Струни Господа чи демона?
ЦИМБАЛИ
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Такі фестивалі, як “Віртуози”, рідко коли дозволяють собі синкопи і несподіванки. Для цього є інші фестивалі – легковажніші, молодші. А все ж...
Концерт четвертого дня фестивалю “Віртуози” у залі філармонії почато із сакраментального: “Дзвінкими цимбалами славмо Господа...” І оголошено імена: Вікторія Ґеренчар (Угорщина), Тарас Баран (Україна).
Видряпавшись ковзьким схилом патетики, відкриваємо перед собою іншу панораму; розмріяно й статечно починаємо сходження іншими, зеленими схилами гуцульської Чорногори чи румуно-угорського Біхора, вловлюючи вухом вічну музику цих місць; можливо, це не більше, ніж вібрації повітря; можливо, це пам’ять збиває куряву, запрошена на весілля у цей затиснутий між Сходом і Заходом дім, де лиш гості й музики, та немає господарів.
Чи часто ви бачили жінок за цимбалами? А виявляється, президент Міжнародної асоціації цимбалістів
(у яку, до речі, входять представники аж 24 країн) – жінка. І це – Вікторія Ґеренчар, випускниця Будапештської консерваторії, професор Музичної академії у Банській Бистриці, солістка Угорської Національної опери.
Будапешт – давня столиця тієї не позначеної на жодній мапі Европи країни цимбалів, котра, займаючи дністровсько-дунайську Месопотамію, на півночі сягає подільських рівнин, а на півдні розчиняється у строкатому ярмарковищі материка Балкани. І цимбали – то насправді лише одна з ниточок несподіваної, а з іншого боку – цілком закономірної спорідненості усього того різнокольорового і різномовного люду, того Вавилону, що кипить між Карпатами й Дунаєм: угорців, румунів, молдаван, закарпатських і буковинських українців, словаків, циган з Клужа та Марамороша. Можливо, ії, цю спорідненість, варто прийняти як єдину справжню даність, і вона сама усе вирішить?
А поки що існує музика, і вона, як їй і належить, шугає високо над верхів’ями наших думок. Цимбали Вікторії Ґеренчар резонують зі збереженими у пам’яті звучаннями цілого ряду інструментів: як лютня, вони бринять в іспанському анонімі XVIII ст.; у п’єсі вишуканого Ференца Ліста вкрадливе м’яке піцикато, у якому вчувається щось меланхолійне, степове – кобза, бандура, – змінює тривожна, як нічний приплив, хвиля фортепіано (цимбали, до речі, – прототип фортепіано). Угорська академічна цимбальна традиція, котру пов’язують із появою модернізованого 98-струнного інструмента – винаходу будапештського майстра В. Шунди, – повниться новими іменами: обробка традиційної пасторальної пісні, зроблена сучасним композитором Золтаном Дьордем – це стрімке кружляння калейдоскопів літа, коротка соната повітря, котре, на мить зависнувши у безвітряності, жене далі густий аромат полонинських запахів.
Другий із учасників концерту – львів”янин Тарас Баран, цимбаліст-віртуоз, керівник вокально-танцювального ансамблю “Юність”, автор великої за обсягом праці “Світ цимбалів” – володіє справді безцінною скарбницею знань із царини історії і техніки цимбального мистецтва. Виявляється, наша східноєвропейська країна цимбалів – то лише далека периферія потужної і давньої імперії: перші зображення прототипів сучасних цимбалів були знайдені на ассірійських пам’ятках, датованих III тисячоліттям до н.е.; інструменти, за конструкцією схожі на цимбали, є у китайській, середньоазіатській, кельтській традиціях.
Для самого ж Тараса Барана шлях до цимбалів проходив через юнацьке захоплення бандурою, володіння якою передавалося у його роду з покоління у покоління. Уже ставши студентом Львівської консерваторії, він уперше взяв до рук палички цимбаліста.
Його виконання музики закарпатського композитора Дезидерія Задора ( представлений твір, до речі, був написаний спеціально для Тараса Барана і переданий виконавцеві за день до смерті композитора), інспірованих фольклором рапсодій
Б. Котюка та п’єси С.Кучерука – то яскрава кольористика народного живопису, тисячократно розщеплена у потрощених дзеркалах часу. Родзинкою, яка заповідалася з самого початку, виявилося просто акробатичне виконання Тарасом Бараном “Буковинського весілля” Дмитра Попільчука, насправді написаного для кількох, щонайменше – трьох музикантів. Гамірлива атмосфера сільських веселощів, створена майстерністю однієї людини, одночасне звучання цимбалів, флояри і різноманітних ударних інструментів – усе це особлива відміна віртуозності. І здається, від сьогодні назва фестивалю міститиме й таку, своєрідну конотацію.
У березні цього року Тарас Баран здобув перемогу на конкурсі цимбалістів у Будапешті, а у вересні йому, як і Вікторії Ґеренчар, буде вручена престижна премія угорської асоціації “Інтерліра”.
Але цимбали диктують свою волю, вириваючи нас із меж власної пам’яті: ми, задихані, збігаємо вділ, вливаючись у танець “тілесності, сексу і смерті”.
Танці із Західної Данубії, представлені Вікторією Ґеренчар, мелодії циганів і молдаван з Придністров’я, румунські дойна і хора знаменитого цимбаліста Тоні Йордахе, виконані Тарасом Бараном у супроводі інструментального ансамблю – це вибухи темних нічних вулканів почування, це страх відлуння, це перетанцьовування власної смерті. Цілі народи зливаються у цьому відчайдушному danse macabre, аби бути спасенними, аби запасти нам у пам’ять. Здається, музичні інструменти також бувають наділені пам’яттю. Інколи – злою пам’яттю.
Цимбали – для Господа? Чи для демона?
|
|
