Він хотів,щоб його поважали
МАЙКЛ
Йому завжди хотілось, аби його поважали. Таке виховання. Така школа. Як у старі добрі часи. Ні, не любили, не захоплювалися чи боялись, а просто поважали. Коли бачили би здалеку – помічали б, і при наближенні віталися би й усміхалися. Як у старі добрі часи.
Вистачить навіть легкого мало помітного кивка. Вони ж усі ходили в тому, до чого приклав руку він. Очевидно, що у нього були помилки, що він не геній, але він намагався зробити все, і, зрештою, у них не було надто великого вибору. Або він, або ніхто. У старі добрі часи. Тобто носити те, що змайстрували на фабриці “Червона труба в Іваново”, або ходити голим. Усе. Проектували це вбрання також не П’єр Карден чи Ів Сен-Лоран. Шура Бабаян і Коля Матросов це проектували. Кіра Іванова і Толік Папін-Сибіряк це пошили. Це зараз вони такі передові та прогресивні, дивляться сателітарне телебачення, читають спеціальні журнали, а тоді де можна було побачити, як має виглядати людина в момент істини? У журналі “Радянська жінка”? Хто ті викрійки малював, загадка. Космонавти і футбольні зірки – всі виглядали однаково. У старі часи: “Пане Казимире, нам треба таку скуню, щоби піти на випускний вечір. Нам треба костюм, аби батьки молодої нас зустріли за першим розрядом”. Це тепер уся шпана намагається скидатися на ганстерів із Маямі. А тоді, у старі добрі часи, все було скромно і досить стримано щодо кольорів.
Вони всі кричали тоді: “Джинси, джинси!”. Шив він і джинси. Велика проблема! Малий Вася Циркуль приніс три сувої матеріалу та кілограм бірок. І він шив. Любе. “Левіс”, “Ранглер”, “Лі”. Нема проблем. Циркуль усі як один продав. Ні одна зараза не помітила його авторства. Вони ще мали нахабство приходити до нього в цих штанах і повчати: “Вчися, чувак, як треба робити справжні штани. Джинси. Який шов! Яка лінія!”. Знав би він, хто сотворив цю лінію. Хто автор плаття “від Шанель”, яке на весілля одягла його дружина.
Він думає, що костюм, у якому він час від часу з’являється в церкві, пошили в майстерні Кензо. Колись він мене доведе, і я йому скажу правду. Та все це були тільки порожні та нереалізовані погрози. Правда полягала в тому, що тільки двоє людей у місті знали, що старий, мало помітний пенсіонер Казик Форд був найоплачуванішим кравцем міста. Навіть працівники його цеху, всі модельєри з салону “Братів лисих”, “Дизайн студії Марії Кривої” та самого метра авангарду Зизанія Покрученого не знали, хто їхній головний конкурент.
Чиї гонорари перекривають на порядок їхні. Чиї творіння продаються на всій території країни і навіть ближнього зарубіжжя. Всі ці фальшиві Армані, Гуччі та Валентино, і ні одного кавалка з його власним логотипом – Казик Форд. Він навіть розробив і придумав, куди його причепити. Так досить стримано, без вимахонів, як папіроси “Джон плеєр спешіал” – тільки три букви: КФА. А тому, що він Адамович. Золоті букви на чорному тлі. Хто то бачив? Але колись, коли його дістануть, він їм скаже все. Правду. Циркуль йому прямо сказав: “Діду, тобі що, жити набридло? Ти хочеш мене пустити по світу з торбами, а сам лягти в яму?”. Та нащо йому гроші? Він і тоді, у старі добрі часи, не був бідний. Пив коньяк “Арарат”, їв чорну ікру та печінку тріски, на ногах мав югославські мешти. Чого ще бажати? Сім’ї він не мав. Нащадків і учнів не зміг виховати. Часу, елементарного часу для шкільництва просто не було. Постійно робота. Від ранку до ночі.
Скільки Казик себе пам’ятає, він був завалений замовленнями. Тільки тоді, у старі добрі часи, вони, поважні й шановні люди, приходили до нього в ательє і домовлялися про зустріч удома. Тільки там він творив по-справжньому. Тільки туди вони приносили свої дари: шпроти, книжки (у нього фантастична бібліотека), французькі парфуми, ліки кремлівських лікарень. Гроші він брав в ательє. Де тепер ті люди? Куди поділося те покоління? На цвинтарі. Грають у доміно у дворику. Нове покоління вибирає Гуччі та кокаїн. Старе вибирало самогон і добрі речі. Гуччі їх шив чи він – Казик Форд, – це нікого не обходило. Головне, щоби носилось і красиво було. І як із такими людьми приємно можна було побалакати! Тепер у нього є шалені гроші, та ніякої поваги. Ніякої шани. Навіщо старому Казикові Форду таке життя? Такі гроші. Коли з ним не вітається навіть останній спекулянт із базару, вбраний у “Левіси” з його майстерні.
|
|
