Історичні проходи італійською музикою із оперною примадонною
Лідія СТЕФАНИШИН
Саме так влучно окреслила концерт Камерного оркестру ВДМІ, що відбувся 12 травня, його ведуча, проф. Люба Кияновська. Хоч акція відбувалась в межах фестивалю “Віртуози”, мала вона й свій внутрішній “фестивальний” підтекст, адже незабаром урочисто завершиться тривале й насичене святкування сорокаліття колективу. Його наставники – художній керівник і диригент, композитор Мирослав Скорик та концертмейстер Артур Микитка ще раз підтвердили своє вміння, справжній дар не лише перфектно, до найменших деталей випрацьовувати з юними музикантами розмаїті концертні програми, але й концептуально їх підбирати.
Саме “невипадковість” певного твору в певний сценічний час є свідченням широкого історичного світогляду й інтелекту музиканта. А коли йдеться про таку багату, традиційно музичну культуру, як італійська, вибір вимагає особливого чуття й смаку.
Власне, добрий музичний смак, вміння поєднати музику поважну і не дуже в захопливім оркестровім дійстві, привабливому для кожного – одна з найбільш примітних рис улюбленого львів’янами колективу. Не розчарував він досить численної публіки й цього разу. Правильно обрана лінія, котрої музиканти неухильно притримувались протягом цілого вечора, здавалося, зродилась із могутньої вибухової хвилі італійської музики доби бароко. “Музики, котру люблять усі...” і котра не втратила популярності протягом століть. Музики, що дотепер зберігає свої маленькі таємниці й несподіванки. Чимало з таких секретів розкривається лише віртуозам і на “Віртуозах”. Бо ж батьком віртуозного сольного концерту по праву вважається Джузеппе Тореллі, музикою котрого й розпочався вечір. Щоправда, у програмі була представлена менш відома грань творчості композитора – concеrto grosso, тобто концерт для оркестру, твір, де кожен виконавець або невелика оркестрова група мають нагоду продемонструвати свою майстерність.
Італійських класиків репрезентував Луїджі Боккеріні – так-так, той самий, менуети якого так вдало вписуються зараз до мультиків і рекламних роликів.
Проте не вони могли б забезпечити авторові місце в Книзі рекордів Гіннеса, а твори такого значно поважнішого і малопопулярного жанру як квінтет. Квінтетів вийшло з-під пера Боккеріні аж 125, а один із них пролунав-таки (що трапляється нечасто) у виконанні Львівського камерного. Музика легка і невимушена, котра, здавалося, лише передбачала прихід глобальних ідей віденського класицизму, здобула на цей раз талановитих виконавців і не менш вдячних слухачів.
Але ж яка італійська музика без опери, а опера – без примадонни? Сцена львівської філармонії без зміни декорацій здобула і одне, й інше: короткий “історичний прохід” італійською музикою і справжню примадонну в особі Наталії Дацко. Немає особливої потреби представляти львів’янам цю талановиту співачку, адже вони по праву пишаються своєю співвітчизницею, котра зараз значно частіше, ніж удома виступає на сцені Опери в Граці.Тому кожного її приїзду чекають з нетерпінням, а “дует” із Львівським камерним видався особливо милозвучним. Бо важко знайти людину, котра не любила б музики А.Вівальді. Популярність його концертів (передовсім – це знамениті “Пори року”) дещо затьмарила славу інших творінь “рудого абата”, зокрема, його майже 50 опер. Слухаючи одну із арій, залишалось лиш не йняти віри дивовижній працездатності барокових майстрів, рекордів яких не сягнула жодна інша епоха, причому кількість тих творів аж ніяк не впливала на якість. Не дивно, що й охочих творити музику в той час було стільки, що імена деяких із них до сьогодні відомі лиш одиницям, як от творчість П.Анфоссі. Можливо, саме в цьому й полягають маленькі інтриги історії. Як і те, що репрезентувати одного із найвідоміших німецьких композиторів XVII ст. Георга Фрідріха Генделя представником італійської оперної школи – не помилково, а цілком закономірною. Адже саме в такому амплуа зустрічала його Англія, зустрічала на цей раз і львівська публіка: невідомі сторінки – із зацікавленням, виконавців – бурхливими оваціями, бо їм вдалось відтворити, мабуть, найважливіше – атмосферу музики давно відлуналих епох, її афекти і нюанси.
Натомість, у другому відділі концерту історичні проходи стали рухливішими, і від ранньоромантичного твору С.Меркаданте маршрут їхній проліг у XX ст. Століття, в котре Італія знову вписує свої сторінки новим мистецтвом – кіно. Століття, що дало світові Dolce vita, “8 1/2”, чи навіть “Хрещеного батька”.
Музика до цих стрічок (особливо, останньої) практично дорівнювала їм за популярністю. І мало хто замислювався над тим, скільки професіоналізму й мистецького чуття знадобилось їх авторові. Ніно Рота здобув високу школу в італійських композиторів-неокласиків. Звідти, мабуть, така фаховість, винахідливість, і в той же час доступність сприйняття у кожному із його творів – від “неповажної” фільмової музики до оркестрових полотен, одне з яких – Концерт для оркестру – завершало вечір.
Запальну останню частину Концерту, котра просто заворожувала магією ритму, довелось повторити на “біс”. Гігантське веретено темпераментів і темпів закрутилось вдруге із подвоєними силами і, здавалось, спинилося лиш на короткий перепочинок. Лише для того, щоб заглибити слухачів до Undertango А.П’яццоли і завершити “Історичні проходи”, як і годиться – запрошенням до наступного екскурсу в чарівний світ музики, провадженого завжди молодим оркестром-ювіляром. Бо вже наприкінці травня в Оперному театрі відбудеться великий святковий концерт до 40-ліття заснування цього колективу, де невтомний Львівський камерний знову презентуватиме нову програму.
|
|
