Паралельний фотосвіт
У львівській галереї мистецтв (вул. Стефаника, 3) ще можна встигнути оглянути фотовиставку тридцятип’ятирічного львівського лікаря-стоматолога Романа Семена, який, незважаючи на свій поважний і престижний фах, не менш професійно кохається й у фотографії. “Насвітлювати” Роман Семен розпочав ще у сьомому класі. Згодом це захоплення переросло в доброго рівня аматорство, а по-справжньому “поставити” око і руку Романові допоміг відомий львівський фотограф, лауреат міжнародних фотоконкурсів Юрій Шипунов, якого Семен небезпідставно вважає своїм вчителем і наставником. “Паралелі-I” – перша персональна виставка Романа Семена. Назва її влучно передає несподівано помічені автором прояви паралельності нашого світу. В кожному оригінальному ракурсі фотохудожник, який неодноразово брав участь у різних виставках (а у 2000 році вже встиг заекспонувати свої роботи в Югославії), натякає на інший паралельний світ, у якому він живе пристрастями митця.
Декоративність чи абстракція?
Цікаву молодими іменами виставку своїх вихованців відкрила Львівська академія мистецтв у Національному університеті ім. Ів. Франка. Різні теми і сюжети, різні стилі й техніки... Та все ж більшість студентських творів переконує, що мистецтво – справа не стільки абстрактна, як зображальна й в основі своїй реалістична. Хоч декоративний напрямок львівської школи площинно трактує простір – і це видно в більшості представлених творів – усе ж декоративність тут не тотожна абстрактному його розумінню. Та навіть коли простір подано не об’ємно, авторсько-професійна позиція все одно схиляється до реалістичної подачі елементів, що подекуди підкреслює образну подачу змісту твору. Так, знаковість “Автостопу” Олега Цьося (оранжево-синя гама, дорожній знак, перехід, автострада і на ній силует людини) переходить у цілком реалістичне бачення. Графічний “Краєвид” Любомира Тимківа вимагає концентрації уваги на грубій чорній лінії, яка ритмічно передає рух і водночас застиглість. Три графічних твори “Без назви” Іванни Карабан вражають своєрідною манерою штриха, який творить форму поз птахів і слона. Анімалістичні зацікавлення простежуються й у “Весні” Ганни Вільховченко, – її два латунні коти напрочуд пластично натякають на марцювання. У “Хресній дорозі” Наталі Дерев’янко символічність стає антитезовою суто в кольорових протиставленнях: тут червоне – символ смерті, а чорний колір, навпаки, мовить про життя. По-символістськи трактує “Стихію” Ігор Базиволяк, представляючи в камені й металі голову з випуклим роздвоєним оком і пасмами волосся, що розвівається на вітрі. А “Жовта красуня” Ігоря Павлюка – портрет справжньої вродливиці, чиє волосся звите з кольорових мотузочків – фарб, вихлюпнутих на картину. Ця фактура незабутня, вона акцентує на формальній подачі образу.
Д. Б.
|
|
