Постколоніальні алюзії
(брутальна кіч)
Анатолій ЩЕРБАТЮК
“Бабусенько! Скажи мені, де я?
В Лебедині, моя пташко;
не вставай – ти хвора”.
(Т.Шевченко)
Велемовність епіграфа покликана засвідчити важливість цього проекту. Наша історія рухається поштовхами, чимраз тривалішими, від минулого до теперішнього, і вже років з десять пройшло, як треба було розпочати новий поштовх і період цієї історії. Але ми далі млосно вслухаємось у минуле. Наш час зіпсувався, розбитий на безліч окремих блискучих краплин, у які можна вдивлятися до нестями і самозабуття – в густих хутірських бур’янах є ще досить затишних місць, і розкриті старі сторінки самовидців жовтаві на сонці, крім нас їх ніхто не гортатиме – мертві татуйовані тіні з запахом запліснявілої шкіри та вокзальної карболки. Тепер тут досить неписьменних, аби не знайти дороги до міста. Замшіла стріха натоптана горобцями, малі вікна манять до темних штандарів, де мишині нори пережили собори. А вночі – холодні небо та зорі. Згодом жовті розплескані ступні вирівняються, бліда пичка омармизиться, реп’яхами й лавром поросте, базгранний як шкіц з’явиться дитячий ареал, з затишком ями та прілої соломи. Але що це за бриніння? Я задираю голову і сам собі не вірю: нарешті, від зарічки, з вирію, знову закурені над нашою хатою пролітають – балістичні ракети!
То потяг історії відходить зі станції чергової біфуркації, і старі валізи на лавах не переобтяжують витончену рефлексію волоцюги-номада, що пробирається до громадської вбиральні – мочити, – скрадливо ступає між виповзлих хробаків, храбустких, як макарони. Плями-епітафії, плями-перестороги, на які давно ніхто не зважає. Сусідам дико щастить на лідерів, вони навчилися їх добирати і вирощувати за мінімально короткий термін. Нам же залишаються гори, терикони ледь перетравленої гуманітарної січки, важкий плід натужної перистальтики безтямних поколінь, – і жодних тобі перлів. Перевівши подих, знову заглиблююсь у той самий пожмаканий текст, – втіха опорожнення, псевдоремінісценції доби графа Розумовського:
“Цілу ніч Петро пив, а зранку рубав стрілецькі голови, як капусту. Своїми руками – вісімдесят чоловік. Боярин Плєтньов допомагав тримати жертви за волосся. Князя Телепньова посадили на загострений кіл – сидів живий аж 15 годин, і весь час перед ним охочі ґвалтували його ще не стару матір” (Я. Павлюк “Нічний імператор”).
Це, без сумніву, похвальне прагнення крайньої гостроти й повноти відчуттів і вражень у братнього комплементарного народу, в якого є чого повчитися. Звідси виросла і далі росте справді велика і витончено-жорстока, безсоромно живоглотська російська культура, це вам не нічні співучі альковні хохлики. У нас же відтоді – без’язика під’яремна худоба, у якої відібрали навіть мову – останній і єдиний засіб набути хоч якоїсь історичної особової риси, риси самодостатності, риси-перепустки, права на подальший розвиток. Після обідин у попа наївних ошукали і тепер ведуть до шкуродерні, як старих вироблених шкап, остання користь від яких – мило. Саме нашим батькам тоді розтлумачили їхні права-обов’язки та вигоди при чужому дворі, і коли почали слухати – то вже були милом, і випасли всю зелену траву, і долини і луки завалили своїм кізяком і зупинилися – сором’язливі, тихі і блаженні у безгрішній пограбованості, чисті перед власними покидьками – свідченнями їхньої присутності. Адже було сказано – буде хліб, буде й вам пєсня. І вже тепер, розпустивши шмарклі, рукавом витираючи очі, ревінням стрічають миску баланди в руках наглядача, звідки б він не приходив. Але не бляшанка юшки повинна видобувати почуття і звуки, а гулкий кийок по хребту – звуки болю та зненависті. Поки з німих скотинячих горлянок не вихопиться перше слово. Слово народженої самосвідомості. Інакше повік залишитеся мешканцями притулку для калік...
А поки що дементна більшість українців – ті, що ще не дісталися західних борделів і кухонь – провадить сидячий, веґетативний спосіб присутності, і лише занесений зрідка для удару московський кулак ще змушує їх сахатися з витріщеними безтямними очима, хоч у наступну мить ірадіація від зовнішнього подразника вже гасне у болоті їх мозку. Виснажений хутір спить. Головне, щоби не було війни і щоби пройшли вибори – для цього досить показати за день електоратові, як відрізають у Чечні голови. Але ж був колись справжній сенсорний голод, я пригадую київську станцію швидкої медичної допомоги і глядачів крові, з великими голодними очима, котрі приходили за кілька кварталів – подивитись. І я не раз спостерігав крізь шибку авто, як звичайна руда пляма на асфальті приваблювала до двохсот роззявляк; і я ще чув несподівані оплески, коли дефіцитний тоді фестивальний Делон особливо вигадливо, біля дзеркала розчереплював голови. Індивідуальний преесхатологічний досвід окремих особин такий обмежений, що стає просто необхідним проведенням масових есхатологічних сеансів. Аби уніфікована юрба не втратила страху трансцендентного. Відтак есхатологічний голод конституює внутрішній світ особистості – на найближчі чотири чи п’ять років. У нас же головне – ніякої помсти, люстрації чи відповідальності, – лиш пошук корму. Бо помста має здатність рости в геометричній прогресії, вона лине райським птахом. Її багряні крила розміром чотири удари в такті набувають характеру суфійської мантри, і невблаганна уява приносить сюди, на поріг дому, біля свинячої просцяної колгоспної ферми над ставом – акустику синіх гір, прошитих ручним кулеметом – універсальним інструментом, що дозволяє торкнутися сфери Духа, ім’я якому – помста! – прапор якої підіймаю і віддаю когорті нескорених месників, спаленим селам яких – прощальний гексагеновий салют! – снайперів за покликанням, у зелених пов’язках, що відчують морозяний простір кавказької ночі – на дахах хмарочосів...
Один мій студентський товариш В. досі стрічає свою бабусю – комуністку ленінського призову – елегантним нацистським вітанням. Повага до свого морозяного “лєбенсрауму” – готовність не пропустити жодної нагоди збагатити свої пізнавальні можливості коштом інших, оточуючих, – через усвідомлення з одночасним зніманням захисних оболонок із обстежуваного, оболонок компенсації. І коли залишається тонка тремтяча перетинка – за нею просвічують, як крізь шкірку пуцьвірінька, сині тельбушки життя – сутність іншої особини, зумовленої вашою увагою, піднесена до рівня вашого самопізнання. Залишається дмухнути – і з прорваної оболонки вивільниться газоподібна смердюча субстанція – душа. Найцікавіше тут – цей перехід витончення нетривких оболонок індивідуального преесхатологічного досвіду, стигми, які він залишає на тілі окремих людей чи цілих націй. У нашого ж народу – очевидні шрами кастрації, без особливих художніх узагальнень, прямо і просто – петровим ветеринарським ланцетом. Бестія без яєць. Для задоволення сенсорно-преесхатологічного голоду нашого кастрованого народу вистачає округлого предмета на горизонтальному тлі, фронтально якому – сіра стіна роззявлених отворів, на круглих теж предметах. То динамічна гра, у структурі якої завше є контрапункт, удар, стрибок. Заправившись сурогатним пійлом, спостерігаєш у рухомих образах дискретний плин, передбачаєш хід подій і на місці втішаєшся ще теплими шматками творива власної уяви – гол!.. Київське “Динамо” – остання надія дивного народу, який досі з футбольно-вболівальних причин ще продовжує займати місце на одвічних землях виплоду російських номадів.
Нинішній кланово-номенклатурній владі таки вдалось українську людину перетворити на гужову худобину, яка не стільки тягне воза, як чекає, і компанія, яку вона ще везе, поволі здогадується, що пунктом призначення такого державницького транспорту може бути лише звалище. І єдине, що та компанія ще може робити – поперемінно страхати, а потім заспокоювати свою замилену усуспільнену худібку і пояснювати: найгірше, що з вами може трапитися по дорозі, – це нестабільність, втеча їздового разом із його батіжком. Отже, боятися нічого.
Натомість сусідська еліта затямила: магія крові та жертви – найдавніша і постійно сучасна. Збережені в підсвідомості сліди преесхатологічних вражень (гексаген на Каширському шосе) стають домінантою, що може оволодівати всяким “тепер”, варто лише вміло їх вмикати; у здатності зберігати ці сліди і живитися їхньою кров’ю полягає основа технології творення життєвих соціальних рефлексів (найдавніший із них – помста й відраза), щоби явити світові нову, яскраву соборну свою сутність. І коли від болю в Чечні вищить один десантник – радіє і здригається в душі весь народ – не я, не я – і є жертви і привід до постійно живої помсти. І життя триває – доки є смерть і ненависть, бо вона, як і любов, скерована на оволодіння жертовним матеріалом, передбачає слабшого партнера, готового з насолодою опиратись і неминуче коритись. Активні виділення одного з партнерів засвоюються пасивним, дроблення матеріалу останнього дає вартісний продукт – відчуття власної зверхності. І той російський полковник, котрий зґвалтував і вбив чеченку, прагнув саме такої, як колись Петро І, еротично-есхатологічної зверхності. Це був акт заохочення друзів і суворе попередження ворогам. Усі довколишні народи повинні уподібнитися юним самкам, яким властива ще дольчаста будова, таке собі поєднання в цілому ніжного, подільного, до нутра розвалюваного на округлі соковиті скибки, міцним і жорстоким, солдатським – у ритмічному вгрузанні.
Шкода, що з роками наша Україна втратила пружність, вивітрилася, залишились обвислі каскадами слонові зморшки, кетяги кондилом – стара співоча баба Катерина. Про неї, про жіночність жертовно-статевого намагалися говорити Шевченко та Фройд. Воно й не дивно, для кожного втіленого Танатос асоціюється насамперед із обвислим материним лоном. І щоби створити новий образ, треба знищити попередній, і тут на поміч приходять сексуальні перверзії – пошук нової чуттєвості. Треба щось робити з цією старою українською пасеїстичною бабою, її хронічна довірливість жертви вже унеможливлює будь-який гумор і насолоду напасника. А його руйнівна динамічна хтивість – неминуча основа пошуку нового збочення і нашої ориґінальної чуттєвості. Через масові стадні ритуали – доведені до кипіння – постає хижак, підіймає “дубину народной войны” (Л.Толстой), здатний ліпити себе до закінченого знання с в о г о Закону. Йому не потрібен сховок у закапелку на околиці історії, насолода від насичення, і біль, і бруд кривавого опорожнення його не полишають упродовж усього повноцінного життя. Це – ритуальна основа оживання, з першого порівняння задоволення та незадоволення виводиться життєво-оргіастична мораль – бінарна опозиція “добра” і “зла”, підкріплена зримо, фізіологічно. А кожен ритуал від щоденного повторення та виконання набуває ще більшої ваги, набухає кров’ю, сягає усвідомлення пов’язаної з ним повноцінності, здоров’я, чистоти раси і просто зачистки. Ворог же соціуму та племені, який нехтує нашими гігієнічними “слов’янсько-православними” нормами та приписами, – ритуально є аморальним, неповноцінним, придатним для нищення та засвоєння його рештків.
Відтак члени племені ще більше інструментально і беззастережно сприймають новий племінний моральний кодекс, що прийшов так вчасно на зміну німецького єврея вченню злучки, бо міф передує племені – в ньому він викристалізовується, міф випорожнення та зачистки. У туалеті знаходиться відтепер той жертовник, на якому парують шматки православної плоті юних омонівців, саме тут – “всім доступне Оновлення і Очищення” (О.Вайльд). Сортирний отвір править за вихід із печери комунізму, з нього струменить світло нового православного завіту, й усі вже готові по команді талапатись у ньому, діонісійському. І горда індивідуальність новітнього Калігули IV вже Риму не розчиняється в Еросі, для нього це єдина нагода розширити власні чуттєві межі, – навіть ціною власної смерті, поверненням до самого початку, відсутність якого мучить незгірш кінця. Бо лиш справжній естет знає, що у мистецтва є завжди два протилежні боки, два потужні колеса, центр зчеплення яких може постати скрізь і всюди, – на борту підводного човна чи якогось реактивного винищувача.
Двома протидіючими началами є чуттєве та раціональне, і в позамежних снах і мріях ми спостерігаємо вивільнення раціонального в чуттєвих символах, і треба вміти навіяти багатьом сон розуму, і тоді тіло ваше стане легке, порожнє та гулке, як бездонний бубон, і “я” ваше – кулька пінг-понгу – вистукає в ньому, шукаючи надійний захисток, зустрічаючи себе майбутнього, аж доки не залишить цю непотрібну машину. Колективна великодержавна есхатологія є п р и р о д н е машинноморфне почування, і гомологічні шеренги гомонімій уже вишикувані, з безладного гамору вишукуючи відгомін попередніх і наступних рядів – у символах, обмовках чи просто жартах. Механічна луна сотень військових барабанів вриває чекання, оживає різниця тисяч пельок: А-а-а-ве, цезар!.. – ритуальне масове дійство розпочалось. Усі внизу розуміють – трудова повинність бого-вождя на пронизливому вітрі вершини піраміди робить плем’я вільним від себе. Струшуючи повітря грюкотом чобіт, виттям вітають, наближаючись. І Він уже поруч, на трибуні! – повєяло чєм-то радним і блізкім, і можна розглядати з любов’ю цю шпигунську халепку, нижня щелепка недорозвинена, ротик скошений. Хочу дитинки від Гітлера! Невпорядкованій випадковості окремих зачуханих особин він надає змісту хрустких хрестоносних гекатомб. Цьому завжди сприяє теорія і технологія замочування, і кожен тепер помре вчасно – захлинаючись у передсмертному позіханні, у фонтані ярмаркових барв із розпанаханого горла, приречених на брухт саморухів. Жаль, наш Євген Марчук розжирів, як кімнатний пудель, звик їсти з рук, – а міг би теж побавитись у цезаря, на свіжому вітрі історії, разом зі Славою Стецько.
Згодом дослідник минулого, етолог-палеонтолог по закутках лунких бункерів в обсмалених суглобах впізнає деталі цієї історії, еволюції Світового Духу (Геґель), адже саме до нього всі ми, виявляється, прагнемо – кожен по-своєму, зі свого зашкарублого матеріального хутора. Деміург, що позбаляє нас самотності, назвав би я цю картину архіінцесту. Принагідно, наостанку, згадалася чомусь оця приповість, адже всі ми тут, зрештою, однакові родичі-машини, на різних, щоправда, щаблях Гри:
В одного Селянина був Брат, що звав його “брат Охрім”. І в цього ж Селянина народився хлопчик, що, за звичкою, теж став величати свого батька “брат Охрім”. Хлопчик виріс, вирівнявся, теж одружився, однак продовжував називати старого “брат Охрім”. Якось, коли Охрім і Син поверталися з поля, їхня навантажена снопами гарба перекинулась і причавила молодого чоловіка.
– Батьку, Батьку, допоможи, – почав той просити.
– Ну, що, згадав, хто я такий? – підбіг і поцікавився старий.
– Помовч, брате Охріме, – відповів Син, витрушуючи одяг, – потрапиш у таку халепу – і дідька батьком назвеш...
30 березня 2000 року,
Лозовата
|
|
