BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 12 травня 2000 року |

Бомжівські вечори на хуторі

ДОЛЯ

Зоряна ІЛЕНКО

Чи часто журналісти пишуть про долю так званих “бомжів”? Та і що тут, здавалося би, писати? Але знедолених, котрі порпаються у смітниках, нині вже не сотні, їх тисячі. І кожна така доля – страшна історія нашого буття.

Іван Іванович живе під Львовом, на хуторі Долішньому. Йому – 67. До Львова приїхав у 1962 році, тут одружився. З дружиною спочатку жив у злагоді, та згодом і злагода дала тріщину, і подружжя розлучилося. Щоправда, залишилося двоє дітей: син і донька. Тепер Іван Іванович розповідає, що сина бачив років зо п’ять тому, а про доньку вже давненько нічого не чував. На щастя, у Львові живе ще брат, котрий інколи відвідує Івана Івановича. Він допомагає харчами, та це трапляється не так часто, як Іванові Івановичу хотілося б. Але на долю він не нарікає. “Гарно тут, правда? Навколо ліс. Хоча люди зі сусідніх вулиць забагато сміття скидають, не можуть у порядку жити. А сам я бомж. Отак і бомжую вже 15 років. Як із жінкою розійшовся, так і живу сам по собі”.

Іван Іванович дістав змогу оселитись у будиночку (якщо цю буду можна так назвати) завдяки колишньому колезі-лісникові. Раніше в цьому збитому з дощок вагончику лісник тримав своє нехитре знаряддя: лопати, віники, годівниці тощо. А коли покинув цю роботу, залишив буду Іванові. Отож, Іван Іванович трохи обмазав зі середини стіни глиною, зробив власноруч каганець, змайстрував якогось стола і щось на зразок креденса.

Коли нас запросили досередини, в хатині було прибрано і досить чисто. Постіль, щоправда, засмальцьована, мабуть, не так часто переться... Та сам Іван Іванович був одягнений хоч у старе дрантя, але більш-менш чисте як на “бомжа”.

Найбільше у своєму житті завдячує лісникові, бо той і якийсь дах дав, і допоміг на початках. Ще з десяток років тому обидва ходили до лісу, рубали дерева, в’язали віники, стежили за “спільною господаркою”. Іван Іванович вважає ліс своїм домом. Годується (а краще сказати, виживає) завдяки його дарам. Влітку – ягоди, восени – гриби, а взимку – чай із гілок дикої вишні, малини, ожини.

“Коли з’являються гроші, то даю їх сусідам із хутора, щоби привезли мені хліба, чаю, цукру. Буває, і м’ясо куштую. Але переважно, за їжу не хвилююся. Раз на три дні поїм – і доста... Щоправда, чай із гілок постійно варю”.
Люди з хутора розповідають, що Іван Іванович живе тут понад десять років. Скільки точно – і самі не пам’ятають. Спочатку, коли оселився, то його вважали ще одним лісником, а згодом зрозуміли: “бомж” він і є “бомж”. Клопоту хутору не робить. Ось тільки дехто подейкує, що кілька років тому собаки та коти зникали. Думали, що їхній гість на обід їх виловлював. Але позаяк ніхто цього на власні очі не бачив, здогади так залишилися здогадами. Розповідають іще й інше. Мовляв, тільки-но Іван Іванович оселився в тій халабуді, сюди багато “бомжів” почало сходитися. Хуторяни думали, що будуть серйозні проблеми, бо приходили переважно всі обдерті і п’яні. Та не минуло й кількох місяців, як усі вони зникли. Непроханих гостей, котрі мали намір влаштувати собі тут “перевалочний пункт”, випровадив сам Іван Іванович. Адже, за словами “бомжа”, йому часто пропонували не тільки випити, але й “понадитися” на чуже добро. Та Іван Іванович вважає, що з криміналом жити не можна. “Сюди часто раніше приходив дільничний. Цікавився, чи я чого не накоїв. Але згодом зрозумів, що, крім того, що роблю віники з берези та ще допомагаю людям із хутора чи город скопати, чи подвір’я підмести, чи худобу випасти, зла від мене не треба чекати”.

За цю допомогу Іванові Івановичу завжди щось перепадало: хто хліба принесе, хто тарілкою зупи пригостить. Зараз складніше стало. Як каже він сам, “ніженьки не слухають”. Нема здоров’я – нема роботи. Нема роботи – нема грошей. Нема грошей – нема харчів.

Він попросив цигарку і припалив її тремтячими руками. Здавалось, усе єство його кричало, щоби ніхто не забрав у нього те, про що мріяв мало не кілька днів. Це – єдина втіха на той ранок.

Рік тому Іван Іванович лежав у військовому госпіталі. Тоді йому трохи підлікували ноги, та свого діагнозу він так і не знає. Каже: може, ревматизм, а може, що інше. Згадав тільки, що батько його, як був у Сибіру, помер через проблеми з ногами. Важко працював, було зимно, – й він обморозив ступні. Іван Іванович був іще дитиною, коли бачив, як батько, знявши чобіт, зачепив шкіру на п’ятці й не хотячи потягнув аж до пальців. Завиднілося червоне м’ясо, мати заплакала. А батько, витерши піт із чола, сказав, що і так не відчуває болю. Те ж саме було в нього і з другою ногою. Потім він іще перейшовся по хаті, а вже на ранок його лихоманило. А мусив іти на роботу наступного дня. Працював уже не довго. Ходити не міг зовсім, бо почалася гангрена. Незабаром помер. Дуже скоро пішла за ним і мати.

“А що в Сибіру робили? Та ж вивезли нас. Казали, що “бандери” ми. А хто такі “бандери”, не пояснювали. Та і малий я був, якби й пояснили, мало би що зрозумів. І досі не знаю, хто такі “бандери”... А вже студентського віку виїхав із Сибіру, приїхав в Україну, в рідні місця, де колись, за розповідями батьків, і народився”.

Як не дивно, Івана Івановича тут поважають. А віники, зроблені ним, купують не лише на хуторі. Замовлення дають переважно львівські підприємства. А замовлень завжди вистачає. Тільки через хворобу він ледве встигає їх виконувати.

Колись, іще на початку століття, у Львові шанували одного “сьвірка”. Його життя було подібним до життя нинішніх “бомжів”, але тоді такого поняття ще не було. За наказом маґістрату, щодня вранці отримував миску зупи біля міської ратуші, а крім того, відвідував усі похорони та весілля. І ніхто з господарів не мав права його “попросити” звідти. А коли так сталося, що “сьвірка” знайшли мертвим, ховати його вийшло все місто.

“Та хіба може цей бомж чимось нашкодити нам? – каже один із мешканців хутора. – Ми звикли до нього, а він до нас. Він може зайти на кожне подвір’я, і його з розумінням приймуть і навіть нагодують. Але сам Іван Іванович дуже рідко приходить по допомогу до наших людей. Він завжди намагається заробити собі трохи харчу самотужки. Прийде, допоможе щось на городі – то гріх не нагодувати. Я його тут пам’ятаю вже років із десять. І ще жодних проблем із цим чоловіком не було. Подейкують, що він сам себе довів до такого життя.
Свого часу розійшовся з дружиною через те, що багато пив, але сам цього визнавати не хоче. Зараз же ніби спокутує свої гріхи. Він ніби і свою хату має десь у Солонці. Та лишив її дітям. А вони навіть не навідуються. Син приїжджав, хотів у будинок перестарілих його спровадити. Проте Іван Іванович сказав, що якщо його там замкнуть, то він накладе на себе руки. Йому воля потрібна. А ліс – це його стихія”.

Особливо тішить душу ліс навесні, коли все навкруги починає зеленіти, цвірінькають птахи і пригріває сонце. “Зиму перезимував. А вже зараз раду дам. Аби ноги не боліли. Інколи хочеться, щоб уже смерть прийшла. Забрала би мене, та й годі. А їй хоч би що. Не йде. Зараз підходили до мене, казали, щоби знов у лікарню лягав. Але що я там не бачив? Трави зацвітуть – сам себе лікуватиму. Раніше на заводі працював та ще й халтуру якусь встигав робити. А тепер, здається, роки дають знати про себе. То ще добре, що брат якось чином мені пенсію переказав на цей хутір. Пощастило, що прописка є в Малеховичах, а хутір і Малеховичі до одного району належать. Отож, поштарка носить пенсію просто до мене”.

Ми ще довго говорили про життя. За довгий вік він усякого набачився. Та жодного разу так і не поскаржився, що самотній на світі Божому. Всім вдячний, навіть власній дружині, котра свого часу прогнала його. Єдині нарікання – на власні ноги. Що не дають йому стати на них.

POSTUP - ПОСТУП
№ 83 (527), п"ятниця
12 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Львівські вибори 2000
·Відлуння Українського дому
·Біля Шевченка знову житимуть журналісти

ПЕРША СТОРІНКАІ
·Директор "Топ-Сервісу" "замовив" вісьмох

ПЕРША СТОРІНКА
·Побили композитора і журналіста

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Кілька слів
·Офіційне безробіття
·Біля Шевченка знову житимуть журналісти
·Коли вивішувати прапори?
·Краса чорна як перлина
·У Львові буде ще один університет
·Срібна підкова залишається

НАША СТОЛИЦЯ
·Що чекає Америку?
·Львівські вибори 2000
·Архіваріус

ПОСТУП З КРАЮ
·Краєвид
·Відлуння Українського дому
·Директор "Топ-Сервісу" "замовив" вісьмох
·Затримано кримських міністрів
·Кучма, Ющенко і Медведчук - найвпливовіші

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·Край
·Енергетичний скандал
·Глобальна провокація
·Світ

ПОСТУП У СВІТ
·СВІТООГЛЯД
·Варшава визначається з візами
·Росія знову уникнула санкцій
·Декрет Бенеша - на заваді абсолютній гармонії

ОСВІТНІЙ ПОСТУП
·Що буде з садочками, якщо "шестирічки" підуть до школи?
·Діти повинні ходити до школи
·Готуються до "перегонів"

АРТ-ПОСТУП
·Химерне літочислення "Віртуозів"
·"Де-терміно - антитеза" Василя Бажая

МАРГІНАЛИ В ПОСТУПІ
·Бомжівські вечори на хуторі
·Старий цвинтар

ПОСТУП В ІСТОРІЮ
·Рух опору у львівському гетто і концтаборах

СПОРТ-ПОСТУП
·"Макларен" почав наздоганяти "Феррарі"
·Фінал Ліги чемпіонів без чемпіонів
·"Спартак" уже майже чемпіон

КРАЇНА РАД
·КАЛЕНДАР
·Час зупинитися, якщо
·ГОРОСКОП