Старий цвинтар
Вуйко БУДАН
Щоразу, буваючи на тому сільському цвинтарі, мушу перейти невидиму межу, що відділяє його від старого кладовища. Забуті гроби зарівняв час. Дерев’яні хрести давно зогнили. Де-не-де у високій траві сіріють кам’яні фіґури. То скульптури Матері Божої або невеликі чавунні розп’яття на високих надгробках. У верхньому кутку старого цвинтаря бовваніє бетонний гробівець. Чимось подібний до дотів, що лишилися на тілі нашої землі, як струпи минулих воєн. Та входу й амбразури нема. Зверху, у плиті, проламано широку діру. Чи знайшли там щось грабіжники, не відомо. Всередині видно лиш землю та биту цеглу. Це єдине місце на цвинтарі, де можна пересидіти раптову зливу. Та ліпше змокнути до нитки, ніж лізти туди... Колись тут ховалися волоцюги та безпритульні. Зненацька, з криками вискакували і страшили сільських господинь, котрі поверталися з міста, з базару. Жінки втікали, губили тлумаки з покупками. Напасники хапали все те і зникали в недалекому ліску.
Велику наругу над цвинтарем вчинили колись діти. На нього впала комсомольська “ячейка”. Була це свіжоспечена прищава “камса” – учні восьмих-десятих класів. Їх навчили: щоби побудувати новий світ, треба старий “до основанія” розвалити. Розхитували, валили хрести, фіґури. Деякі вдаряли ззаду. Стоїть тепер Мати Божа з раною-ямкою у спині.
Де тепер ота напасть-”ячейка”? Лежить тута, недалеко, за межею. На новому цвинтарі. Може, впали “сталінові діти” у боротьбі за “правоє дєло”, героїчно будуючи “новий мір”? Ні. Один згинув в автокатастрофі, інший утопився, хтось помер наглою смертю, хтось згорів од алкоголю. Нема нікого. А могли би жити. Тепер мали би за шістдесят.
Над ними ставили червоні “тумбочки” з бляшаними п’ятикутними звіздами. Тумбочок уже нема. Є хрести. Але здебільшого замість тумбочок стоять обеліски з чорного граніту. На полірованих плитах хрести збережено не всюди, зате скрізь є майстерно вибиті портрети. Покійники на портретах молоді. Як тоді. “Нє расстанусь с камсамолом, буду вєчна маладим...”.
Шумлять верховіттями високі смереки, що колонами обступили старий цвинтар. Стоїть розстріляна страдальна Мати. Цвітуть розхідник, хрещатий барвінок, в’ється плющ. Духмяно зацвітає липа, та цвіту не рве ніхто. Щоліта червоніє ягодами стара черешня. Ніхто не рве ягід. Співають пташки. Цвинтарний спокій, стабільність.
Невже нема вже безпритульних, жебраків, напасників, грабіжників, злодіїв, брехунів? Невже нема “камси”? Є. Обкрадають новий цвинтар – зі старого вже взяти нічого. Обдирають із надгробків, огорож мідь, латунь, алюміній. Крадуть синтетичні квіти зі свіжих могилок. Грабують хати, квартири. Беруть данину на базарах, кордонах. Деруть хабари з пенсіонерів, безробітних, хворих, студентів, інвалідів. Рекламують закордонну та свою гидоту. Роблять із нашої землі світовий смітник. Отруюють людей, убивають ненароджених. З екранів заливають хати телевізійним гноєм і дурманом. Сидять у розкішних офісах. Їздять у мерседесах.
Хто вони? Є скрізь. Не бояться. Роблять це відверто, з цинічною посмішкою. З гарними патріотичними промовами. Ба, багато з них ходить до церкви. Чиї вони? Хто їх породив? То найдухи тих “сталінових онуків”, котрі одурили, затуркали довірливий народ і сидять тепер на високих кріслах. Та вони не вічні. Всі будуть тут. Цвинтар їх чекає.
|
|
