще раз розповідає Воланд.
Тим часом у Львові розгортаються події, пов'язані з візитом Воланда. Його, як виявляється, запросив на гастролі Степан Лиходій (особа дуже поважана в місті). Воланд приходить до Лиходія вранці після трагічної нічної історії, посилаючись на те, що Лиходій ще вчора запросив його сюди, в його новий будинок. Будинок – колишній дитячий садок на вул. Шота Руставелі, №11 – Лиходій нещодавно придбав пів-на-пів з Глюком. Степан Лиходій, який вчорашнього злощасного вечора "загуляв", нічого не пам'ятає про контракт на гастролі Воланда. Той нагадує йому, але далі Лиходій бачить щоразу дивніші речі: з дзеркала його коридору виходять компаньйони Воланда: спочатку курдупель, потім свин, що поводить себе особливо виклично, а наприкінці – ще один, якого ті двоє називають “гідальго”. Лиходій відчуває, що з'їжджає з розуму. Нахабні гості, однак, вважають його злодюгою і шахраєм і, аби спокійно пожити в Лиходієвих апартаментах, силою магії відсилають його в Ялту.
У психіатричній клініці спить Іван і бачить історію суду і страти Сократа.
Фо.-Па. Михайла Булгакова
Продовження. Попередня публікація № 70
А пані Ася ставила якраз на стіл десерт, при одному вигляді якого можна було зрозуміти, що в цій квартирі не лише їдять охоче, а й зі знанням цієї справи: на широкій плоскій підставці подавалось те, вимріянішого від чого на цьому світі не буває – ванільний пудинг із малиновим желе.
Проковтнувши слину, Бурмило придушено заричав:
– У-у, (текст не надається до друку)... навіть з’їсти не дадуть. Нікого не впускай, мене нема і не було. Якщо хтось на рахунок будинку на Руставелі, скажи, що нічого не чула і не знаєш.
Пані Ася вийшла до дверей, а Зиновій Самійлович зняв з поверхні пудинга малину, розкуштував желе і занурився ложкою в драглисту ванільну масу... І в цю мить до кухні увійшло двоє акуратних мужчин, а з ними чомусь неймовірно бліда пані Ася. Піднявши очі на цих двох, побілів і Бурмило і привстав.
Непрошені гості відрекомендувались належними документами, і перший з них, у формі податкової поліції, заклопотаним профе-сійним тоном запитав:
– Де у вас в коридорі вентиляційна решітка?
На обідньому столі щось дзеленькнуло (це у Бурмила з руки впала ложка).
– Сюди, будь ласка, сюди, – швидко залопотала пані Ася.
І обидва, не зволікаючи, вийшли в коридор.
– А в чому справа? – спробував Зиновій Самійлович вирівняти ситуацію, йдучи услід за ними. – У нас в квартирі все в порядку... І, пробачте, дозвіл у вас є?..
Перший кивнув лиш головою, а другий, у цивільному, вже стояв на табуретці, з рукою, запущеною в отвір вентиляції. В очах начальника СЕЗО потьмарилось.
Хустину розв’язали, і в ній виявилась чекова книжка, реєстраційна картка в “Дойче Банк” із шифром рахунку, підтвердження дирекції банківської філії у Вісбадені, що на даний час у пана Зиновія Бурмила сума вкладу складає триста п’ятдесят тисяч євро в перерахунку з німецьких марок, і що за обслуговування рахунку на даний час знято шістдесят три євро. Цього, однак, начальник СЕЗО збагнути вже не міг, бо перед його очами плавали якісь жовто-зелені брудні плями, а в голові нестерпно гуділо.
– Приховані прибутки за кордоном, – замріяно сказав перший і запитав Зиновія Самійловича ласкаво та ввічливо: – Ваші банківські папери?
– Не мої! – спромігся із себе видушити Бурмило страшним голосом. – Підкинули!
– Буває, – погодився той, перший. А другий співчутливо додав:
– Але готівку треба теж віддати – на спецоблік.
– Нема в мене! Нема, всіма святими присягаю, не було і ніколи не брав! – відчайдушно кричав Бурмило.
Він вискочив на табуретку, почав бити рукою по плитах стелі – і на підлогу перед перестрашені очі пані Асі посипалися зелені купюри. Бурмило кинувся відтак в кімнату, схопив папку, незв’язно при цьому бурмочучи:
– Контракт?!... Підписали... Підставили перекладач з професором! Лиходій дозволив...
Він відщепив замок папки, посинів і випустив папку з рук. У ній було порожньо: ані розпорядження Степана Лиходія, ані контракту, ані запрошень, ані тисячі гривень, за-плачених офіційно. Словом, нічого, крім червоного олівця і калькулятора.
– Люди добрі! – несамовито закричав Бурмило. – Тримайте їх! У будинку Лиходія нечиста сила!
І раптом він махнув рукою, сповз на крісло і затихнув, не маючи ні сил, ні змоги протистояти неминучому.
Розділ 13
Львів – Ялта – Львів
Саме тоді, під час обідньої перерви, коли з безталанним Зиновієм Бурмилом трапилася біда, в Ратуші, в кабінеті фінеконома Римського, сиділи двоє: сам Римський і адміністратор філармонії Теофіль Заїда.
Просторий кабінет на другому поверсі широкими вікнами виходив на північно-західну частину Ринкової площі, ту, де стоїть Нептун і де в глибині перехрестя під масивною вежею Катедри приховалась каплиця Боїмів із загадковою фігурою Христа, що сидить задумано, споглядаючи з вістря куполу на львів’ян вже понад двісті років.
Кабінет, крім звичних меблів та інших необхідних атрибутів, мав посередині старий дубовий круглий стіл, завалений ворохом звітів, планів, рахунків і ще бог зна яких паперів. Поміж них вирізнялись декілька пляшок “Поляни Квасової”, план-макет міста та гіпсова статуетка з відбитою головою і написом Fundamentum justitiae fides est. Ще один, Т-подібний стіл розмістився біля дальнього вікна, а за ним, в куті, – облуплений масивний передвоєнний сейф.
Біля цього столу сидів Римський. Зранку він був не в настрої, тоді як адміністратор філармонії Заїда, на противагу йому, виглядав пожвавленим і якимось понад міру діяльним. Між тим, енергія його не знаходила належного виходу.
Заїда і Римський ховалися в кабінеті неспроста: адміністратор філармонії – від надокучливих знайомих, які отруювали йому життя завжди, коли проводилися незаплановані касові гастролі (а сьогодні саме й був такий день), а Римський – по причині подій, які слід було негайно і без зайвих свідків з’ясувати.
Аби не зраджувати своєї присутності тут, у Ратуші, на дзвінки було вирішено не відповідати, і телефонувати лише самим при потребі.
– Подзвони ти ще раз Степанові додому, – роздратовано сказав Римський.
– Та нема ні його, ні Хризя ніде. Ти ж знаєш, я вже шукав його, але ніхто сьогодні Лиходія не бачив.
– Чорт би його побрав, такого з ним ще не було, – шипів Римський, стискаючи в руці нотатник.
У цю мить у двері постукали. З-за них почувся тихий голос помічника адміністратора: “Пане Теофілю, впустіть, я приніс афіші – як домовлялись...”
Двері відчинили, до кабінету зайшов молодий чоловік із товстим рулоном паперу. На білих листах чорним шрифтом “під готику” було надруковано:
У концертному залі філармонії ім. Людкевича
Сьогодні і протягом тижня
Супер-програма!
ПРОФЕСОР ВОЛАНД:
чорна магія
з розкриттям її таємниць
–––––––––––––––
Це набагато цікавіше,
ніж знаменитий
Девід Коперфільд!
Заїда, відступивши на декілька кроків від розгорнутої в руках помічника афіші, примружив очі, схвально кивнув і наказав негайно розмістити всі екземпляри в найбільш людних місцях.
– Непогано, якщо врахувати обмаль часу, – сказав Заїда в бік фінеконома після того, як афіші з молодим чоловіком зникли за дверима.
– А мені чомусь ця вся затія зовсім не подобається, – злісно відрізав Римський, – і взагалі, я не можу збагнути, як Степан міг таке дозволити!
– Ну не скажи, Даниловичу. Тут, без сумніву, є своя тонка гра. Уся суть не в фокусах, а в їх викритті.
– Не знаю, не знаю. Нічого я в цьому не розумію. А Степан... Хоча б показав свого мага. Ти його бачив?
Виявилось, що Теофіль Заїда, рівно ж як і Римський, мага не бачив. Учора Лиходій (“як здурілий” – за висловом Римського) пригнався до фінеконома власною персоною з підписаною угодою і, нічого не слухаючи, велів видати Воланду гроші. А мага тим часом як вітром здуло, і нікому він – навіть секретарці Степана – крім самого Лиходія, на очі потрапляв.
Римський глянув на годинник, і зрозумівши, що обідня перерва добігає кінця, геть-зовсім оскаженів:
– Ну, це вже занадто! Лиходій дзвонив ще перед дев’ятою, сказав, що буде через півгодини, і не тільки не прийшов, але й зовсім зник!
– У мене справи стоять, гроші пішли! – глухо ричав фінеконом, тицяючи пальцем в гору непідписаних паперів.
– Чи не переїхав і його трамвай, як Глюка? – говорив Заїда, тримаючи біля вуха трубку, з якої доносились гулкі, довгі і абсолютно безнадійні сигнали.
– А може, було б і незле... – ледь чутно через зуби процідив Римський.
Тут у кабінет без попередження увірвалася секретарка Лиходія і мовчки, розгублено кинула під ніс Римському листок паперу. Перебігши швидко текст, фінеконом ніяково закліпав очима і передав листок адміністраторові філармонії.
У факсовому повідомленні було написано таке: “Дата. Крим. Місто Ялта. Ялтинський МВВС. Повідомляємо, що сьогодні о дев’ятій годині тридцять сім хвилин у наше відділення нарядом міліції доставлено божевільного громадянина, який називає себе Степаном Васильовичем Лиходієм. Невідомого громадянина підібрано нашими працівниками в незаправленій сорочці, без взуття на узбіччі шосе Сімферополь-Ялта на п’ятдесят восьмому кілометрі без свідомості. При транспортуванні в Ялту громадянин прийшов до свідомості і назвав себе, як сказано вище. У відділення доставлений для встановлення особи. Просимо негайно повідомити за номером факсу Ялтинської міської адміністрації, де перебуває справжній С. В. Лиходій. Полковник Чевенгур.”
– От тобі й маєш! – вигукнув Римський.
– Аферист! – сказав адміністратор і велів секретарці негайно відфаксувати в Ялту: “Лиходій Степан Васильович перебуває у Львові”, і з подвійною завзятістю забрався за телефонні пошуки Лиходія. Натурально, Степана Васильовича знайти не вдалося.
Саме тоді, коли адміністратор філармонії хаотично набирав номери можливих і неможливих телефонів, де міг би бути Лиходій, в кабінет вдруге вбігла секретарка, і зі сльозами на очах вручила Римському наступний факс.
Заглянувши в текст, фінеконом криво усміхнувся і мовчки простягнув повідомлення Заїді. Той, не випускаючи з рук телефону, втупився в листок і присвиснув. Там від руки було написано: “Благаю мені повірити. Силою гіпнозу Воланда мене закинуло в Ялту. Телефонного зв’язку з вами нема. Підтвердіть мою особу. Степан”.
Далі буде
|
|
