РОМКО І ДАНКА
МАЙКЛ
У них було мало що спільного. Фактично вони були настільки різні, що люди, які їх знали, задавали стандартно тупе питання: “Що вона в ньому знайшла?”. Красива пишна жінка, що переживала пізню осінь, – і він, той, до кого звертаються просто: “Ей, мужчина, ви тут не стояли”.
Нічого, що має цінність для вас, не змогла б сказати вона, якби хтось відважився наглість спитати її впритул. Нічого, якщо не брати до уваги минулого, далекого шкільного минулого, яке було в них спільне. Але кого це цікавить.
Історія цього кохання подібна на один мільйон триста тисяч подібних історій і відрізняється від них тільки місцем дії та швидкістю, з якою розвивались події. Парти, кактус на вікні, географічні атласи в кутку і портрет Мєндєлєєва на стіні. Десять років ми провели там. Школа. Якісь графіки і таблиці. Кабінет хімії. А перед тим...
Шостий клас. Чергова перестановка учнів і парт. Вони сиділи разом з того самого приснопам’ятного дня. Їх навіть після уроків залишали разом. Ромко Цемент і Данка Несезон. Двоє дивних невихованих учнів у морі шкільної рутини.
Аби взялися за розум і почали вчитися, їх карали як слід. Майже однакового зросту, красиві й усміхнені, як персонажі з реклами жувальної гумки.
Вони поцілувалися через сімдесят хвилин і тридцять чотири секунди після знайомства. Потім – стоп. Нічого такого, що показують під вивіскою “тільки для дорослих”, вони собі не дозволяли. Ні, не тому, що не хотіли, – можливо, хотіли. Просто вони знали і вірили: перед ними все їхнє життя і їм нікуди спішити. Вони помилилися. Їх з’їла не втома, їх з’їв ритм і розвиток, за яким вони не встигали. Ні, не окремо. Як пара. Вони вступили вчитись у різні вузи. Так було легше, і так хотіли батьки. Далі – більше. Почали слухати різних людей, різну музику і читати різні книжки. Чорт забирай, вони читали надто різні книжки! Це зламало їх дружбу, замішену на дитячому чистому ідеалізмі двох дітей, котрі сиділи за однією партою і мріяли про одне, і хотіли одного. Щастя. Такого, як вони собі уявляли з відстані свого дитинства. Не розуміючи, що тут була захована головна їх драма. Діти виросли і раптом зрозуміли, що в них таке різне уявлення про щастя. Що вже зовсім немає колишніх Ромка і Данки, а є Роман Захарович Калібр – і є Богдана Іванівна Несезон. Вона бачила себе власницею великої просторої квартири, де кухня має вісім на шість, і де стоїть італійська газова плита, і підлога з підігрівом, і євроремонт у всіх кімнатах. Він хотів, щоб там було багато світла і музики. Найкраща апаратура, яку тільки продукує світова радіотехнічна промисловість. Сателітарне телебачення. І потім влітку поїхати кудись, де вони ніколи не були. Навіть у своїй уяві. У Канни, наприклад. Подивитися на французьку Рив’єру. Бути вільним – усе, що хотів він. Заможною і багатою хотіла бути вона.
Не вийшло. Вона вийшла заміж за футболіста і отримала таку кухню – шість на вісім метрів. Але там не було такої плити, як вона собі вималювала в уяві, читаючи рекламні журнали. Він усе-таки грав не в київському “Динамо”. Його команда боролася за те, щоб назавжди залишитись у вищій лізі. Не більше.
Він став тим, кого сатирики назвали “простий радянський інженер”. На такому стандартному радянському заводі, – таких набудували скрізь, від Магадана до Ужгорода. Прохідна. Перепустковий режим. Від восьмої ранку до п’ятої вечора. Так триста шістдесят п’ять днів на рік. Завод працював у три зміни.
Генераторні лампи були тоді у великій потребі. Їх ставили на підводні човни.
Коли впала Берлінська стіна, а за нею і Совдепія, їхнє місто накрила хвиля Великої економічної депресії, ім’я якій – безробіття. Футбольний клуб збанкрутував, та і він вже на той час перестав грати через майже хронічні травми коліна. А оскільки за життя він прочитав до кінця лише одну книжку, то на тренерську роботу його також не взяли. Там, виявляється, цінували тільки голову, але аж ніяк не здоров’я і молодість. Та і тренерам тоді також не платили. Чоловік Данки за повної відсутності перспектив у своєму, такому ще відносно молодому, житті “сів на стакан”. Сів і більше не злазив. Данка два рази здавала його в ЛТБ (лікувально-трудовий профілакторій) – і він два рази повертався “на круги своя”.
Розлучення звільнило її від чоловіка-алкоголіка, але не дало гідної заміни – друга життя. Бідність, як не дивно, не поставила її на коліна. Навпаки – підняла на новий практичний і теоретичний рівень: Данка записалась у велику армію ковбоїв далеких доріг. Вона подалася до Східної Європи, штовхаючи поперед себе возик, наповнений величезними строкатими сумегами, і відкриваючи для себе землі, про які вона ще донедавна мала чисто теоретичне уявлення. Шкільні уроки географії, телепрограма “Клуб кіномандрівників” і розповіді чоловіка-футболіста – на практиці все виявилося не таким яскравим і збуджуючим. Хоча були і зовсім несподівані досить приємні відкриття. Наприклад, коли їй освідчувалися в коханні зовсім незнайомі чоловіки. Виявляється, вона ще не зовсім зів’яла.
Роман, навпаки, пішов у внутрішню подорож. У книжки. Закриття заводу подарувало йому море вільного часу. Часу, якого так не вистачало, коли треба було щоденно бігти на зміну. Він лежав у своїй кімнаті-камері гуртожитку для самотніх чоловіків і читав грубезні книжки. Недоступні колись. Паралельно слухав музику і ВВС, вивчаючи інгліш. Офіційно у відпустці за власний рахунок, він так і не вирушив у велике і романтичне плавання світами своїх дитячих мрій. Забракло грошей, а радше сили і відваги. Пробивної енергії, що поєднує в собі силу волі і бажання втекти якнайскоріше від катастрофи, що стає тобі на п’яти. А може, він просто звик мандрувати світами, не відриваючись від своєї лежанки. Адже так простіше. Безпечніше і легше.
Вони зустрілися там, де в наш час великих перемін зустрічаються всі ті, хто сів на “Титанік”, але не пішов на дно, залишившись на крижині. Назавжди. У стані вічно підвішеному між загибеллю і спасінням. Його мешти сказали “прощавай”, і він вирішив: час. Сходити на базар і купити нові. Так радили всі колеги по поверху. “Чувак, там дешевше”.
Він навіть не помітив її. Вона змінилась. Її видав голос. Її голос не змінився. Більше ніколи Ромко не чув такого тембру: “Вони вам пасують. Це така модель, потім розійдуться. Подивіться, це чиста шкіра. Італія. Фірма “Рікколо”.
– Дана.
– Ромек.
– У тебе такий же голос... І такі ж очі... Сині.
– Це все, що від мене залишилося. Голос і очі. Великі і сині...
– Перестань. Це неправда. Ти досить красива жінка.
– Раніше ти говорив, що я найкрасивіша жінка у світі. Тепер – просто досить красива. Шкода.
– Не гнівайся, це все світло. Тут погане освітлення. Більш нічого. Ти не змінилась.
– Всі ви, чоловіки, брешете по-чорному. Але най буде так.
– Давай, вип’ємо, щоби все було, як колись, “чотко”. Пам’ятаєш це слово?
– А ти також до самого дна.
– У тобі ще не вмерло бажання керувати і командувати.
– Ти досі без жінки.
– Звідки ти знаєш? Вірніше, як ти здогадалась?
– Досвід і жіноча інтуїція. Мешти приходять купувати з жінками.
– Це правда. Я самотній. Так сталося. Не вийшло. Видно, це вже фатум – бути закоханим в одну жінку. Прощавай.
– Стоп.
– Що сталося?
– Ти не заплатив за мешти.
– Вибач, тримай. Вони мене не зовсім влаштовують.
– Чому?
– Фасон не той.
– Запроси мене на каву, Ромек. Не бійся, я ставлю.
– Не можу.
– Можеш, ти за це відремонтуєш мій телевізор.
Довго пили каву – так, ніби подобався сам процес. Напій посередній і несмачний, у великих дозах розведений коньяком. Він слухав її, намагаючись згадати, що це було, що подобалось у цій досить посередній жінці, що важить зайвих сорок кілограмів, з мізерним словниковим запасом і знаннями, що Берлін – це місце, де можна дешево купити шпалери, які миються. Забагато косметики, забагато вульгарної енергії. Жіночого тіла забагато. Вона його лякає.
Вона дивилась на нього і не бачила там нічого такого, що б їй хотілося мати вже. Навіть беручи до уваги його фанатичну відданість їй. А може, його просто ніхто не хотів. Так, товар – третій клас – не брак. Але не далеко від того. Та найгірше було не це. Вона вже звикла до цього. Найгірше було те, що його очі, – вони були, ні, не порожні, – у них зовсім не було захоплення, яке вона звикла бачити. Яке вона бачила все своє життя. Вона могла змиритися з його не надто пишною фактурою, вона мала і не таких слабаків (треба жити регулярно, як радить медицина). Але очі. Вони були такі сумні і ніжні, палаючі, сильні і повні вогню. А зараз... Там нічого немає. Там відбивається реклама з сусіднього кіоску.
Він відремонтував телевізор, а потім повернувся полагодити радіо, кран на кухні і дверний замок. Він поміняв дверний замок. Він звик робити все якісно і так, щоб назавжди. Надійно. Його так вчили. Крім того, він знудився без роботи. Без справжньої чоловічої роботи. Для рук. Працьовитих і сильних. За роботу Ромко гроші не брав. Данка подарувала йому мешти, нову сорочку і примусила змінити зачіску. А потім його гуртожиток завод продав під офіс банку, і всіх виселили. Вона поїхала на закупи нового товару в турне близьким зарубіжжям. Його вона попросила підливати квіти і стерегти кота. Під його бібліотеку вона виділила цілу шафу. “Так навіть красивіше, з книжками”, – сказала вона.
У них мало що спільного. Двоє старших людей, які кожного ранку вирушають на базар, несучи великі смугасті сумеги. Нічим не кращі, ніж тисячі їм подібних. Настільки різні зовні, що їхні знайомі задавали стандартно тупе питання: “Що вона в ньому знайшла?” Красива пишна жінка, що переживала пізню осінь, і він, той, до кого звертаються просто: “Ей, мужчина, ви тут не стояли”.
Нічого, що має цінність для вас, не могла б сказати вона, якби хтось відважився спитати її впритул. Нічого, якщо не брати до уваги минулого, далекого шкільного минулого, що було в них спільне. Але кого це цікавить.
|
|
