ПІДПАЛ
КЛУБ КОМІСАРА БОНЦЯ
– Де горить? – поцікавився Бонцьо, втягнувши носом повітря, і тут же пошкодував про сказане. У кріслі для відвідувачів горбився чоловік у закіптюженому одязі, з обгорілими бровами і вусами. Дорогий сірий гарнітур і випещені руки зраджували у ньому представника ліпшого товариства, який у жодному разі не з’явився би на люди у такому вигляді, якби не екстремальні обставини. Чоловік, схоже, перебував у повній прострації.
– Пожежа на Замковій, – рапортував інспектор Піскозуб, звільняючи комісарове крісло. Панові Пузині якимсь дивом вдалося порятуватися, а от його жінка згоріла живцем. Схоже на підпал.
Закіптюжений чоловік здригнувся і затулив обличчя руками. Бонцьо трохи вичекав і делікатно відкашлявся:
– Пане Пузино, я розумію, як вам зараз тяжко, та зрозумійте й нас. Нам дуже залежить на ваших свідченнях, бо паліїв ліпше шукати по свіжих слідах.
Чоловік зробив над собою зусилля і ствердно хитнув головою:
– Так-так, пане комісаре. Що ж, питайте – я готовий. Хоча й гадки не маю, чим можу вам зарадити. Адже я не мав жодних ворогів і навіть не уявляю, хто міг зважитися на таке паскудство.
– Отже, ви стверджуєте, що то був підпал.
– Так. Пожежа почалася десь квадранс на шосту. Вибухівку чи ще якусь там гидоту вкинули до вікна маленької вітальні на другому поверсі. Я чув з кабінету дзенькіт розбитого скла і одразу потому – страшний вибух. Цей мерзотник, чи то мерзотники, мусив добре знати наші звичаї. У тій порі ми завше п’ємо гербату у маленької вітальні. До шлюбу моя жінка студіювала штуки красні у Льондині, звідки й привезла ту звичку. Та нині діти забарилися у школі, тож Гандзя зважилася порушити етикет. Під час вибуху у вітальні була тільки вона – розкладала свій улюблений пасьянс “Могила Бонапарта”...
– А чи далеко ваш кабінет від вітальні?
– Зовсім поруч. Обидвоє дверей виходять в один вузенький передпокій. Та вогонь поширювався з такою швидкістю, що я не зміг навіть дістатися до дверей вітальні. Це було жахливо – я чув, як моя жінка кричить, молиться, волає по допомогу... Я теж волав до неї як скажений: “Гандзю, вікно! Стрибай у вікно!” Та пожежа так ревла, що вона могла мене й не чути. Тим часом вогонь відрізав мені дорогу на перший поверх, і я змушений був відступити до кабінету. За мить із-за дверей повалив густий дим, і я втямив, що втрачаю свідомість. Аж тоді згадав, що в моєму бюрі лежить моток міцної линви. Мою долю вирішили кілька наступних секунд. Я прив’язав линву до ніжки важкого бюра, перекинув її через підвіконня і з’їхав на ній, притримуючись самими руками. Коли я торкнувся твердої землі, другий кінець линви вже палав. Небавом під’їхала пожежна команда, та Гандзю це вже не врятувало...
По тих словах Пузина знову важко згорбився і принишк у кріслі.
– Здається, ваш будинок було застраховано на пристойну суму? – не вельми доречно втрутився Піскозуб.
Нещасний вдівець повільно звів на нього такий убивчий погляд, що загартований інспектор мимоволі знітився.
– Все ж таки вам пощастило, – зітхнув Бонцьо. – Це ціле щастя – мати звичку тримати під рукою моток линви.
– Я купив її у дарунок своїм хлопцям, та не встиг віддати, – глухо озвався Пузина, – вони у мене пластуни.
– Пане Казимире, а чи можна глянути на ту ратівну линву?
– Звісно, пане Юзю, – ось маєте!
Бонцьо покрутив у руках моток сніжно-білої мотузки, сплетеної з жорстких конопель, і переконався, що вона і справді цілком нова, тільки один кінець обгорілий.
– Невже ви також мене підозрюєте? – докірливо спитав Пузина. – Та як ви можете?
– Хіба я щось таке казав? – щиро здивувався Бонцьо. – Та просто я також заміряю записати свого небожа у “Пласт” і хочу лише спитати, де ви купили таку першорядну линву.
– У крамниці гімнастичних товарів “Сокіл”, – процідив заскочений Пузина і різко звівся. – Перепрошую, але мені треба йти. Мушу потурбуватися про дітей та організувати погріб.
– Гаразд, не смію вас затримувати, – миролюбно озвався Бонцьо. – До побачення. Дозвольте потиснути вашу мужню руку.
Пузина дещо гидливо простягнув комісарові вузьку доглянуту правицю і вийшов. Уся його постать виражала крайнє обурення.
– Що ж, – задумливо протягнув Бонцьо, – гадаю, з арештом можна зачекати. Нехай поховає жінку і прилаштує десь своїх дітей. Не заздрю тим малим: дізнатися, що батько власноруч спалив хату і загубив їхню матір!
Чому Бонцьо переконаний у провині бідного вдівця? Відповіді – наступного четверга.
Відповідь на кримінальну загадку “Бонцьо у злодійському кублі”, вміщену у “Поступі” від 11 травня: Якщо Пупець був лисий як коліно, то навіщо йому здалися гребінець і фіксатор для укладки волосся? Можна припустити, що ці речі належать Борзобагатому, який ховався десь поблизу.
Л. А.
|
|
