Химерне літочислення "Віртуозів"
Учора у Будинку органної та камерної музики програму традиційного травневого музичного фестивалю у Львові, відомого під назвою “Віртузи”, продовжив концерт Ірини Цайтц (орган, Швейцарія-Україна) та Галини Жук (віолончель, Україна) із творів Ф.Куперена, М.Маре, Й.-С.Баха, Г.Райтеля, Гі Бове, С.Губайдуліної.
А розпочався фестиваль, властиво, день перед тим у концертному залі ім. С.Людкевича виступом музикантів, яких ведучій – музикознавцеві Наталі Самотос – навіть не довелося зайвий раз представляти перед львівською публікою. Диригента із Франції Мішу Каца у Львові не тільки добре знають, а й люблять.
Цього разу на відкриття фестивалю Міша Кац підготував грандіозну інтерпретацію увертюри до опери Миколи Лисенка “Тарас Бульба” у виконанні симфонічного оркестру Львівської філармонії. Манера “інтуїтивного” диригування Міші Каца мало кого може лишити байдужим, навіть відвертих недоброзичливців, які закидають диригенту підміну фаху піжонською манірністю.
Але те звучання, на яке виявився здатним наш симфонічний оркестр, виконуючи цю увертюру, ще раз підкреслило: Міша Кац володіє незбагненою властивістю натхненно передавати свій творчий імпульс виконавцям. Наелектризованість кожного руху, емоційна напруга диригента викликали відповідну ланцюгову реакцію: оркестр – зал. У бурхливу музичну безодню Міша Кац кидався як відчайдушний плавець, котрий уже не пильнує чистоти того стилю, яким пливе, – нехай це брас, кроль чи батерфляй, – диригуючи не за партитурою: головне – здолати стихію! Враження від буремної увертюри Лисенка можна порівняти хіба що із сильним штормом. Гідним партнером Міші Каца виступив і його однокурсник з московської консерваторії, вихованець львівської піаністичної школи Юрій Лисиченко (обидва на світлині), який підготував для “Віртуозів” Концерт № 3 для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова.
Присутньому на концерті патріарху львівської диригентської школи Миколі Колессі дуже сподобалося це виконання музики Рахманінова і диригування за партитурою. Кореспонденту газети “Поступ”, яку він передплачує, залюбки читає і шанує за інтелектуальну наповненість матеріалів, Микола Колесса зізнався, що мав щастя слухати саме цей твір більш як 70 років тому, коли студіював у Празі. Тоді саме там гастролював славетний російський піаніст, який усюди з собою возив улюблений інструмент – фортеп’ян бронзового кольору.
До твору, який також не потребував нот перед диригентом, а саме – симфонії № 3 Олександра Глазунова, Міша Кац зробив невеличку прелюдію, наголосивши на інтимних подробицях, які для нього були важливі під час праці над світлою музикою Глазунова. Адже перше виконання в Україні цієї симфонії під батутою автора відбулося на початку століття в Одесі, де першим гобоєм у складі симфонічного оркестру був дід диригента. І знову виконання, викликане майже медіумно налаштованим на сприйняття музики диригентом, спричинило містичне переживання публіки. Як тільки за текстом музики “прошумів” дощ, у залі почувся відгомін справжньої грози, що розгулялася над Львовом. Передбачити цього моменту, звісно, ніхто не міг. Але небеса чують...
Сьогодні третій день фестивалю подарує Львів’янам зустріч із прекрасним сопрано заслуженої артистки України Наталі Дацько, яка виступить разом із Львівським камерним оркестром ВДМІ ім. М. Лисенка (художній керівник та диригент народний артист України Мирослав Скорик, керівник і концертмейстер – заслужений артист України Артур Микитка).
Дивує тільки одне. Чому організатори фестивалю, всіляко підкреслюючи його багату і різноманітну історію, вважають, що це 11-й з черги фестиваль. Якщо пригадати (а “Поступ” уже писав про це торік), що засновано фестиваль набагато раніше, дарма, що під назвою “Віртуози країни”, – то можна сміливо числити його 19-им. І, закономірно, готуватися наступного року до ювілею. Двадцятиріччя – це велика історія, від якої не варто відмахуватися, бо коли розібратися по правді, то й міжнародний статус його є доволі сумнівним, адже він не сертифікований відповідними міжнародними інституціями з каталогізації концертно-театральних імпрез. Може, все- таки, варто “визнати” свою історію, тим паче, що вона нічим не заплямлена.
|
|
