BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 6 травня 2000 року |

Українське православ'я за і після Патріарха Димитрія (Яреми)

Андрій ЮРАШ

Патріарх Димитрій (до 1993 року – отець Володимир Ярема) був, поза сумнівом, непересічною та надзвичайно колоритною особою в релігійному середовищі України. Саме він 1989 року здійснив надзвичайно рішучий крок – оголосив про повний розрив очолюваної ним парафії святих Апостолів Петра і Павла у Львові з Російською Православною Церквою, до якої на той час належали всі православні громади в Україні.

Спершу вчинок отця В.Яреми захоплено вітали всі патріотично налаштовані галичани. Та швидко в їхніх оцінках відбулося помітне розшарування. Швидку зміну настроїв спричинило усвідомлення, що відроджувана отцем В.Яремою Українська Автокефальна Православна Церква прагне зайняти нішу, яку галицька еліта відводила Церкві Греко-Католицькій, яка саме тоді почала переходити до леґальних форм існування. До того моменту у свідомості багатьох представників галицької громади щодо вчинку отця В.Ярема працював міф про певний вимушений проміжний етап, перехідну форму до здійснення його “істинного” прагнення – повного возз’єднання з УГКЦ.

Коли ж стало очевидно, що віруючим галичанам ніщо не перешкоджає приєднатися до УГКЦ, а ініційований о. В.Яремою рух не виявляє такого бажання, прокатолицькі громадські активісти Галичини зрозуміли даремність своїх сподівань. Власне, тоді (кінець 1989 – початок 1990 року) почався активний пошук причин такого свідомого, переконаного та безкомпромісного прямування до створення на Галичині незалежної Української Православної Церкви.

Якщо щирі послідовники о. В.Яреми вірили у свідомість такого вчинку і пояснювали обґрунтованість вибору виключно глибиною переконань о. Володимира, то його опоненти, звісно, шукали відповідей в інших площинах.

Надзвичайно поширеними (хоч і зовсім неарґументованими) в той час були версії про КҐБ як натхненника цього процесу. У церковних колах у 1992-94 роках навіть оберталася ксерокопія компрометуючої “секретної записки” спецслужб.
Принагідно варто зазначити, що період її найбільшої поширеності збігся з часом виходу о. В.Яреми з однодумцями з УПЦ КП, – тобто поява цього “документу”, ймовірно, могла бути спробою дискредитувати як самого о. В.Ярему, так і той автокефальний рух, який він повторно ініціював у 1992-93 роках.

Менш поширеною (принаймні поза середовищем галицького священства) була суто “церковна” версія. Згідно з нею, ініційований отцем В.Яремою рух був спланований у середовищі промосковського православного галицького духовенства, яке, ненавидячи ідею автокефалії, намагалося завдяки їй урятувати своє становище, що починало хитатися від потужного наступу греко-католицьких спільнот.

Ілюстрацією до такої версії подій 1989-90 років можуть бути спогади тодішнього номінального глави УГКЦ в Україні, митрополита Володимира Стернюка, записані автором цих рядків і журналістом Олегом Гуликом 20 лютого 1990 року (збереглася касета з записом розмови).

За словами тодішнього первоієрарха УГКЦ, ще перед проголошенням автокефалії на парафії Апостолів Петра і Павла (19 серпня 1989 року) о. Володимир Ярема приходив до нього з пропозицією приєднатися до руху, що його збирався розпочати. Виглядає при цьому, що діалог о. Яреми з греко-католицьким ієрархом санкціонував тодішній православний львівський архієрей владика Никодим (Руснак). Після написання листа до митрополита Філарета (весна 1989 року), каже митрополит В.Стернюк, о. В.Ярема був “поставлений перед судом Никодима за той лист”: “Ярема мені сказав, що він тоді виправдався, декани його підтримали, Никодим ще й перепросив Ярему. Кілька разів Никодим намагався нападати на Ярему, але того підтримали декани. Навіть Філарет у телефонній розмові перепрошував”.

Через деякий час, продовжував митрополит В.Стернюк, “Никодим написав Яремі листа, в якому запросив до себе на 16-у годину”. Під час розмови в саду на Святоюрській горі митрополит Никодим, який при такому трактуванні виглядає справжнім ініціатором автокефалії, мав сказати о. В.Яремі: “Ми переходимо до УАПЦ, – то треба підтримки з вашого боку. Ця підтримка полягає в тому, щоби ви ввійшли до нашої Церкви, і ми створимо УАПЦ”.

Далі ієрарх УГКЦ переповідає деталі самого приходу до нього о. В.Яреми: “Ярема прийшов до мене по підтримку. Його пропозиція полягала в тому, щоби я перейшов до їхньої Церкви. Я йому відповів, що не збираюся міняти віру і переходити до автокефальної Церкви, бо дотепер я за неї (мається на увазі УГКЦ. – А.Ю.) терпів, тепер тим паче віри своєї я не зміню. Бачите, від кого все тягнеться? Через деякий час Ярема проголосив УАПЦ. Від кого то йшло, думаєте? Потім Никодим умив руки, бо бачив, що під ним горить земля. Того він звідси і забрався. Отже, створення УАПЦ – це не тільки думка Яреми. Ідея була раніше. А чия? Не будемо говорити”.

Попри всю суперечливість наведеного коментаря, він об’єктивно демонструє ключову роль о. В.Яреми як в ініціюванні самого процесу створення автокефалії, так і в його перебігу та реалізації.

Тобто, системно оглядаючи всю сукупність фактів, пов’язаних із відродженням УАПЦ впродовж 1989-2000 років, у першорядності ролі о. В.Яреми в цьому процесі ніхто не зможе засумніватися. Якщо для більшості Церков смерть первоієрарха є лише сумною втратою останнього за чергою предстоятеля, то для нинішньої УАПЦ смерть її глави – просто незаперечна трагедія: покійний патріарх був не просто видатною особою з-поміж церковних достойників; він був засновником, ідеологом і символом цієї Церкви. Саме в церкві Петра і Павла, де о. В.Ярема був настоятелем, відбувалися головні події, пов’язані з конституюванням УАПЦ: перше архієрейське богослужіння єпископа Іоанна Боднарчука, який восени 1989 року приєднався і юрисдикційно очолив автокефальний рух; перше висвячення нового священика УАПЦ (о. Юрія Бойка) владикою Іоанном; саме церква Петра і Павла купила та передала у безоплатне користування новоутвореній Львівській єпархії УАПЦ приміщення єпархіального управління.

Ні в кого ніколи не викликало жодного сумніву, що фактичне становище о. В.Яреми в УАПЦ не було співмірним із його формальним статусом парафіяльного священика. Особисті пріоритети, симпатії та прихильності цього священика завжди визначали політику УАПЦ. Лише особистою позицією о. В.Яреми зумовлені бодай такі факти з першого періоду історії відродженої УАПЦ (1989-92 рр.), як усунення митрополита Іоанна Боднарчука з львівської кафедри в 1991 році чи хіротонія відомого церковного дисидента о. Володимира Романюка на єпископа Закарпатського, а потім його перенесення (фактично, витіснення) з Західної України на схід.

УАПЦ мала стати Церквою, де би домінувала лише запропонована о. В.Яремою ідеологія, а будь-яка організаційна чи інтелектуальна творчість мала би підкоритися запровадженій ним програмі. Очевидно, така орієнтованість суттєво обмежувала можливості інших церковних і світських діячів до співдіяння в рамках УАПЦ 1989-92 років. Відтак протоієрей В.Ярема ніколи не мав зрозуміння, цілковитої підтримки чи, тим паче, повного визнання з боку інших впливових православних священиків Львова. Особливе почуття образи та незгоди отець мав до тих, хто в часі його приналежності до РПЦ займав вищі адміністративні посади при Львівській митрополії.

Так, особисті конфлікти (про це не раз розповідали сам священик і його родичі) визначали його стосунки з о. Андрієм Гораком (з 1990 року єпископ Львівський Андрій; у 1969-83 роках при митрополиті Николаєві Юрику, попередникові митрополита Никодима Руснака, обіймав посаду особистого секретаря владики), який у часі проголошення о. В.Яремою автокефалії неформально очолив рух львівських священиків, котрі до червня 1992 року залишалися вірними Московському Патріархату (за що і був висвячений на єпископа митрополитом Філаретом).

Небезхмарними були стосунки о. В.Яреми зі ще одним безумовним провідником православного священства Львівщини – о. Віталієм Політилом (за митрополитів Николая та Никодима – секретар єпархіального управління), який іще 1990 року спричинився до створення першого на Галичині православного духовного навчального закладу – Львівської духовної семінарії. Ще 1989 року о. В.Політило приєднався до автокефального руху, та ніколи не був близьким соратником о. В.Яреми. Заснована ним у структурі УАПЦ семінарія завжди мала свій погляд на багато релігійних проблем. На початку 1993 року, коли їй треба було визначитися щодо юрисдикційної приналежності, більшість керівників, викладачів і студентів залишилась у складі УПЦ КП і повністю зіґнорувала розпочатий о. В.Яремою новий церковний рух за розрив із цією Церквою.

За таких стосунків о. В.Яреми з православними священиками зайве говорити, якими були вони з католицьким духовенством. Численні запальні, дуже яскраві, переконливі, та абсолютно нетолерантні виступи о. В.Яреми проти Католицької Церкви викликали закономірне несприйняття католицької ієрархії, – обидві сторони досить швидко усвідомили, що між ними немає і не може бути партнерства.

Цілком закономірним було несприйняття о. В.Яремою об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ МП (25-26 червня 1992 року). Найбільше образило о. В.Ярему те, що ідею, яку він чи не перший в Україні проголосив, яку старанно оберігав і захищав протягом майже трьох років, у нього відбирає (з допомогою потужних київських світських політиків) митрополит Філарет і застосовує для власних розрахунків, які, вочевидь, відрізнялися від намірів засновника УАПЦ.

Вже перша реакція о. В.Яреми на проголошення УПЦ КП була неґативною. Та ще деякий час він і його послідовники, фактично, перебували у складі УПЦ КП – аж до організаційного оформлення їхнього руху наприкінці 1992 – на початку 1993 року. Їхньому негайному виходу зі складу новоутвореної Церкви перешкоджали декларування УПЦ КП повної спадкоємності традиції УАПЦ 1989 року; сильний тиск державної влади на центральному рівні та провідних реґіональних діячів національного руху, котрі взяли активну участь у творенні та зміцненні УПЦ КП; малочисельність і маловпливовість опонентів об’єднавчого процесу. Важила й позиція формального глави об’єднаної Церкви – Патріарха Мстислава (Скрипника), який більшість часу перебував у США. Патріарх спершу не висловлював неґативізму до нової церковної структури; що більше – всіми своїми діями демонстрував толерування нової Церкви.

Чимдалі о. В.Ярема розумів, що керівні структури УПЦ КП (Вища церковна рада, Синод) мало рахуються з його думкою. Тобто церковна організація, яка декларувала спадкоємність заснованої ним УАПЦ, дедалі більше усувала його від церковного керма. Дві сильні особистості – о. В.Ярема та митрополит Філарет – не могли співдіяти в рамках однієї структури: комусь треба було поступатися. Митрополит Філарет почував за собою потужну владну підтримку (у т. ч. голови держави Леоніда Кравчука та спікера Івана Плюща) і прихильність абсолютної більшості священиків
об’єднаної Церкви. Натомість о. В.Ярема вважав, що він як незаплямований відвертою співпрацею з Москвою церковний діяч має більше морального права на харизму першого провісника та борця за ідею автокефалії з 1989 року, коли митрополит Філарет іще затято викорінював усілякі прояви автокефалізму.
Але о. В.Ярема розумів, що за тодішніх умов йому марно сподіватися на опанування ситуації в Церкві. Тоді вже склався імідж митрополита Філарета як церковного лідера, постраждалого за автокефальну ідею та підданого найрізкішим санкціям з боку Московської Патріархії – аж до позбавлення всіх ступенів священства (до речі, щодо самого о. В.Яреми свого часу місцевий архієрей застосував лише одну санкцію – заборону служити, але без позбавлення сану).

З початком осені 1992 року організаційні зусилля відносно нечисленних прихильників “чистої автокефалії” починають набувати чітких контурів. Керівна роль о. В.Яреми в цих процесах простежується дуже виразно:
- його парафія Святих апостолів Петра і Павла у Львові знову стає об’єднавчим центром для всіх, хто не сприймав, фактично, керівної ролі митрополита Філарета (той обіймав унікальну в історії світового Православ’я посаду – “заступника Патріарха” при формальному главі Церкви – Патріархові Мстиславу);
- о. В.Ярема та його послідовники чи не щодня переконували Патріарха Мстислава, що їхнє уґрупування має розірвати з УПЦ КП;
- саме у Львові під керівництвом о. В.Яреми проходили численні наради, що мали на меті виробити стратегію і тактику відділення від УПЦ КП;
- о. В.Яремі вдалося переконати львівського митрополита і члена Синоду Петра (Петруся) в потребі від’єднатися від УПЦ КП, ієрархічно очолити відповідний рух і висвятити нових єпископів для нової церковної структури.

Тобто друге фактичне уконституювання модерної УАПЦ знову відбувалося з подачі, ідеологічного й організаційного забезпечення о. В.Яреми. Та якщо в “першій” УАПЦ (1989-92 рр.) о. В.Ярема займав чільні ідеологічні позиції неформально, то у “другій” його провідну роль закріплено і номінально. Для цього його спершу висвятили в єпископи, а потім на спеціальному елекційному соборі у вересні 1993 року піднесли до гідності Патріарха.

До незаперечних апологетів нового єпископа Димитрія (саме таке ім’я обрав для себе о. В.Ярема) завжди належав філолог-україніст, доцент Харківського університету, знаний інтелектуал Юрій Ісіченко. В уконституюванні “другої” УАПЦ йому була відведена провідна роль. Фактично, ці дві особи – Патріарх Димитрій і архієпископ Харківський Ігор (Юрій Ісіченко) – реально визначали обличчя Церкви, спрямування її організаційних та інтелектуальних пошуків протягом 1993-2000 років.

Звернення до причин появи “другої” УАПЦ в 1992-93 роках має прямий стосунок і до сьогодення: ті причини, що покликали тоді до життя нову церковну організацію зі старою назвою (УАПЦ), залишаються актуальними для деякої частини українського по-незалежницьки орієнтованого духовенства і зараз, коли після смерті патріарха Димитрія молоде, енергійне, та не завжди належно освічене (незаперечний виняток тут – архієпископ Ігор) духовенство цієї Церкви прагнутиме до повнішого самовизначення на релігійному тлі України.

Маємо на увазі, що незначна, та доволі енергійна частина українського кліру з утворенням УПЦ КП не визнала за іншими церковними лідерами та структурами права розвивати автокефальну ідею. Важко прогнозувати, що послідовники УАПЦ (принаймні її головні ідеологи) від такої тактики відмовляться зараз, коли помер лідер і натхненник цього руху. З одного боку, втрата лідера, на визнанні безумовності авторитету якого трималася вся структура, справді мала би спрацьовувати в напрямку посилення діалогічності в зовнішній стратегії Церкви, зокрема її відкритості у спілкуванні з УПЦ КП. Але з іншого боку, навчені покійним Патріархом, лідери УАПЦ можуть уперто дотримуватися його лінії, яка не давала жодних шансів для пошуку продуктивних моделей партнерства двох Церков із реально однаковим канонічним (невизнання з боку світової православної спільноти) і юрисдикційним статусом. Ця зовнішня дипломатична стратегія УАПЦ зумовлювала дуже дивне, на перший погляд, явище – цілком зрозуміле при більш прискіпливому погляді на речі. Маємо на увазі, що, усвідомлюючи безперспективність своєї “герметичності”, патріарх Димитрій “із подачі” архієпископа Ігоря змушений був санкціонувати пошук впливових зовнішніх партнерів. Зафіксовані різнобічні контакти цього найдієвішого та другого за впливовістю (після патріарха Димитрія) ієрарха УАПЦ з кількома представниками УГКЦ (владика Ігор має дуже близькі особисті стосунки з багатьма греко-католицькими діячами, чим не раз викликав гнів і нерозуміння з боку домінуючого в УАПЦ галицького духовенства, вихованого та загартованого в антикатолицькому дусі), з Румунською Православною Церквою (до Румунії він їздив на кілька різноманітних екуменічних зібрань), із Константинопольською Патріархією, з митрополією Української Православної Церкви у США, іншими християнськими спільнотами України. Сам же покійний патріарх Димитрій кілька разів контактував із главою УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом), – стосунки між УАПЦ й УПЦ МП були широко розрекламовані в 1995-96 роках “із подачі” відверто орієнтованих на УПЦ МП медій (газети “Независимость” тощо).

Та наскільки сучасна УАПЦ стала відкритою для спілкування з іншими неправославними та неукраїнськими церковними структурами, настільки ж закритою залишилася вона для контактів зі своїм найпотужнішим і найвпливовішим юрисдикційно-канонічним двійником в Україні – УПЦ КП. Головною причиною цього Патріарх Димитрій називав несприйняття особи Патріарха Філарета і ролі, яку він відіграє в Українському Православ’ї. Спостерігачі не раз зазначали, що в несприйнятті предстоятеля УПЦ КП Патріарх Димитрій перевищував навіть окремих українофобських і антифіларетівських ідеологів УПЦ МП (архієпископів Херсонського і Таврійського Іонафана, Тернопільського Сергія, Митрополита Одеського Агафангела тощо).

Незаперечно позначились особисті мотиви і на проблемі імплементації ідеї об’єднання православних юрисдикцій в Україні. Лідери УАПЦ чудово усвідомлюють, що про об’єднавчий процес із УПЦ МП реально не може бути мови, бо ієрархи останньої однозначно впевнені у своїй канонічності й у гріховності решти православних утворень в Україні, через що постійно ведуть мову лише про приєднання до них через каяття інших церковних структур.

Але водночас ідеологи УАПЦ свідомі й того, що потенційно можливе об’єднання УАПЦ й УПЦ КП на паритетних засадах зараз не є реальним із кількох причин:
- суттєво менша фактична частка парафій УАПЦ в конфесійній структурі України (1017 релігійних організацій – 8,2% православних організацій України) порівняно з УПЦ КП (2577 організацій);
- de facto реґіональний характер УАПЦ: 758 її громад зосереджено на Галичині. УАПЦ не має серйозного впливу не тільки на Півдні та Сході України, але й у таких реально та стратегічно проукраїнських реґіонах, як Волинь, Буковина, Поділля та Наддніпрянщина;
- значно менша реальна впливовість УАПЦ як у релігійному, так і в політичному сенсах, відсутність певної підтримки цієї Церкви з боку політичних кіл, законодавчих і виконавчих структур. Якщо організаційні кроки УПЦ КП готові підтримати десятки політиків, то УАПЦ реально має на своєму боці лише Сергія Головатого;
Продовження – стор. 10

POSTUP - ПОСТУП
№ 81 (525), субота-неділя
6 травня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·"Любовний вірус" захоплює планету
·Аудит підтвердив зловживання України

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Кілька слів
·Куйбіда - почесний доктор
·Середа і Добрийвечір уже у Львові
·Чи прикрашають Львів яри?
·Кандидати, шикуйсь!
·Розкопки у СІЗО СБУ

НАША СТОЛИЦЯ
·Телемарафон для Східниці
·На Ягодинській митниці затримали контрабанду
·Міністри зустрічаються у Львові
·"Олімпійський" кандидат Сорочик
·Обласний бюджет минулого року виконано і перевиконано
·Архіваріус

ПОСТУП З КРАЮ
·Краєвид
·Прощавай, стратегічна зброє!
·Резонансні убивства: анатомія проблеми
·Марчук виходить із лікарні
·Омбудсмени України і Польщі ділилися жалями

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·Край
·Аудит підтвердив зловживання України
·Мільйонерів стало більше
·Airbus руйнує монополію Boeing
·Світ

ПОСТУП У СВІТ
·Світоогляд
·Суддя став президентом
·Розширення у 2002 році
·Єврейсько-мусульманський реслінг
·Любовний вірус
·В'язниця для екс-першої леді

ІНТЕРВ'Ю У ПОСТУПІ
·Олександр ФІЛЬЦ: "Тепер права пацієнтів захищені"

АРТ-ПОСТУП
·Паноптикум "Галіціани"
·Різнокольорові "Вікна"
·Нові культурні вартості суспільства
·ВЕЧІР... ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ... книжка... МУДРІСТЬ...

ЦЕРКВА У ПОСТУПІ
·Українське православ'я за і після Патріарха Димитрія (Яреми)

НОСТАЛЬГІЯ
·Українське православ'я за і після Патріарха Димитрія (Яреми) (продовження)

СПОРТ-ПОСТУП
·Львівське "Динамо" залишилося без "золота"
·Похорон "команди мрії" відбувся
·Бойовий мир Львова та Києва
·Спорт-бліц

POST-SCRIPTUM
·Календар
·Що би їй подарувати?..
·Гороскоп