Неакадемічні розмови на Академічній
СПОГАДИ
Юрій СЛИВКА
(Закінчення, початок: “Поступ”
ч. 58 за 30.03.2000 р.
та ч. 65 за 7.04.2000)
Хвіст КГБ
На розмовах з Батюком не закінчилось моє знайомство зі спецслужбами, хоч “хвіст” Академічної з КГБістсько-партійних кабінетів тягнувся за мною аж до розвалу Радянської імперії. У зв’язку з цим виникали ситуації дещо кумедного характеру. Відомо, що Микита Сергійович Хрущов був невгамовною людиною щодо всіляких починань. Після ХХ з’їзду було кинуто клич – поліпшити житлові умови трудящих за рахунок адміністративних і тому подібних приміщень. До речі, тоді в будинку нашого Інституту на Радянській, 26 одержали квартири Степан Трофимук, Григорій Ковальчак, Богдан Яремчишин та прибиральниця Ганна Майкут. Своєю чергою, ми зі Степаном Кусенем вирішили, так би мовити, “приватизувати” гуртожиток, який ми вважали своєю рідною хатою. Написали заяву в Ленінський райвиконком, і я пішов на його засідання. У президії сидів Струтинський – голова, правда, ще не дуже “розкручений” як помічник Кузнєцова, та Роман Слива – його заступник. Зачитавши нашу заяву, Струтинський рішуче сказав, що не можна давати квартири всіляким тунеядцям. Не знаю, як то вийшло, але, мабуть, не без вільнодумного впливу Академічної, я раптом сказав щось дивне: “Якщо ви себе вважаєте тунеядцем, то одна справа, а ми – працівники Академії”. На якусь мить у залі запанувала мертва тиша, бо ніхто не сподівався такого вибрику від зеленого юнця. Відверто кажучи, і я до нього теж не був готовий. У квартирі нам, звичайно, рішуче відмовили. А наступного дня вчений секретар інституту Валентина Карпова каже: “Юра! Ти був у райвиконкомі? Бо тут дзвонив Струтинський і питав, яким чином такий тип потрапив у Інститут?”
Дещо пізніше партія висунула гасло про омолодження кадрів органів державної безпеки. Тоді до мене подзвонив секретар Ленінського райкому партії Василь Якович Горобець. (Він потім був викладачем на кафедрі історії партії в університеті.) Ми добре знали один одного. Запросив до себе в кабінет і повідомив: “Райком партії вас рекомендує для праці в органах держбезпеки”. Я поглянув на нього і подумав: “Тільки виплутався звідти”. Але нічого про це не сказав. “Там уже на вас виписана перепустка і треба йти на співбесіду”.
Знову йду на Дзержинського. Було це під вечір. Мене вже чекав якийсь чоловік. Я сказав йому: “Не можу погодитися, бо хочу займатися науковою роботою”. Він не відповів жодного слова, на перепустці написав щось, і я пішов. Це все відбувалося в коридорі, біля прохідної. У комітеті, мабуть, вже давно проаналізували кадри, які їм рекомендували райкоми і які були їм відомі значно краще.
Аграрна “кар’єра”
Ще одна справа, яка має дотичність до Академічної, але вже значно серйозніша. В кінці 1960 – на початку 1961 року в Радянському Союзі почалися чергові “тимчасові труднощі” в сільському господарстві і Микита Сергійович вирішив поліпшити там ситуацію, зміцнивши колгоспи “досвідченими кадрами з міста”. Обком партії вже володів інформацією про ту профілактичну роботу, яку КГБ провів із науковою інтелігенцією.
Невдовзі мене вирішили скерувати в село. Викликали в обком партії: “Треба їхати”. Направили в Кам’янсько-Бузький район, а там – у колгосп “Шлях до комунізму” над річкою Буг. Мені здається, що в райкомі не знали, що робити з такими “крупними спеціалістами в сільському господарстві”, як я. Отож, прикріпили до колгоспу.
Я повинен був ходити на збори та інші ідеологічні заходи, виступати як уповноважений обкому та райкому партії. Там і жив. Це була жахлива ситуація. Мені найбільше запам’яталися два моменти. Якось ранком вийшов на Буг, а він – мертвий, нічого живого, забруднений. Раптом чую десь поряд говорить жінка і такою рідною мені, ніби закарпатською, говіркою. Зайшов у стайню, а там – стара жінка. “Звідки ви? Щось дуже файно по-нашому говорите?” А вона каже: “Я з Лемківщини, переселенка з Закерзоння”.
Пішов до неї додому. Вона жила на околиці Кам’янки-Бузької разом із одруженим сином. Ці люди розповіли мені про депортації. Жінка мала трьох синів, усі працювали на шахтах у Донбасі. Для них – людей гір – це була каторга. Я ще ні від кого не чув такої теплої, ностальгічної розповіді про Карпати, про їхню красу, Різдвяні та Великодні свята. Два сини загинули, а жінка з третім переїхала в Кам’янку-Бузьку. Тоді я вперше дізнався про жахливу трагедію Закерзоння.
Другий епізод стосується тодішньої феодально-кріпосницької практики, коли від селян, нічого не давши за трудодні, забирали все, зокрема, вимагали здавати молоко. Мені із секретарем партійної організації доводилося обходити обійстя і вимагати оте молоко. А від кожної корови потрібно було здати десь 180-200 літрів на рік. Зайшли до однієї невеличкої хатки. Там жила жінка з двома дітками. У той час було багато жінок без чоловіків, які загинули на війні чи були репресовані. Похилена хата, жалюгідна обстановка. Секретар парторганізації каже: “Треба здавати молоко, бо дитячі садки, лікарні потерпають без нього”. А жінка: “Як я можу здавати, якщо у мене самої нічого немає. Корова не доїться, а двоє дітей треба годувати”.
Такі й подібні ситуації справляли на мене гнітюче, болісне враження. Негативні емоції та стреси останнього року спричинили загострення шлункової хвороби. Саме в той час до мене приїхали власним авто дві прекрасні дами – дружина Юрія Мельничука Леонтина і Дмитра Павличка – Богданка. “Юра, ти дуже погано виглядаєш, ми тебе забираємо і помістимо у лікарню”. Я капітулював, ліг у лікарню. Після цього до колгоспу вже не повертався, бо більше місяця лікував виразку шлунка.
“Загострення ідеології”
Але й у лікарні не було спокою. Тільки-но почав трохи одужувати, як до мене завітала Олена Співак-Мяснікова, секретарка нашого Інституту зі своїм чоловіком Миколою. Нещодавно в них народився син. Десь на початку 1961 року, коли я їхав на конференцію у Москву, наші дівчата – Уляна Єдлінська, Марія Вальо, Ярослава Закревська, Лариса Крушельницька, Валентина Карпова попросили мене купити дитяче ліжко-манеж, що я і зробив. І ось Олена Мяснікова розповіла: “Юра, кілька днів тому до мене завітали працівники органів державної безпеки і питали, з ким ти їхав до Москви і що привіз?” Я сказала, що тільки ліжко. Потім, уже після виходу з лікарні я зустрівся з Іваном Гранчаком, професором Ужгородського державного університету, моїм односельчанином та кумом, з яким ми були в Москві і разом поверталися додому. Виявилося, що Гранчак десь по дорозі викинув посвідчення з бібліотеки імені Леніна, яке потрапило у сміття. У тому смітті знайшли й листівки антирадянського змісту, головним чином із критикою тодішнього керівника СРСР Хрущова. У Гранчака провели домашній обшук. На щастя у мене обшуку не було. Але це ще раз засвідчило, що слід Академічної не згубився в державних і партійних органах.
Або ще один приклад. Незважаючи на мої “героїчні”, щоправда, короткочасні зусилля поліпшити справи у сільському господарстві, там і далі існували “тимчасові труднощі”, а отже неминуче загострювалася ідеологічна боротьба, зокрема, на міжнародній арені піднімали голову “внутрішні недобитки”. Мене знову запросили в обласний комітет партії.
На цей раз – у відділ науки і освіти, яким керував Валентин Маланчук та відділ пропаганди й агітації, що його очолював Василь Подоляк. Констатувавши різке загострення ідеологічної боротьби та згадавши про тих, що “піднімають голову в Західній Україні”, насамперед людей, що повернулися з ув’язнення й заслання та нечисельних представників уніатського духовенства, мені і директору історичного архіву Надії Врадій повідомили про постанову бюро обкому партії щодо підготовки збірника документів і матеріалів про церковну унію.
До колективу, що готував збірник, ухвалою бюро обкому були залучені, крім деяких працівників архіву, Ярослав Дашкевич і Ярослав Ісаєвич. Таким чином нас хотіли перевірити, так би мовити, на ідейно-політичну зрілість. Тому пильно стежили за ходом підготовки збірника, яким керував Маланчук. Ми повинні були щомісяця, а потім щоквартально, доповідати обласному комітету партії про роботу над цим виданням.
“Не пий кислятину...”
Ще кілька епізодів, які тією чи іншою мірою пов’язані з Академічною і, головним чином, зі Степаном Васильовичем Щуратом та Михайлом Кириловичем Івасютою. Вони були нерозлучними друзями. Взаємини в них були винятково доброзичливими, а мова спілкування – просякнута гумором та всілякими дотепами. Вони часто ходили разом, ніби Бобчинський та Добчинський, зокрема, “ленінським шляхом”, тобто, відвідуючи кнайпи на вулиці Леніна.
І ось, коли я лежав у лікарні і переживав за свою, як мені тоді здавалося, гірку долю, вони завітали до мене. Я підбадьорився, адже мене відвідали відомі в Інституті та Львові люди. Це якоюсь мірою зміцнювало моє переконання, що я ще не зовсім пропаща людина. Михайло Івасюта був заступником директора та завідувачем відділу історії України, секретарем партійного бюро, а Степан Щурат – син академіка, завідувач відділу літератури Інституту суспільних наук, друг з юнацьких років Семена Васильовича Стефаника, сина відомого новеліста, голови Львівського облвиконкому.
Так ось, завітали вони до мене, як завжди, в доброму настрої. Я весь час чекав, коли ж вони почнуть говорити про серйозні справи. Адже, як згадував одночасно з “тимчасовими труднощами” в сільському господарстві різко загострювалося ідеологічне протиборство. Поки я “героїчно” піднімав сільське господарство, в усіх партійних організаціях проходили збори з вимогою різко посилити боротьбу проти буржуазно-націоналістичної ідеології. Крім того, на обласному партійному активі та й на партійних зборах у нашому Інституті йшлося про те, що “славні і відомі органи” з Іванової хати на Дзержинського провели профілактичну роботу з нестійкими в ідейно-політичному відношенні елементами, зокрема з науковою, літературною та мистецькою молоддю. Десь там “незлим та тихим словом” згадувалася Академічна і моє прізвище.
Тому я весь час чекав, коли ж мої шановні відвідувачі заговорять про це. Але розмова набирала явно гумористичного характеру. Степан Васильович, із милим аристократичним звучанням літери “р”, нарешті почав: “Юрку! Я ж тебе попереджав! Я ж тобі казав... і не раз! Не пий ту кислятину, бо в тебе заведуться жаби! Ось так і трапилось. Маєш панську хворобу... От я п’ю
горілку - і здоровий... Михайло теж!”
Закарпатські хвилювання
Ще кілька епізодів, які відбулися саме тоді, коли Академічна ще ефективно функціонувала, а про установу на Дзержинського ми серйозно не думали. Якось на мої багаторазові прохання Михайло Кирилович Івасюта та Степан Васильович Щурат погодилися поїхати на Закарпаття до мене в рідне село – Нове Давидково. Зібралися їхати двома машинами: Івасюта на своїй капітально відремонтованій старій “Побєдє” разом з дружиною та донькою Олею, а Степан Васильович – на довоєнному “Опелі” – теж разом із дружиною та донькою Василиною. Вирушили ми рано-вранці. Я сидів у машині Михайла Кириловича. Не буду розповідати про всілякі пригоди на трасі, це тема окремої розмови. Скажу тільки, що коли ми почали наближатися до Закарпаття, відчули потребу підкріпитися. Тоді я й сказав, що в Нижніх Воротах у мене є добрий знайомий, в якого можна відпочити. Компанія дружно і одностайно погодилася.
Знайомим був греко-католицький священик з мого рідного села. Високоосвічена людина, закінчив Духовну семінарію в Інсбруці, дуже товариський. Звичайно, я не сказав, що ми їдемо до священика. Нас там гарно прийняли, ми почали голосно співати. Але коли Михайло Кирилович зрозумів, що ми зупинилися у попівському дворі, дуже розхвилювався. Ось тут і проявив свій талант Степан Васильович: “Ти, Михайле, не переживай, не переймайся. Якось воно буде. Мене з Юрком, як молодих членів партії, пожурять, пожурять та й може обмежаться доганою. А тебе, як секретаря партійного бюро, можна сказати, ветерана партії можуть строгіше покарати. Може бути сувора догана, звичайно, у кращому випадку”.
Переночувавши у мене вдома, наступного дня ми поїхали на виноградники, аби реалізувати головну мету нашої подорожі. Там працював ланковим мій брат Степан. Хлопці заздалегідь готувалися, хотіли добре почастувати гостей. Напекли картоплі на виноградній лозі, насмажили солонини. Принесли з підвалів вино різних сортів. Посідали, закусили, випили. Потім почалася розмова, співи. Хлопці хотіли, насамперед, показати тим галицьким панам, що вони також не ликом шиті, щоб ті галичани знали, з ким мають справу. Тому в першу чергу заспівали нашу фірмову закарпатську пісню, будучи свято переконаними, що галичани вперше її чують, “Верховино, світку ти наш!”
Переконавшись, що пісня справила на гостей належне враження, хлопці, що вже потрохи випили, взялися за більш революційні пісні, теж будучи переконаними, що то суто закарпатські. І ось тут зазвучала пісня, яка змусила Степана Васильовича і, особливо, Михайла Кириловича насторожитися. Хлопці заспівали пісню УПА “Лента за лентов до бою давай”. Відчувалося, що Михайло Кирилович втрачає інтерес до вина, тим паче, що горілка йому більше смакувала.
Тим часом хлопці ще трохи випили та взялися за нові пісні. Особливо запам’ятався приспів однієї, яку найчастіше і голосно співали. Це була мабуть-таки закарпатська пісня. Треба сказати, що у закарпатських піснях їх невідомі автори майстерно запозичували з мов сусідніх народів слова, які добре римувалися з текстом. Хлопці дедалі завзятіше співали: “Ріж а рубай до крве. Не буде то по прве, доки русин у Карпатах паном не буде!” Я забув усі слова цієї пісні, але її приспів лунав все голосніше і створювалося враження, ніби тільки він десятки разів і повторювався, особливо “Ріж а рубай...” Ми сиділи на веранді, а звідти Мукачево простягалося, ніби на долоні. Здавалося, що воно так близько, неначе поряд із вікнами хати, і всі ці “Ріж а рубай...” добре чути аж там.
Зрозуміло, що після цих співів галицьким панам було геть зовсім не до вина. Вони поспіхом зібралися та й поїхали. У цій ситуації Степан Васильович знову виявився на висоті. Здавалося, що все почуте тільки роздмухувало його чудодійний гумор. У машині, а ми їхали тільки втрьох, без жіночого товариства, Степан Васильович у своєму звичному гумористичному стилі не вгамовувався: “Ну що, Михайле, справи таки кепські. Але ти не переживай. Не переживай. Нас з Юрком, звичайно, з партії виженуть. А ось тебе, Михайле, за те, що не уберіг молодих комуністів від злотворного впливу ворожої ідеології та ще й за те, що брав участь у тому зборищі, з партії само-собою теж виженуть і, мабуть, арештують. Але ти, Михайле, не переживай, не переживай! Ми з Юрком будемо носити тобі передачі!” Ось так неповторний і надзвичайно мудрий Степан Васильович у вельми критичні хвилини нашого буття потішав та заспокоював нас.
Такі мої теплі, трохи з гумором, але з чистим серцем спогади про моїх милих і незабутніх друзів. Якщо підвести підсумки всього сказаного, то можу ствердити, що Академічна була, безумовно, одним з найкращих періодів у моєму житті. Вона сприяла моєму всесторонньому формуванню, насамперед в утвердженні національно-патріотичних почуттів, була важливим етапом мого становлення як людини. Тому й не дивно, що протягом багатьох років Академічна мені часто снилася і я з ностальгією її постійно згадую.
22 лютого 2000 р.
|
|
